У рамках проєкту СВОЇ 24 канал поспілкувався із жінкою, яка в Івано-Франківську знайшла не просто прихисток, а й відчуття нового дому. Про її історію евакуації з Києва – читайте далі.

Варте уваги "Я – у безпеці, а рідні тряслися в підвалі": Іван з Бородянки про війну і власну справу у Львові

Яні Дериховській – 32 роки, її доньці – 8. Довгу дорогу потягом з ними відважно пережили й маленькі друзі – 2 хом'ячки і мопс подруги. До війни Яна працювала перукарем в одному зі столичних салонів краси. Сама вона родом з Херсонської області, окупованої зараз росіянами. Втім, упродовж останніх 3 років жила з донькою у Києві.

"Ми вирішили, що мале місто для нас – вже дуже мале. Київ за нами "плакав", треба було їхати", – пригадала жінка.

Напередодні повномасштабного російського вторгення багато хто допускав можливість нового нападу на Україну. Хтось вірив у це й збирав "тривожну валізку", а хтось – ставиться скептично. Як було у вас? Адже наступ на Київ – тоді це звучало дуже нереалістично.

Я працювала у самому центрі Києва, біля нас було багато дипломатичних установ. І їхні працівники часто були нашими клієнтами. Періодично хтось приходив і ділився: "Нам сказали виїжджати". А ми такі: "Та яка війна, що ви придумуєте".

Так, були якісь діалоги на роботі про те, що може бути повномасштабна війна. Але ми все були переконані, що це неможливо. Ніхто не вірив. Не було ніяких "тривожних валіз", ніхто не думав, що робити й куди діватися.

Як для вас почалася доба 24 лютого? Ви прокинулися від вибухів чи від телефонних дзвінків?

О 5:00 подруга подзвонила сказати мені, що бомблять Бориспіль. А ми відносно близько тоді до нього жили. Я висунула вухо з-під ковдри і кажу їй: "Не видумуй, лягай спати". Потім був дзвінок від подруги, в якої чоловік – військовий. Сказала: "Почалося". А я така: "Добре, піду тоді за гречкою про всякий випадок". Я навіть не усвідомила, що сталося. Перейшла у режим самозбереження. У режим "Йти туди, їсти тут, дивитися тут". Мовляв, вижили протягом цих 5 хвилин – вже класно. Отже, будемо робити те саме, бо це працює.

Потім подзвонила ще одна подруга, з якою ми, власне, і пішли "за гречкою". Спочатку вирішили зняти гроші. Це була вже 6 ранку, а у чергах до банкоматів – людей до 100. Тож ми розділилися: одна пішла за гречкою, інша стала у чергу. Грошей не було, але ми хоч щось вирішили зняти. Мовляв, мо же кредитки ще не заблокували. Після цього повернулися додому. Так вийшло, що ця подруга буквально напередодні війни орендувала квартиру в багатоповерхівці по сусідству з моєю. Тільки у мене був 5 поверх, а у неї – 13. Прекрасні панорамні вікна, тільки не під час війни. І ми такі: "Ну, ясно, йдемо збирати твої речі, будеш переїжджати".

І все, ми на цій гречці й на цих думках "просиділи" ще днів 5. Я була у стані максимального ступору. Було вже ясно, що роботи і грошей не буде, нам зразу написали про це. На п'ятий день зрозуміли, що у нас є 2 000 гривень – на мене, доньку, подругу, мопса й двох хом'яків. Ну, компанія, звісно, хороша, але була підозра, що на ці гроші ми не виживемо (усміхається – 24 канал).

Треба було щось робити. У подруги був знайомий в Івано-Франківську, вона запропонувала туди їхати. А я вчепилася у кухонні меблі й кажу: "Всім тілом відчуваю, що їхати не треба". Ми ще добу тоді сперечалися. Поки до мене прийшло якесь усвідомлення ситуації, ми вже почали збирати речі. Мовляв, потім подумаємо, що робити. І я просто уявила: у мене маленька дитина, мопс, 2 валізи. Куди б я сама поїхала? Та нікуди. А разом з подругою можна було хоч якось зорієнтуватися.

А скільки дитині років? Як вона реагувала на те, що відбувається?

Якщо я спокійна, спокійна й вона. Тому я старалася не панікувати й пояснювати, що відбувається. Враховуючи те, як інші діти реагують, то моя взагалі сприймала все дуже спокійно. У Києві ми жили в районі, де не дуже було чути сирену. О 20:00 ми виключали світло й лягали спати – у цьому, як я казала, режимі самозбереження. Просто були трохи налякані, але без якоїсь надмірної паніки. Коли нам вже довелося їхати зі столиці, теж тримали себе в руках. Бо знали, що з нами дитина, що вона усе в себе вбирає як губка.

