З 2014 року, зі своїх 19 років, я займаюся військовою документалістикою: спершу фотографією, потім відео і частково текстами. Хоч офіційно у війську служу з початку повномасштабного вторгнення, усі 8 років до того знімала війну і займалася радше пропагандою, ніж журналістикою. Це пов'язано передусім не з моїми інтересами та бажанням, а з відсутністю того ідеального інституту журналістики в Україні, про який мені розповідали в академії. А також з відсутністю медіастратегії та достатнього рівня пропаганди від держави. Мій вклад у пропагандистську систему в той час був невеликий, як мені здається. Сьогодні я і наша команда намагаємося виправити цю ситуацію. Далі читайте в ексклюзивній колонці для сайту 24 Каналу.
До теми Це відкриє скриньку Пандори: чому Росія боїться відпускати полонених журналістів
Чого нам варто повчитися у ворога
Так, у них були великі помилки на початку – вони пропустили момент, коли їхня країна втратила (медійний) статус другої армії світу. На початку вторгнення вони випустили контроль над своїм медіапростором і навіть допустили думку, що в Росії може початися громадянська війна. Але вже за рік вони швидко і майстерно виправили ситуацію: люди в Росії навчилися волонтерити і донатити (чого не робили раніше майже ніколи), навчилися підтримувати своїх військових і навіть добровольцями йти в армію.
Чи все так чудово в них? Авжеж ні. Чи є незадоволені? Авжеж так. Тільки всім незадоволеним у Росії швидко і майстерно тепер закривають роти в ту секунду, коли вони думають їх відкрити. Як результат – суспільна думка не формується на засадах зради і ненависті до дій влади чи військового командування, антивоєнні настрої поширюються хіба на кухнях або взагалі зникають як непопулярні.
Через трішки більше ніж півтора року росіяни, стабілізувавши ситуацію в себе, досягли помітних результатів в Україні, які в мене особисто викликають професійну заздрість і захоплення.
Сьогодні, стараннями російських пропагандистів, наш вільний і незалежний народ розносить новини про ТЦК з більшою ненавистю, ніж про ворога. Незадоволених закриттям кордонів більше, ніж обстрілами мирних міст. Цивільні звинувачують військових, військові – цивільних.
Що найгірше, ці всі процеси призводять до думок тих і інших: "А навіщо і за що мені воювати?" Російські пропагандисти – отримують надбавку, українські військові – деморалізовані, цивільні – ладні порушувати закон і ризикувати життям, перепливаючи Тису, але не готові йти в армію.
Якщо за перебігом нездорових суспільних процесів я лише з тривогою спостерігаю збоку, то остання теза стосується мене, команди та нашої діяльності безпосередньо.
Наша реальність – окуповані території, а не слова про свободу
Отже, українці звикли намагатися боротись із пропагандою – ворожою і своєю.
"Ми демократична країна, вільна держава, в нас свобода слова".
Але натепер той момент, коли нам, навпаки, потрібно вчитися вибудовувати грамотну, правильну пропаганду у своїх інтересах і інтересах своєї країни.
Навіщо це нам?
1. Трішки очевидного про пропаганду: навчання дітей у школі – це, до речі, пропаганда. Дітям вказують, що робити, які книги читати і навіть те, як саме їх сприймати (усі ж пам'ятають зі школи фразу вчительки: "Цим твором автор хотів сказати…"?).
Хочемо ми вкладати своїм дітям в голови правильні знання і цінності чи хочемо, щоб вони самі брали хаотичну інформацію з різноманітних джерел? Чи хочемо ми, щоб вони розуміли, що наркотики – це погано, а спорт – це добре? Чи хочемо ми, щоб нашим дітям обмежували доступ до порносайтів, а освітнього цікавого здорового контенту ставало більше?
Усе наше життя – це пропаганда і маніпуляція. Думаю досить бути наївними та сподіватися, що суспільство достатньо доросле для того, щоб вмикати критичне мислення. Суспільство потрібно контролювати та направляти. Так це працює в більшості країн, так це з великим перебільшенням працює в Росії, і, як би це не сприймалося, це має працювати і в нас.
Потрібно чітко усвідомити, що народ завжди хтось в більшій чи меншій мірі контролюватиме, питання лише в тому, хто це робитиме.
2. Організм наповнюють або корисні бактерії, або віруси: ми любимо говорити про рівень російської пропаганди, про кількість витрачених на неї коштів. Але грибок розповсюджується на вогких, вологих стінах, вірус – в організмах зі слабким імунітетом, тобто на сприятливому ґрунті.
Україна – сприятливий ґрунт для розповсюдження російського грибка пропаганди та ІПСО. Ми не проводимо профілактичне оброблення. Не провітрюємо кімнату, не вживаємо вітамінів. Ми чекаємо, доки воно "саме пройде", але саме воно не проходить. Тепер, коли грибок вже почав розповсюджуватися, вживати профілактичні препарати запізно.
Про що це я? Ми (як країна) не проводимо жодних заходів на державному рівні для контролю здорового фону медіапростору, не здійснюємо кампаній із залучення людей в армію, закриваємо очі на ненависть суспільства до ТЦК, яка щодня зростає. Дозволяємо блогерам, окремим каналам розповсюджувати російські наративи, небезпечні для української державності тези. Ми не робимо спроб замінити "Марафон", який своє вже віджив, на більш дієвий механізм, який матиме більшу довіру і вплив на суспільство.
