Як насправді працює п'ята стаття НАТО?

Де-факто про це почали говорити ще раніше – у липні у паралельних перемовинах США із Францією та Німеччиною, а також у кулуарах підготовки до зустрічей Дональда Трампа із Володимиром Путіним та із Володимиром Зеленським. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Зауважте Три найкращі гарантії безпеки для України

Американська сторона розглядає цю формулу як можливий компроміс – не членство України в НАТО (що Трамп прямо відкинув), але й не чистий бізнес в контексті продаж американської зброї через закупівлю країнами НАТО. У європейських медіа навіть з'явилися проєкти на кшталт запропонованого Джорджією Мелоні "NATO-light" – швидкі консультації союзників у разі нового нападу Росії.

Попри медіарезонанс та активні обговорення символічного значення такої обіцянки, її логіка не позбавлена кількох дилем. По-перше, згадана стаття 5 Договору НАТО ніколи не гарантувала автоматичного входження всіх союзників у війну. Її суть у тому, що напад на одного вважається нападом на всіх, але допомога може надаватися у будь-який спосіб, який союзник сам вважає доречним. У когось це танки, у когось – санкції, а інколи й просто дипломатична підтримка.

По суті, те, що ми де-факто бачимо від членів Альянсу щодо України у війні з Росії, якщо звісно виключити питання ядерної парасольки. Втім ядерний захист служить вагомим фактором запобігання потенційної агресії, аніж ресурсом для ведення війни, принаймні саме такою була його роль до цього часу.

По-друге, перевага Альянсу полягає в колективній безпеці – тобто поєднанню силового потенціалу, узгодженості спільних стратегічних інтересів, тренованості збройних сил, взаємозамінності деяких компонентів зброї тощо, про що потенційні противники звісно знають. Тому й ризики втягнути проти себе цей весь потенціал у випадку нападу на країну НАТО є доволі високими.

Якщо ж Україна отримає подібну формулу поза межами членства, без цієї архітектури колективної безпеки, то вона працюватиме інакше.

Фактично це буде зобов'язання допомагати "у межах можливостей", чимось схоже на нинішні пакети безпекової підтримки, що є одним із видів безпекових запевнень, але доволі слабким (детальніше – в аналітичній записці Центру Дністрянського).

Чи давало раніше НАТО гарантії безпеки не своїм членам?

Спроба сформувати "гарантії безпеки поза формальним членством" не є новою. У світовій історії є кілька прикладів, які добре демонструють, що працює, а що ні.

Перший і найближчий за аналогією – Західна Європа після Другої світової. До створення НАТО у 1949 році країни регіону опиралися на Брюссельський пакт (1948 рік). Він теж містив статтю про взаємну допомогу, але на практиці тримався на американській присутності. Європейські союзники усвідомлювали, що без США жоден паперовий пакт не зупинить СРСР. Тільки після того, як Вашингтон погодився на повноцінні військові гарантії й розміщення контингентів у Європі, з'явилося те, що ми зараз називаємо НАТО.

Другий приклад – Південна Корея 1950-х років. Після Корейської війни США, звісно, не могли долучити Сеул у НАТО через територіальний принцип, але уклали двосторонній договір про взаємну оборону 1953 року. Він передбачав не тільки формулу "напад на одного є нападом на обох", а й постійне розміщення американських військ і баз. Тобто гарантії працювали тому, що за ними стояла конкретна військова інфраструктура, яка унеможливлювала для Північної Кореї чи Китаю просту перевірку на міцність.

І, нарешті, можна згадати Ізраїль. Він ніколи не мав формальних гарантій безпеки на зразок НАТО, але мав фактичні – через військову допомогу США, постачання зброї та спільні оборонні програми. Для потенційних противників цього виявилося достатньо, щоб утримуватися від прямого зіткнення у великому масштабі.