Читайте також Страх не за себе, а за дитину, – історія молодих батьків про виїзд з окупованого Херсона

Розкажіть, як та коли ви поїхати з Києва? У перші дні війни там були величезні черги і не всім вдавалося покинути столицю з першого разу.

Було дуже "весело". Ми приїхали на Центральний вокзал у Києві. Почалася повітряна тривога. Тоді я вперше почула сирену настільки близько. І от кажу подрузі: "То знак, що їхати не треба". Далі ми побачили, що є потяг на Івано-Франківськ, хоча вони нібито навіть не звідти мали відправлятися. Це було чудо. Прийшли на колію, вже всі вагони були закриті, окрім останніх двох. Якби з нами не було б дитини, ми б однозначно туди не зайшли.

Те, що ми бачили на вокзалі, не передати словами. Матері з немовлятами заходили в потяги, а чоловіки з ними прощалися. А коли ж вони побачаться знову – ніхто не знає. І весь вагон плаче разом з ними.

Дітей було дуже багато, на наших очах фактично розпадалися сім'ї. Це було дуже страшно. Далі ми таки потрапили у потяг, у тамбур. І все, ти розумієш, що це вже твоє місце, далі йти нікуди. Коли ми стояли й чекали відправлення, від нас відчепили один з вагонів, бо щось там переплутали. І треба було звідти вивести людей. Такий крик піднявся.


Умови, в яких доводилося їхати до Івано-Франківська / Фото з особистого архіву

Усіх людей, яких звідти вивели, треба ж було по інших вагонах порозкидати. Ситуація важка, але всі поставилися з розуміння й посунулися. Врешті, всі помістилися. Нам дісталося місце прямо навпроти туалету, але усіх все влаштовувало. Потім мене спитали, чи є діти, малу забрали й десь посадили. Через 3 – 4 години прийшла до мене й каже: "Мені скучно". А я їй: "Зайчик, мені б твої проблеми".

Яна з донькою та подругою поїхали до Івано-Франківська: дивіться відео

У поїзді всі входили в ситуацію один одного. Одна жіночка, щоправда, яка єдина у масці була, запитала, чи є у когось коронавірус. Далі була хвилина тиші і я відповіла: "А якщо і є, то що?". Ну, вийшла б вона з потяга чи ми когось висадили б? Та ні, будемо ж їхати далі. Коли просто ти їдеш у потязі без війни, то є речі, які дратують. А тут ти їдеш і все класно. Так, сиджу біля туалету, але всі живі-здорові, дай Бог, щоб доїхали. З ковідом чи без – та все одно вже.

У дорозі ми зупинялися кілька разів через сирени. Їх не було чути, але ми їхали біля провідника, у нього там час від часу загорялася лампочка. Розуміли, що це тривоги, скоріш за все. Страшно було розуміти, що можемо десь у полі зупинитися і не поїхати далі. А на вулиці ж лютий.

І ми трималися, доїхали. Але тоді якраз ще тривала комендантська година. Нічого, заночували на вокзалі. Після потяга було вже все одно. Ми бачили, що іншим людям взагалі немає на чому сидіти, то повіддавали їм свої валізи, у мене ще каремат був. Донька у мене, звичайно, молодець. "Спати? Спати. Тут? Тут. На карематі, та й вже добре", – я кось так вона все це сприймала. Бо я до всього стараюся ставитися з гумором. Живі? І чудово.


В Івано-Франківську ночувати довелося на вокзалі / Фото з особистого архіву


8-річна донечка Яни мужньо сприймала усі виклики / Фото з особистого архіву жінки

Що було далі? Закінчилася комендантська година і вас хтось зустрічав? Куди ви поселилися?

Так, нас зустріли. Людина, до якої ми їхали, жила за містом. І ще 5 днів ми там були, розуміючи, що це така тимчасова "база". Щоб трохи хоча б прийти до тями і зрозуміти, а що ж робити загалом. У Києві ми сиділи тихо як миші. Поїли, поспали, подивилися у вікно. Подивилися новини, бо читати, коли закінчаться ці "2 – 3 тижні війни" (усміхається – 24 канал) було тоді єдиною "розвагою".

Потім за Івано-Франківськом просиділи ще 5 днів у такому ж режимі. І вирішили переїхати у місто, бо там хоча б роботу можна пошукати. Ми сіли у машину, а я їду й така: "А тут що, люди ходять? Тобто? Вони не вдома, не "за скотчем сидять", отак беруть і ходять?". У мене трохи був шок.

