Причина різного ставлення до полонених у Росії та Україні
На відміну від наших військовослужбовців та цивільних у неволі, росіяни отримують вітаміни, посилки, можливість подзвонити додому. Чому ми ставимося до цих присланих на нашу землю Кремлем людей так гуманно? Далі читайте в ексклюзивній колонці для сайту 24 Каналу.
До теми Криза Женевських конвенцій: чому Росія не несе покарання за їх порушення
Проста відповідь: бо ми інші. Бо ми європейська держава, яка дотримується підписаних зобов'язань. Бо саме завдяки тому, що наші партнери і союзники бачать відмінності у поводженні з полоненими, вони розуміють, що нам потрібно допомагати. Зрештою, ми й воюємо серед іншого також за можливість мати цю відмінність. Ми зберігаємо життя та здоров'я полонених з метою обміняти їх якнайшвидше на наших захисників та захисниць.
Саме завдяки цьому обмінному фонду Координаційний штаб під проводом Кирила Буданова здійснив уже 58 обмінів і повернув додому 3 767 людей: військових та цивільних, чоловіків та жінок, українців та іноземців. У Женевських конвенціях обміни полоненими до завершення бойових дій не передбачені.
Світ, де кожне життя може мати цінність, проти світу, де загороджувальні загони та "обнулення", пропаганда і культ смерті.
Ми зневажаємо наших ворогів, але ми дотримуємося своїх міжнародних зобов'язань. У середині XX століття це були наче "джентльменські угоди" між країнами, які щойно пройшли криваву Другу світову. Мандат перевіряти дотримання умов отримав Міжнародний Червоний Хрест.
Проте для сторони, яка не дотримається зобов'язань, не було передбачено жодних покарань. Вважалося зрозумілим, що всі країни будуть турбуватися про долю своїх полонених військових. Саме тому у Женевських конвенціях не розглядають поводження з цивільними: вони не можуть бути позбавленими волі за будь-яких умов. Хоча російський напад показав, що це не так.
Яке майбутнє у Женевських конвенцій?
Це були домовленості сторін, які розуміли жорстокість війни: солдати, які не можуть більше воювати, повинні бути захищеними. Кожен громадянин, зберігши життя та здоров'я, у мирний час може створити додану вартість: розвинути бізнес, написати картину чи книгу, випікати хліб… Проте для тоталітарної держави цінність окремого життя не варта нічого, якщо це не життя самого диктатора та наближеної до нього жменьки попихачів.
Конвенції підписують після воєн, але наступні війни показують їхнє безсилля.
Міжнародний комітет Червоного Хреста не отримує доступу до понад 150 місць утримання українських громадян на території країни-агресорки та ТОТ України, проте не поспішає оприлюднювати цей факт. Забюрократизовані міжнародні структури дуже повільно змінюють свій підхід, хоча в Координаційному штабі пропонують їм усебічну допомогу та сприяння.
Читайте також Вступ України в ЄС впирається в реформу поліції
Деякі пункти Женевських конвенцій виглядають застарілими не лише з огляду на формулювання і сучасний досвід, але й через розвиток техніки та технологій. Приміром, у текстах мовиться про зв'язок між полоненими та їхніми близькими тільки за допомогою паперових листів. Хоча зараз такий спосіб спілкування забирає занадто багато часу: деякі листи йдуть через міжнародних посередників до адресатів понад пів року, неможливо перевірити їх отримання тощо.
Слід також передбачити відповідальність сторони-підписанта за невиконання своїх зобов'язань. Принаймні, Міжнародний комітет Червоного Хреста мав би оголошувати про кричущі випадки недотримання Женевських конвенцій. Це стало б ще одним засобом тиску на порушника, щоби світова спільнота не могла більше ігнорувати цей факт.
Женевські конвенції очевидно потребують змін, але й в існуючому вигляді є дієвими, слід лише вимагати їхнього виконання і організовувати економічний, політичний, дипломатичний, медійний тиск на країну-агресорку, бо від цього залежить життя і здоров'я наших співвітчизників.