Ці історичні паралелі хоч і не є прямими аналогами, і відрізняються від української ситуації, але вказують на одну закономірність – гарантії безпеки діють тоді, коли за ними стоять конкретні сили, постійна присутність і зрозумілі механізми реагування. Декларації без механізмів завжди розвалюються при першій же ескалації. Тому основне питання для України – як саме можливо наповнити гарантії, враховуючи чинну систему допомоги від партнерів, зобов'язання в рамках безпекових угод та політичної ситуації сьогодні.

19 – 20 серпня у Вашингтоні прозвучали дві речі, що насправді звужують вікно можливого, принаймні з боку США.

Подібної думки й кілька інших партнерів із "коаліції охочих", однак загалом Європа ставиться до відправки військ дуже обережно. Італія просуває план швидких консультацій, Франція і Німеччина уникають конкретики. Чехія та Фінляндія також обговорюють участь, але політичні дискусії у парламентах свідчать – рішення буде непростим.

Читайте також Що Путін вимагає від Зеленського

Паралельно Росія влаштовує провокації – вибух російського дрона у Польщі, інциденти з безпілотниками у Литві. Варшава назвала це спробою дестабілізації на тлі дискусій про гарантії безпеки. І все це відбувається на тлі російсько-білоруських навчань "Захід" і паралельних польських маневрів "Залізний захисник-25". Тим часом Білий дім де-факто делегує держсекретарю Марку Рубіо роботу над пакетом гарантій за участі європейців.

То що потрібно і реально забезпечити під час ймовірного перемир'я?

  • Повітряно-ракетний "купол", який не зводиться до символічної присутності

Україна фактично від перших днів повномасштабного вторгнення наголошує на пріоритетності "закриття неба", зараз потреба лише зростає. Повітряна війна Росії еволюціонує – модернізовані ракети складніше перехоплювати, а запас перехоплювачів у союзників не безмежний. Наразі відбувається поступове нарощення шарів ППО (Patriot, SAMP/T, IRIST, NASAMS). Однак Україна заявляє про потребу щонайменше десяти додаткових батарей Patriot.

Німеччина у липні – серпні погодилася на постачання ще кількох систем у зв'язці зі США, однак для повного перекриття потреб ще далеко. Також важливий спільний ситуаційний центр раннього попередження, який забирає на себе інтеграцію РЛС, супутникової розвідки, F-16 та наземних батарей. Без розв'язання "вузла ППО" жодна гарантійна архітектура не буде стійкою – ні у перемир'ї, ні у "холодній війні на лінії зіткнення".

Окрім того, є політична потреба визначити правила застосування сили – якщо США беруть на себе авіапідтримку, то має бути заздалегідь оформлена відповідь на порушення перемир'я (пуски балістики по містах, атаки на енергетику тощо) з чіткою юрисдикцією, зонами польотів і каналами деконфліктування з Росії. Інакше авіапарасолька розчиниться у комітетах.

Також виникає питання використання літаків. CSIS підрахували, що для повного перекриття неба потрібно від 40 до 160 літаків, що НАТО цілком здатне забезпечити. Теорія обмеженого стримування підказує, що працює лише той запобіжник, який спирається на готові сили і зрозумілі тригери їх застосування.

  • Безпека чорноморських портів

Вона тримається на двох опорах:

  • перша – страхова програма Unity від Marsh і Lloyd’s, що здешевила воєнні ризики для всіх немілітарних вантажів і фактично втримала "дихання" українського експорту;

  • друга – постійне мінно-тральне угруповання в Чорному морі під контролем Туреччини, Румунії та Болгарії (MCM Black Sea Task Group).

