Просто зараз щонайменше 30 українських медійників перебувають у російських в'язницях незаконно. Вони не були комбатантами, не брали в руки зброї, але ФСБ вважає їх не менш небезпечними, аніж українських воїнів. Далі читайте в ексклюзивній колонці для сайту 24 Каналу.

До теми Лік часу – не на години, а на життя: плани України щодо захисту прав журналістів

Дмитро Хилюк із Київщини, Ірина Левченко з Мелітополя, Владислав Єсипенко з Криму – усі вони та інші наші медійники звикли працювати в незалежних ЗМІ та нести правду про те, що відбувається довкола. Коли російські окупанти захопили наші території, то журналісти буквально потрапили під приціл.

Цивільні журналісти Максим Левін та Олексій Чернишов були страчені росіянами на Київщині, десятки інших – взяті в полон. Тому що журналістика (а не пропаганда) буквально суперечить російським цінностям та несе реальну небезпеку режиму. Режиму, що не терпить правди.

Журналіст на вагу військового

Упродовж минулого року Україні вдалося звільнити чотирьох журналістів із російського полону:

  • Нарімана Джеляла,
  • Максима Буткевича,
  • Романа Борща,
  • Олександра Гуділіна.

Максим, Роман та Олександр мали журналістський бекграунд, були комбатантами та перебували в російських в'язницях з 2022 року. Наріман – єдиний із цього списку, хто був цивільним журналістом, але його утримували майже три роки, навіть не маючи на те реальних підстав, – лише сфабриковану справу.

Повернення наших медійників у 2024 році було історичною подією, адже за 2022 – 2023 роки Росія не віддала нам жодного журналіста, яких вона незаконно захопила. Після спілкування з представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими стає зрозуміло, що Росія свідомо не хоче віддавати медійників, фактично оцінюючи медійника для обміну за як військового. Саме тому повертати наших журналістів було і є вкрай складно.

Особливим прикладом є Вікторія Рощина. Дівчина два рази опинялася в окупації. Вперше – на початку вторгнення. Її затримали російські силовики та відпустили з в'язниці лише після того, як вона публічно на відео заявила, що не має жодних претензій до російської сторони.

Вдруге журналістка свідомо поїхала на окуповані території влітку 2023-го. Віка мала місію – говорити про наших людей в окупації, показувати російські злочини, тортури та нестерпність життя під повним російським контролем. Але росіяни затримали її знову і поводилися не краще, аніж із військовополоненими.

Читайте також Для росіян люди сміття, – Зеленський про те, що хотів донести до Трампа в Овальному кабінеті

А ми вже не раз бачили, у якому стані Росія повертає наших захисників та скільки часу їм потрібно на відновлення після перебування в колоніях.

Росіяни довго не хотіли повертати Рощину, розуміючи, що для них вона не менш цінна, аніж військовий. Коли справа дійшла до обміну, то Віки не було серед тих, кого нам віддали. Врешті, російська сторона повідомила про смерть журналістки під час етапування. Без жодних подробиць. Просто смерть дівчини у віці 27 років.

Чому Росія затягує з обмінами журналістів

Росія не терпить правди. Тому що у війні правди вона завжди програє. Мова Росії – це сила, примус, пропаганда. Не говорити про проблему, а замовчати її. На біле казати чорне та навпаки. Це прямо суперечить підходам українських медійників.

Російських правоохоронців обурює те, що наші медійники можуть розповідати про щось без прикрас, а не так, як пишуть посібники з пропаганди. А ще росіяни розуміють, що віддати Україні журналіста означає відкрити скриньку Пандори.

Медійники в російських тюрмах переживають ті ж самі тортури, що й військові. Але військовий після звільнення може закритися в собі, не давати інтерв'ю та не розповідати про жахи російського полону як з етичних, так і з моральних міркувань. Не кожен захоче ворушити спогади, що приносять біль.

У медійників це відбувається дещо інакше. До прикладу, звільнений з російського полону журналіст і комбатант Максим Буткевич стає голосом наших людей в ув'язненні. Він не мовчить, а дає інтерв'ю, виступає на конференціях в Україні та за кордоном, аби донести правду. Тому що нести правду – це місія журналіста. На яку він піде попри все.

Саме через це росіяни так бояться віддавати наших медійників, знаючи, що вони не будуть мовчати та найбільш повно та фактологічно зможуть описати жахи російських колоній. Росії точно не потрібно, аби про це чув вільний світ.

Як допомогти у звільненні журналістів

Російський режим не терпить правди та розголосу. Коли з російської в'язниці у 2019-му звільнили Олега Сенцова – допоміг розголос. Акції FreeSentsov проходили в різних областях України, його публічно підтримали Європейська кіноакадемія, американський ПЕН-клуб, Берлінський кінофестиваль, актори та режисери з іменами по всьому світу. На підтримку Сенцова виходили з мітингами у столицях світу, в такий спосіб надаючи проблемі розголосу та здійснюючи тиск на політиків. Саме це змушує росіян не приховувати проблему та зі скрипом, але віддавати Україні медійників.

Схожі історії були й Джелялом та Буткевичем. Україна змогла звільнити медійників, зокрема тому, що їхньою адвокацією займалися закордоном. Про них говорили і врешті ці голоси були почуті.

У березні 2025-го в Києві відбулася акція на підтримку незаконно ув'язненого журналіста Дмитра Хилюка. Захід відбувся в межах акції "Не мовчи. Полон вбиває" Асоціації родин захисників "Азовсталі". І це правильні сигнали. Розголос може і мусить працювати.

Саме тому у квітні ми організуємо фотовиставку, присвячену 30 українським журналістам, які незаконно утримуються в російському полоні. Вона пройде за підтримки фонду "Відродження" в інфохабі Європарламенту, аби наші медійники були у фокусі політиків найвищого рівня.

Центральною фігурою буде Вікторія Рощина, яку росіяни буквально закатували. Мусимо показати світу, що буває, якщо мовчати про полонених. Час грає не на нашу користь. Тож не мовчимо, бо полон убиває.