Поки цей символ живий, діалог неможливий

Звісно, така сублімація характерна не лише для поляків. Про це пише Ігор Семиволос.

У Росії взагалі жанр "попаданців" розвинувся як патологічна злоякісна суб'єктність із масовою низькоякісною продукцією з чіткою реваншистською ідеологією: повернути СРСР, виграти Другу світову, ще краще – знищити Захід.

Але, повертаючись до наших баранів, такі фільми чи радше масова культура низької якості є найчистішим індикатором того, що реально живе в колективному символічному полі. Академічні тексти фільтруються через рефлексію. Масова культура відтворює символи безпосередньо, без цензури інтелекту.

Героїня щойно врятувала Польщу від найбільшої катастрофи в її історії – мільйони загиблих, окупація, Голокост. І перше питання (гаразд, друге – перше про Палац Культури, якого немає) про Львів і Вільно.

Це і є конденсаційний символ у чистому вигляді. За Мюрреєм Едельманом, конденсаційний символ – це образ або поняття, у якому сконцентровані колективні емоції, пам'ять та ідентичність спільноти настільки, що він перестає піддаватися раціональній дискусії.

Креси – втрачені східні землі – настільки глибоко вбудовані в польську колективну ідентичність, що навіть у фантастичному сценарії порятунку країни вони залишаються першочерговим маркером того, чи все правильно. Не свобода, не безпека, а територія як символ повноти польськості.

Якщо для польської масової свідомості "врятована Польща" автоматично означає Польщу зі Львовом і Вільно, то про який діалог з Україною може йти мова, поки цей символ живий? Бо Львів для українців – це теж конденсаційний символ. І ці два символи претендують на одну географічну точку.

Це глибша проблема, ніж Волинь. Волинь – це травма минулого. Креси – це незакрита претензія на простір. І, поки вона живе в масовій культурі на рівні першого питання після порятунку країни, вона структурно несумісна з українським символічним полем.

Як там вони вже офіційно кажуть, "Східна Малопольща"?

Я далекий від того, щоб звинувачувати режисерів чи польських авторів, які, можливо, і не планували відтворювати символічну претензію на Львів, але це сприймається саме так, бо це природно. Це і є найскладніший рівень проблеми.

І другий момент, який я побачив, – 1939 рік як глибинна символічна проблема. Для польської масової свідомості повернутися до норми означає повернутися до 1939 року з усіма його (східними) кордонами. Для української свідомості 1939 рік – це теж рік катастрофи, але іншої: радянська окупація Західної України. Обидві сторони дивляться на той самий рік як на точку відліку, але бачать принципово різні речі.

І ось тут виникає питання: чи може польсько-українське примирення взагалі відбутися без того, щоб обидві сторони визнали, що 1939 рік не може бути точкою повернення ні для кого?