Довгий час не читав ніякої так званої "альтернативної історії" у виконанні російських авторів – загалом, через те ж, через що припинив дивитись російське ТБ або читати російські газети (також і писати для них) – з початку війни. Все це гамузом стало викликати неабияку огиду та, попри всю свою безглуздість, не давати необхідного відпочинку мозкові.
А тут раптом взяв та прочитав одразу декілька варіянтів на тему "наших попаданців" – вже й не знаю, якого милого... ну, просто впало в очі. Дякувати Панотцю – не оту страшну та ганебну "літературу" про залізні когорти донбасян, які провалюються в минуле та рвуть на клаптики бандерівців, німців і масонів, і не про всяких-різних суперспецназівців, які допомагають Сталіну перемогти Гітлера з Черчилем, а потім піднімають червоний прапор перемоги над розвалинами Вашингтону – того всього я не торкнусь ніколи, бо лайно в руки взяти – це ще можна, якщо, скажімо, за котом прибираєш чи за хворим ходиш, а от пускати лайно в голову – то вже треба не сповна розуму бути.
Прочитав декілька інших книжок, написаних ще до війни, коли роїсянські автори здавалися ще більш-менш адекватними особами, лишень добряче вдареними фантомними болями від втраченої імперської величі. Власне, саме це в усіх тих книжках і є спільним фактором: усюди в них – тисячолітня Росія, якої ніколи не було, але існування якої вони оплакують по си день, усюди – шалений панславізм, який насправді є панрусизмом, бо за слов'ян вони тримають виключно росіян (отих самих, тисячолітніх!), а інших слов'ян розподіляють на таких, які їм вклоняються – це "молодші брати", дурні та недолугі, якими сам Бог велів керувати, та таких, які їм не вклоняються – це виродки, теж дурні та недолугі, але такі, яким хочеться, аби ж то ними керували всілякі німці та англосакси.
Але все це, як я вже казав – простий імперський комплекс. Цього ж разу я раптом помітив ще одну спільну рису в усіх прочитаних книжках. Рису, якої не помічав раніш – можливо, далася взнаки перерва. В усіх творах, які я перечитав (штук шість), російські "попаданці", звичайно, встрягають в усі можливі війни та бійки, переграють їх на користь матюшки-раїсі (або "тисячолітньої", або ж принаймні майбутньої), і досягають мети, загалом, через те, що не дотримуються в своїх діях жодних правил, яких дотримуються всі інші. Ще й сміються – мовляв, дурні ті люди минулого, понавигадували собі якихось забобонів, якихось обмежень – а як звалилася вам на голови прогресивна суперлюдина з майбутнього – маєте халепу.
Взяти викуп за високородного полоненого та закатувати його на смерть, аби вибити інформацію – залюбки, це ж подвійний зиск: і гроші, й "інфа". Домовитись з супротивником про перемир'я та вночі взяти в ножі його табір – бу-га-га, а що, ви, лицарі та дворяни минулого, не здогадувалися, що таке можливе? Притаркати з майбутнього якісь іноземні винаходи та видати їх за "ісконно-посконниє" – ну, це вже сам Бог велів, слава руських мастерових і все таке інше. Нам же ж можна – ми прогресивні люди з майбутнього, наша мета – висока й велична.
І, коли побачив цю спільну рису, раптом зрозумів, що вони й насправді вважають, що їм правила не писані. Їх мета – висока та велична, отже, можуть робити все, що хочуть. А от всім іншим – не можна. Так і з нашою війною, так і з усіма негараздами в світі, куди вони лізуть нині, наче та Гапка з капустяним глеком.
Ми ж варвари, ведмеді нетесані, ми вас будемо різати й вбивати, а вам зась – ви ж цивілізовані європейці або лізете в цивілізовані, тож грайте з нами в шахи, поки ми будемо з вами грати в "Чапаєва". Нам можна.
Проблема полягає лише в тому, що ніхто з них не дає собі ради збагнути, що всі оті правила – не на порожньому місці виникли. І, як хтось перестає їх дотримуватися, то з ним починають грати вже навіть не в "Чапаєва", а в піонербола (це, як хто не пам'ятає такого, совіцький аналог американського "бомбінгу" або німецького "Völkerball"), та ще й крижаними м'ячами. І те, що досі з ними так не заграли – це не тому, що вони такі розумні та всіх обставили, а тому, що крижані м'ячі треба було ще приготувати. А нині, є в мене така підозра, вони вже готові.
От дідько, так і не вийшло мозок відключити та відпочити. Піду рестлінг подивлюся – я, як єврей, за Голдберга вболіваю, а він скоро чиститиме пику Броку Лезнару...
Читайте також: Як політики на закриття "Рошену" реагували: казкова версія