Тоді я вже "поховала" у думках свою професію. Думала, що буду борщі варити, плести маскувальні сітки. Та й взагалі – робитиму все, що скажуть. А вже в Івано-Франківську, коли ми заселилися у хостел, то розуміли, що наші 2 000 гривень "тануть". Треба було шукати роботу. І знайшли ми її буквально на другий день.

Як вийшло, що ви так швидко знайшли у новому місті роботу? Хтось допоміг з цим?

Мені скинули скриншот про те, що у місцевому G-bar (входить до великої мережі бюті-барів – 24 канал) шукають перукаря. "Мабуть, треба сходити", – подумали ми з подругою. Підійшли туди і я кажу їй: "От якщо не пройдемо цю співбесіду, підемо сітки плести". Я дуже сильно сумнівалася, що наші послуги комусь були потрібні.

Так вийшло, що тоді майже усі їхні працівники поїхали з міста. Залишилися 2 адміністратори, 1 майстер манікюру і все. Тому сказати, що нам були невимовно раді, це нічого не сказати.

Єдине, коли через 2 дні нам треба було вже виходити на роботу, був "прильот" по аеродрому. А ми живемо недалеко якраз. Ми його не те, що чули, ми все бачили. А так вийшло, що ми пішли з хостелу, знайшли роботу, і наступного дня вже знайшли квартиру. І тільки переселилися – а тут "прильот". І ми стояли, дивилися у вікно, і я думала: "Ні, переїжджати більше я не буду, будь ласка".

Читайте також Поїхали, коли над нами впала ракета, – харків'янка про виїзд до Польщі та повернення в Україну​

Коли ви вже влаштувалися на роботу, хто залишався з дитиною?

Подруга, з якою ми переїхали разом, також перукар. Нам вдалося домовитися з власницею, що я просто працюватиму з нею не на одній зміні.

Чи пригадуєте зараз свої перші тижні в Івано-Франківську? Як швидко адаптувалися у новому місті? Чим тоді займалися, окрім роботи?

Було важко усвідомити, що не зрозуміло, коли це все закінчиться. І я перейшла не просто у режим самозбереження, а фактично "закапсулювалася". Проклала собі маршрут від роботи до дому й пересувалася по ньому регулярно.

Коли вже пройшло десь 1,5 місяця, то задумалася, як взагалі планую жити. Мовляв, я працюю, молодець, дихаю, їм. У мене є дитина, періодично з нею бачуся, теж непогано. Але ж треба якось жити, не тільки віддавати, а ще й наповнюватися.

І вирішили тоді йти на мільйон гуртків. Я пішла на йогу, на танці, дитину віддала теж на танці. Зрозуміла, що тут є парк. Місто дуже гарне, компактне. Якщо у тебе є 3 справи у Франківську й година часу, ти усе вирішиш. Якщо ж те саме, але у Києві, ти лише хвилин 40 будеш думати, а що взагалі з логістикою, прораховувати маршрут.


Яна з донькою поступово адаптувалися до життя в Івано-Франківську / Фото з особистого архіву

У Києві в мене залишалася зйомна квартира. Через місяців 3 після переїзду я зрозуміла, що в Івано-Франківську мені спокійніше, що я не хочу повертатись до столиці. Я просто прораховувала різні варіанти на майбутнє. От, наприклад, тривога. Я працюю у центрі, а дитина в мене у зовсім іншому кінці міста. І там це словосполучення – "інший кінець міста" – вже має значення. Як туди дістатися на метро, якщо перекрили? І що казати дитині? Щоб почекала мене кілька годин? Ні, мене таке не влаштовує. Бо є Івано-Франківськ, де ти можеш викликати таксі, поїхати кудись і це займе 10 хвилин. А можеш не викликати й добігти, але вже за 15.

Уже почався новий навчальний рік. Донька у вас – школярка. Вона все ще навчається онлайн у київській школі чи пішла у нову, в Івано-Франківську?

В Івано-Франківську. Ми вибрали школу поряд із домом, аби було недалеко.

Які у неї перші враження? Це ж зовсім нові знайомства, немає старих друзів. Для маленької дитини це, мабуть, стрес?

Насправді їй дуже не вистачало соціалізації. Діти, які пішли у школу, в 2019 році, – це жах. 1 клас – у них карантин, 2 клас – війна. 3 клас – ще незрозуміло, що буде. Вона дітей в загальному не бачила, я навіть київську школу зсередини жодного разу не бачила нормально. Ми коли документи туди подавали, це відбувалося просто у коридорі. А тут так вийшло, що 1 – 2 вересня вони навчалися онлайн, потім походили кілька днів на уроки, а зараз мала захворіла трохи, сидить вдома.