Як результат – будується той самий сприятливий ґрунт для розповсюдження нездорових, деморалізаційних настроїв.
3. Знайоме неусвідомлене: зараз у вашій голові прозвучить щось банальне "люди забувають про війну". Але я не про це епічне "не забувайте, що в країні війна і гинуть люди", я про те, що люди просто не усвідомлюють і не усвідомлювали, що їхня країна перебуває в стані війни, тобто не в мирний час. І це має надважливе значення.
Сьогодні ми живемо не у вільній країні, яка стоїть перед вибором, у якій мірі давати свободу своїй демократичності. Це не та країна, яка може вирішувати віддавати частину річного бюджету на ремонт історичних пам'яток чи розвиток національного книгодрукарства.
Усі ці мрії про свободу – це саме мрії, може, мета, але не реальність. Наша реальність – окуповані території, площа яких щодня збільшується, смерті людей, каліцтва, зламані родини й осиротілі діти. Війна потребує інших підходів як до внутрішньої, зовнішньої політики, економіки, так і до інформаційної стратегії.
"Вкиди", "заказухи", прибічники якихось ідей, ненависники ТЦК, ті, хто взагалі якось дозволяє собі коментувати дії Сил оборони, – абсолютно непідконтрольні. Ситуація в країні нездорова, і єдина тому причина – відсутність контролю стану здоров'я від держави.
Не норма, коли в розпал повномасштабної війни, яка вирішує майбутнє країни, блогер чи журналіст говорить про те, що він пішов у СЗЧ, і ставить себе в приклад іншим. Звичайні громадяни створюють групи для організації засідок для ТЦК, висловлюють критику в бік військових.
Говорячи щось проти свободи слова і введення цензури, я ризикую дістати хвилю незадоволення та нерозуміння. Це посягання на святе, як сказала б більшість, "це те, за що ми воюємо".
Це справді так. Але ще раз: країна в стані війни – це країна, в якій закриваються кордони і проходить мобілізація. Це країна, в якій найціннішим стає мета збереження самого майбутнього цієї країни. Настільки важливою є ця мета, що за неї платять сотнями тисяч людських життів. Але за всіх цих умов ми не готові ввести обмеження у вигляді цензури та відповідальності за інформаційне свинство. Ми не готові розпочати сплановану інформаційну кампанію із залучення людей в армію, розподілення статусу ТЦК, відповідальність за протиправні дії.
Навіщо ми про це говоримо
Здається, мене просили написати текст про маркетинг та службу, а я почала тут про пропаганду і закінчила цензурою. Перепрошую, але без цього було неможливо. Адже якось потрібно пояснити, як я, військовослужбовець Національної гвардії України, пишу зараз текст про рекламні кампанії, маркетинг і колаборації, а не стріляю десь у посадках, як уявляються всі військові в очах суспільства. Ми тут маємо поговорити про ведення сторінок бригадами, про взаємодію з брендами, мерч, фандрайзинг і рекрутингові кампанії. Але я мала пояснити, чому сьогодні бойова бригада Сил оборони повинна займатися вищезазначеним.
Як я вже писала вище, крім відсутності належного контролю за чистотою інформаційного простору, у нашій країні відсутні і пропагандистські якісні методи впливу на суспільство. Без ідеологічних настанов. Без мотивації. Без пояснень, спроб згуртувати суспільство. Наш імпульсивний, здатний на великі досягнення народ швидко "видихається", вогонь, розпалений природним способом, рано чи пізно (а імовірніше, рано) згасає, якщо в нього не підкидати дрів.
Звісно, з початку вторгнення ще залишилися деякі дієві методи комунікації з суспільством, але більша частина з них вже застаріла і неактуальна. За останні місяці спостерігається тенденція спершу поступового, а потім різкого зниження інтересу суспільства до війни та мілітарі-тематики загалом. Крім того, майже з початку повномасштабного вторгнення все ще лишаються люди, зовсім не дотичні до тематики війни і армії.
Іноді здається, що якби окремі бригади не говорили про війну, то про неї не говорив би ніхто. І зараз мова не про лише бойові дії, сльозні історії військових і зведення з фронту, а про спроби мілітаризації суспільства, рекрутинг, мотивацію, присутність війни і військових в житті цивільних громадян і мирних міст.
Коли мені ставлять питання, чим саме займається наша команда, мені складно відповісти однозначно: ми пропагандисти чи маркетологи?
Одного разу почула спробу образи у свій бік: нам сказали, що ми продаємо смерть. Говорячи без емоцій, ми комплектуємо підрозділ, який повинен виконувати завдання на лінії зіткнення. Втратимо обороноздатність, і смерть прийде в дім кожного українця.
Велика мета медіаслужби однієї із бригад Сил оборони – народження і пропагування тих сенсів, які створять простір для зростання і розвитку армії, консолідації суспільства навколо перемоги. Кожна рекламна кампанія або невеликий пост – це крок до однієї зі складників великої цілі.
Пресслужби бригад, які мають штатні обов'язки взаємодіяти зі ЗМІ та висвітлювати діяльність свого підрозділу, беруть на себе роль інфлюенсерів, задаючи тренди та змінюючи підходи. Іноді вислуховуючи хейт і невдоволення, звичайно ж.
У наступній колонці поділюсь думками про створення деяких окремих рекрутингових кампаній – прохідних, непомітних, революційних, дієвих і не дуже.