Найпростішою й водночас неймовірно складною річчю, з якої все кожного разу починається заново, є просто звичайна чесність перед власною ж совістю. Річчю, з якої воскресає нова віра. З якої народжується нова надія. А разом з ними й нові шанси, нові можливості та новий паритет.

Читайте також: Якщо Росія переможе на території України, нікого з нас не помилують

Ми боїмося визнавати перед самими собою неприємну і болісну правду. Правду, яка полягає елементарно в тому, що ми очевидно програємо. На цьому етапі. На даний момент. Станом на сьогодні.

Що ми зробили поки що – жалюгідно мало, але на цьому майже зупинились, обдурюючи самі себе, що вже стабілізували перебіг подій у позитивну тенденцію.

Настільки мало, що всі наші сьогоднішні проміжні досягнення, які ми обожнюємо записувати собі у актив, ставити у заслуги і відзначати у якості великих перемог стратегічного масштабу, вже незадовго не матимуть зовсім ніякого значення. Розчиняться на сторінках історії не в найближчих роках, а в місяцях і тижнях.

Ми боїмося цієї правди. Болісно і неприємно. Боїмося сказати її самі собі навіть в час чергових осінніх загострень, коли перші холодні вітри починають зривати з дерев останнє в цьому році листя і знову, ніби за розкладом, приносять на столичні вулиці вже перманентні запахи різноманітних сезонних протестів.

Будьмо ж сміливі частіше нагадувати цю правду собі.

Адже саме з правди і чесності невідворотньо починається кожне нове відродження.

Читайте також: Один із улюблених сучасних українських міфів – про військових, які повернулися з фронту