За даними джерел 24 каналу в українських спецслужбах, до оголошення Путіним "часткової" мобілізації тенденція втечі представників молодшого офіцерського складу з небезпечних ділянок спостерігалася здебільшого у кадрових підрозділах російської армії. Натомість у загонах "чмобіків" подібне було відносно рідкісним явищем.

Дивіться також Вбивають та ґвалтують: озброєна група зеків Пригожина втекла з передової до Росії

Принаймні до того моменту, доки мобілізовані офіцери не зрозуміли, що за певних умов за дезертирство їх ніяк не каратимуть.

Дезертирство не рахується, якщо всі підлеглі померли

  • Закони, які діють на передовій у російській армії, є максимально викривленими та не мають нічого спільного з мораллю. Офіцери, які мають керувати підрозділами на місцях, кидають своїх підлеглих без зв'язку та займаються лише збереженням власних життів.
  • Спочатку пованомасштабної війни таку тактику демонстрували виключно командири угруповань кадрових військ ЗС Росії, які тікали з поля бою, залишаючи солдатів без шансів на виживання. Їм було набагато простіше дезертувати та доповісти у штаб, що їх взводи та роти були знищені чи пропали безвісти.
  • У цьому випадку вигравали як самі лейтенанти-капітани, так і генерали – які отримували можливість не доповідати про безповоротні втрати та економити виділені на компенсацію родичам загиблих гроші. Бо як немає тіла, то немає й виплат.
  • Самих командирів підрозділів всіх рангів за втечу з поля бою ніяк не карали. Оскільки нестачу офіцерів російське загарбницьке військо відчувало з 24 лютого, а кожен командир, який здатен хоча б вказати окупантам пальцем на місце, де треба облаштовувати бліндажі, був на вагу золота.
  • Із кожним тижнем затягування "спеціальної воєнної операції" офіцери нижньої ланки ставали для загарбників дедалі більш цінними кадрами. Однак виявилося, що притомних резервів командування Росія не мала. Ніяких сержантів із бойовим досвідом до оголошення Путіним мобілізації не залишилося. Ані для тренування та підготовки нових підрозділів, ані для керування ними.
  • Через це російське військове керівництво було вимушено обирати командирів новостворених із мобілізованих загонів безпосередньо серед чмобіків. Підготовкою таких угруповань або не займалися взагалі, або ж до неї долучали курсантів військових училищ.

Оскільки ж командували підрозділами такі ж самі мобілізовані, які фактично прийшли до загарбницької армії не з системи, на полі бою такі офіцери показували себе рівно так само, як і їх підлеглі: розгублено ховалися, панічно віддавали наказ на відступ та віддавали вкрай бездарні накази. Втім, ті офіцери-"чмобіки", яким пощастило вижити за перший тиждень участі у бойових діях, достатньо швидко зрозуміли, що тікати з передової всім підрозділом дорівнює приреченню себе на смерть. Натомість за помилки при керуванні підрозділом ніяк не карають, а відхід з поля бою когось із офіцерів взагалі ледве не вітається, якщо угруповання було знищене ЗСУ.

Фактично російський генералітет легалізував дезертирство командирів у тому випадку, якщо ті доповідатимуть, що всі підлеглі загинули. То ж якщо втекти з поля бою, розказати про те, як після загибелі всіх підлеглих героїчно відстрелювався від мільйона польських найманців, а потім проривався з оточення з ножем, можна ще й медальку отримати.

Зі 140 осіб вижило лише троє, але їх вбив офіцер

Наприкінці жовтня орден "За мужність" отримав російський "чмобік"-капітан та командир однієї з рот, що воювала на Донецькому напрямку. Його загін, що складався зі 140 осіб, перекинули у зону бойових дій 14 жовтня. Мобілізованих фактично закинули з автоматами проти танків, без підвезення боєкомплекту та їжі. Близько тижня загарбники харчувалися тим, що могли знайти та пили воду з калюж.

Ніякого зв'язку з вищим командуванням у них не було, то ж забезпечити еквуацію поранених та вивезення тіл загиблих ніхто з них не міг. Та й не дуже хотів, адже на першому місці у зоні бойових дій у росіян стоїть питання власного виживання.

Раніше Навіть не вступили у бій: українські військові знищили колону мобілізованих із Москви

Коли ж перебування на передовій стало для капітана нестерпним, він вирішив оголосити залишкам роти, що командуватиме загоном трішки подалі від місця дислокації особового складу. Мовляв, відійде для кращої оцінки оперативного становища. На той момент у роті залишалися живими лише 37 мобілізованих.

Після цього командир зник у найближчій посадці між ротою та загороджувальним загоном, де провів майже добу. Тієї ж ночі піддалися нищівному артилерійському обстрілу. Коли ж капітан повернувся, він був геть нетверезим. Разом із ним з усієї роти боєздатними були лише троє. То ж він розстріляв підлеглих, після чого остаточно втік. Цей момент захисники України зняли з безпілотника.

Вищому командуванню офіцер пояснив, що йому вдалося "самостійно стримувати наступ польських найманців", тоді як всі його підлеглі загинули в бою. За такий подвиг його нагородили.