Між Україною та Польщею є глибша проблема, ніж Волинь
Є такий польський фільм "Амбасада" 2012 року в жанрі альтернативної історії, де головні герої рятують Польщу на початку Другої світової війни. Фільм так собі, але мене вразила кінцівка. Коли їм це вдалося, ледь не перше, про що питає героїня: "А чи Львів та Вільно польські?" "А як же інакше", – відповідають їй.
Поки цей символ живий, діалог неможливий
Звісно, така сублімація характерна не лише для поляків. Про це пише Ігор Семиволос.
У Росії взагалі жанр "попаданців" розвинувся як патологічна злоякісна суб'єктність із масовою низькоякісною продукцією з чіткою реваншистською ідеологією: повернути СРСР, виграти Другу світову, ще краще – знищити Захід.
Але, повертаючись до наших баранів, такі фільми чи радше масова культура низької якості є найчистішим індикатором того, що реально живе в колективному символічному полі. Академічні тексти фільтруються через рефлексію. Масова культура відтворює символи безпосередньо, без цензури інтелекту.
Героїня щойно врятувала Польщу від найбільшої катастрофи в її історії – мільйони загиблих, окупація, Голокост. І перше питання (гаразд, друге – перше про Палац Культури, якого немає) про Львів і Вільно.
Це і є конденсаційний символ у чистому вигляді. За Мюрреєм Едельманом, конденсаційний символ – це образ або поняття, у якому сконцентровані колективні емоції, пам'ять та ідентичність спільноти настільки, що він перестає піддаватися раціональній дискусії.
Креси – втрачені східні землі – настільки глибоко вбудовані в польську колективну ідентичність, що навіть у фантастичному сценарії порятунку країни вони залишаються першочерговим маркером того, чи все правильно. Не свобода, не безпека, а територія як символ повноти польськості.
Якщо для польської масової свідомості "врятована Польща" автоматично означає Польщу зі Львовом і Вільно, то про який діалог з Україною може йти мова, поки цей символ живий? Бо Львів для українців – це теж конденсаційний символ. І ці два символи претендують на одну географічну точку.
Це глибша проблема, ніж Волинь. Волинь – це травма минулого. Креси – це незакрита претензія на простір. І, поки вона живе в масовій культурі на рівні першого питання після порятунку країни, вона структурно несумісна з українським символічним полем.
Як там вони вже офіційно кажуть, "Східна Малопольща"?
Я далекий від того, щоб звинувачувати режисерів чи польських авторів, які, можливо, і не планували відтворювати символічну претензію на Львів, але це сприймається саме так, бо це природно. Це і є найскладніший рівень проблеми.
І другий момент, який я побачив, – 1939 рік як глибинна символічна проблема. Для польської масової свідомості повернутися до норми означає повернутися до 1939 року з усіма його (східними) кордонами. Для української свідомості 1939 рік – це теж рік катастрофи, але іншої: радянська окупація Західної України. Обидві сторони дивляться на той самий рік як на точку відліку, але бачать принципово різні речі.
І ось тут виникає питання: чи може польсько-українське примирення взагалі відбутися без того, щоб обидві сторони визнали, що 1939 рік не може бути точкою повернення ні для кого?
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.