Разом це дає основу для "режиму безпеки портів" у можливому перемир'ї – постійні патрулювання силами прибережних держав, стаціонарні засоби ППО/РЕБ у вузлах логістики, страхові ліміти під державні гарантії, а також режим інспекцій і супроводу прибережних вод України без входження нечорноморських флотів за обмеженнями Конвенції Монтре. Це прагматичний мінімум, який не потребує мандату ООН, але знижує премію за ризик і стабілізує валютні надходження

  • Фінансування і виробництво

ЄС уже закріпив рамку 50 мільярдів євро на 2024 – 2027 роки через Ukraine Facility, що може стати якорем під багаторічні контракти на ППО, БпЛА, ремонт і спільне виробництво в Україні. Паралельно НАТО фіксує окремими каналами поточну допомогу, а Німеччина прискорює ротацію й заміщення власних Patriot, щоб "фронтлоадити" постачання до України.

Ключова умова життєздатності гарантій – переводити допомогу з "адхок" у зобов'язання з виробничими графіками і локалізацією (ліцензіями) в Україні там, де це можливо.

  • Моніторинг, верифікація і тригери

Досвід місії ОБСЄ 2014 – 2022 років довів, що присутність без повноважень не працює. Якщо йдеться про перемир'я, то потрібен мікс технологічного контролю (БпЛА, супутники, датчики вздовж кордону), публічної звітності у майже реальному часі та політичної ціни за ескалацію, що можуть забезпечити партнери.

Це передбачає, наприклад, автоматичне накладення санкцій до завчасно погоджених ударів по пускових майданчиках у разі масованих атак. ЄС може дати каркас через місію CSDP (Спільної політики безпеки та оборони) – з цивільним мандатом на інфраструктурну безпеку й правопорядок у прифронтових громадах, а військовий компонент лишити національним контингентам "коаліції охочих". Це не класичні миротворці, але враховуючи скепсис деяких країн-членів ЄС щодо військово-цивільних місій в Україні, такий формат присутності може бути достатнім і сам по собі знижувати ризик нової ескалації, про що вже говорили європейські медіа навесні.

За яких умов ця безпекова конструкція не спрацює?

По-перше, визначеність щодо статусу Україна – НАТО на перехідний період. Нинішня риторика із Вашингтона та деяких європейських столиць – членство не розглядається прямо зараз, але безпекові зобов'язання можливі. Це означає, що безпекову базу доведеться будувати поза статтею 5 Північноатлантичного договору і тим більше уважно прописувати тригерні умови.

По-друге, непрозорість російської сторони має компенсуватися не просто довірою чи формальною угодою, а структурою відповідальності та швидкого реагування – хто, де і як реагує на порушення.

По-третє, повітряна компонента гарантій не буде працювати без стабільного боєкомплекту ППО, а тому домовленості про додаткові Patriot/перехоплювачі та спільне виробництво ракет мають стати не "приємним бонусом" до угоди, а передумовою.

По-четверте, морська безпека і страхування – сфери, де вже є робочі механізми. Їх треба не винаходити заново, а масштабувати і підсилювати військовотехнічно.

Реалістична архітектура гарантій для України у 2025 році можлива і залежить виключно від політичної волі. Але вона не буде копією статті 5 Договору про НАТО із наслідками колективної безпеки, яку мають країни-члени. У нашому випадку все буде виглядати як комбінація:

  • багатошарова ППО з додатковими Patriot і узгодженими правилами застосування авіапідтримки;

  • режим безпеки портів, що спирається на чорноморське тралення й страхову "подушку";

  • фінансова рамка G7 та ЄС як довгий контракт на оборонне виробництво;

  • технологічний моніторинг із політичними тригерами відповіді.

За цих умов, і лише за них, "коаліція охочих" може стати не декоративною, а дієвою, хоч і тимчасовою альтернативою формальному членству в НАТО на перехідний період. І це, між іншим, відповідає базовому інтересу України – не повторити 1994 рік, а отримати системну, підкріплену ресурсом і правом присутність Заходу.

Тому з українського боку залишається виконати програму-мінімум – довести до підпису "правила застосування" для авіапідтримки та ППО, закріпити в окремих протоколах портову безпеку, перевести обіцянки Patriot у контрактні графіки, а для моніторингу – домогтися від ЄС елемент CSDPмісії з технічним мандатом.