Але сказати, що її щастю не було меж, це нічого не сказати. Їй не вистачає спілкування з дітьми, яке вона так любить. А я ж не можу її відпустити у двір погуляти. Якби ми ще жили тут раніше, окей. А так – поки не можу. Тому ми на різні гуртки пішли.


8-річна донька Яни тепер навчається у місцевій школі / Фото з особистого архіву

А як вашій донечці нове місто? Не сумує за Києвом?

Діти прив'язуються не так до міста, як до людей. Коли ми виїжджали з Нової Каховки до Києва, вона дуже цього хотіла, бо у мене там було багато знайомих, ми часто туди їздили. І завжди були якісь розваги, торгові центри. Згодом донька сказала, що хоче назад у Каховку, "бо там подружка Крістіна". І ось ми вже переїхали до Івано-Франківська, і вона знову згадала про Каховку і про Крістіну. Я кажу: "Крістіна вже у Польщі". А мала така: "А, ну тоді я вже хочу в Польщу".

Ви вже понад 6 місяців на новому місці. Чи можете сказати, що за цей час Івано-Франківськ став для вас другим рідним домом?

Знаєте, я задумувалася, що буду робити, коли закінчиться війна. У Київ я повертатися вже не хочу. В Івано-Франківську мені щонайменше зручніше. Я просто родом з малого міста. Виходить, що вже жила у дуже малому, потім у дуже великому. А зараз – це щось середнє для мене. Мені так комфортно. Але я не знаю, що буде завтра. Тому наразі можу сказати, що почуваюся у безпеці, що тут я таки вдома. Але може так складуться обставини, що треба буде їхати за кордон. Хоча, я ніколи не хотіла цього. От зараз ж є можливість куди завгодно їхати, а я не хочу. Це для мене план "Б", якщо тут ну вже зовсім "труба" буде, якщо буде загроза життю.

Яку роль у вашій адаптації відігравали місцеві? Хто допомагав вам ?

Враховуючи те, що 80% часу перукарі проводять на роботі, то дівчатка-коліжанки, звісно, допомагали. З клієнтами спілкувалася. На початку в місті було дуже багато переселенців, вони теж багато розповідали корисного.

Але найбільше нам допоміг з житлом хлопець із ЗСУ. Його мобілізували і він дозволив жити у його квартирі. Ця допомога була неоціненною. Молимось зараз за нього кожен день.

Ви виїхали з Києва ще півроку тому, коли до нього вже підходили російські війська. Втім, питання евакуації досі залишається актуальним для багатьох українців. У багатьох населених пунктах, розташованих у зоні бойових дій, взимку буде ще нестерпніше. Не краща ситуація й на окупованих територіях. Що б ви могли сказати людям, які бояться покинути рідний дім й поїхати увідносно безпечніші регіони?

Залежно від того, в якому вони місті. Якщо в окупованому, треба їхати неодмінно. Бо щонайменше – це безпека життя. Те, що там якісь стіни є… В они не врятують. Ракета не запитає тебе, не буде ніякої "співбесіди". Є різні волонтерські ініціативи. Просто у нас так вийшло, що ми їх оминули і був майже звичайний переїзд. До того ж, одразу була робота.

Нехай обов'язково їдуть, якщо вони у зоні небезпеки. Я усіх подруг та знайомих з Херсонщини переконувала в цьому. Молодь так і зробила, старші люди – ні. Я своїм рідним казала, що орендую будинок, що вони житимуть, як і раніше. Не знаю, чим вони думають. Важко, складно, я розумію. Але стіни – це не безпека, у даному випадку це просто стіни.

Осінь почалася з хороших новин – ЗСУ ведуть успішні контраступальні дії на низці напрямків. Знаємо, що перемога не дається легко, але вона точно буде. З такими захисниками просто немає іншого варіанту розвитку подій. Що ви зробите, як тільки дізнаєтесь про перемогу?

Поїду в Нову Каховку – "облизувати" всіх своїх родичів з ніг до голови. Не можу сказати, що поїхала б у гори, подорожувати. У мене й зараз така можливість є. Але я не хочу. Я хочу побачити рідних. Ми з мамою не бачилися майже рік. Додому дуже хочеться. Не скажу, що залишусь там, але побачити дуже хочу. Бабусю, дідусю. Що, що, а от без них – я так довго не можу. Мені потрібно їх бачити.

Війна, цинічно розв'язана росією, розлучила мільйони українських родин. У кремлі думали, що залякають нас. Сподівалися, що змусять "грати за їхнім сценарієм". Але наших людей так просто не зламати. Для усіх нас – від малого й до старого – немає ціннішого, ніж свобода. Ми віримо, що зовсім скоро наші воїни повністю проженуть окупанта з України, а сім'ї, розкидані по країні та світу, знову матимуть можливість обіймати один одного і бути поруч.