Ґендерно-лінгвістична рівність, або Фемінітиви в українській мові

Становлення сучасної української літературної мови тісно пов'язане з Тарасом Шевченком. Його творчість стала важливою для закладення її нових норм, подальшого збагачення і вдосконалення. При цьому видатний український поет і письменник широко використовував староукраїнські фемінітиви: як книжні, так і розмовні. Про це є окремі філологічні дослідження. Для прикладу, деякі назви жінок за станом, а також за робочою діяльністю у творах Тараса Шевченка: царівна, гетьманша, полковниця, диякониця, копитанша, генеральша, попівна, гусарка, сотничка, титарівна, превосходительна, крамарівна, пряха, швачка, натурщиця, артистка, ключниця, знахурка, орандарка, шинкарка, перекупка, світилка тощо.

Звісно, не лише Тарас Шевченко застосовував різноманітні фемінітиви у ХІХ столітті. "Ой дай, орандарко, / Да горілочки кварту", – знаходимо ми у Павла Чубинського. На зламі ХІХ–ХХ століть відбувається і створення низки нових фемінітивів, похідних від іншомовних слів. Ну а в Лесі Українки можна простежити фактично тотожну сучасним феміністкам норму паралельного вживання маскулінітивів та фемінітивів у мові. А не намагання маскулінітивами описати досвід усіх людей. "Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі", – у цьому випадку видатна письменниця і поетеса схвально відгукнулася про тих тогочасних прогресивних чоловіків, які в літературному аналізі не оминали увагою і творчості жінок.

Словники української мови 1900-х–1930-х років були багатими на фемінітиви, які описували професійну діяльність та станову приналежність жінок. Так, у словнику Бориса Грінченка (1907–1909 рр.) знаходимо такі слова, як дончиця (донська козачка), лікарка, комірниця (квартирантка). Словник Дмитра Яворницького (1920 р.) містить такі слова, як, наприклад, домовласниця, колежанка. У словнику Агатангела Кримського (1924–1932 рр.) читаємо слова професорка, заступниця, викладачка і навіть державниця, заставниця та владниця.

Цікаво, що при відроджені традиції фемінітивів за часів незалежної України, деякі їхні традиційні форми були забуті, а натомість прийняті інші. Зокрема, у тому ж таки словнику Агатангела Кримського є фемінітив виборни́ця. Тепер же ми вживаємо виборчиня. А от, наприклад, такі поширені фемінітиви 1920-х–1930-х років, як членкиня, белетристка (пізніше замінене на напівмаскулінітив жінка-прозаїк) були без змін відтворені в Україні у 2000-их роках.

Ґрунтовно дослідила поширення фемінітивів на українських теренах у 1920-х–1930-х роках докторка Університету імені Ф. Палацького в Оломоуці Алла Архангельська. Зокрема, вона проаналізувала думки з цього приводу українських мовознавців цього періоду, праці яких потім замовчувалися в СРСР.

Наприклад, у праці "Українська фраза: коротенькі дослідження" (1928 р.) Микола Сулима зазначав, що: "Професійні й інші подібні до них назви в українській мові бувають здебільшого осібні для чоловіків і осібні для жінок, Українська мова взагалі уникає вживати в спільному роді тих слів, що означають посаду, професію, звання, рангу тощо, й надавати тим словам ознак граматичного (формального) чоловічого роду без огляду на стать. У російській мові, як відомо, такі слова, як от автор, композитор, писателъ, а так само, напр., товариш, приятель, однаково можуть стосуватися до осіб жіночої статі, як і чоловічої. В українській фразі буває інакше: він — автор, вона – авторка; він – композитор, вона – композиторка, він – письменник, вона – письменниця, він – лікар, вона – лікарка, він – професор, вона – професорка й т. ін.".

Однак, паралельно дослідник усе ж визнавав у деяких випадках можливість використання загального чоловічого роду для означення всіх людей. Зазначу, що за відстоювання особливостей української мови, від російської, Микола Сулима у 1930-х роках був репресований сталінським режимом. З формулюванням, за "український буржуазний націоналізм у синтаксі".

Відомий мовознавець та церковний діяч Іван Огієнко (митр. Іларіон) вважав, що: "Наша мова витворила паристі форми для назв істот: чоловічі й жіночі, напр., учитель – учителька, професор – професорка, гість – гостя, друг – другиня, учень – учениця". Також, він окреслював традиційну фемінізацію української мови, під якою розумів так зване "ожіночнення" – надання багатьом українським іменникам, на противагу російській мові, закінчення -а, -я: роля, бензина, керосина, вазеліна, паралеля, кляса, педаля, дублета, ранга, шприца тощо. І вважав, що "очоловіченні" форми багатьох слів є калькою з російської.

Подібну думку обстоювала у 1920-х–1930-х роках письменниця та просвітянка Іванна Блажкевич. У статті "Як писати?" (журнал "Жіноча доля", 1931) вона зазначила, що: "Переживши свій вік на селі, звикла я до того, що селяни ніколи не скажуть "склепар", "поштар" чи "директор", якщо це становисько займає жінка, але називають (на мою думку правильно): склепарка, поштарка, директорка, молочарка і т. п.". Тобто, вона вважала традиційною для живої української мови використання фемінітивів, для опису професійної діяльності жінок. А концепції деяких мовознавців, що подібні фемінітиви у літературній мові треба позбавити права на існування, вважала помилковими.

Процесу подальшого утвердження фемінітивів у різних стилях української мови завадив сталінський режим. Як зазначалося на початку статті, мова не лише є вираженням свідомості, а й здатна підлаштовувати її під свої форми. Так от: тоталітарна система не потребувала мовного розмаїття. А уніфікації та позбавлення її всього, що могло б призводити до вільнодумства. У тоталітарному суспільстві мова неминуче нівечиться партійно-бюрократичними лексичними зворотами. Чимало слів ідеологія може змінити за суттю, надавши їм протилежного первісному смислового значення, інакшого емоційно-експресивного забарвлення.

Чи не найвлучніше у 1948 році сталінські експерименти з мовою художньо зобразив англійський письменник Джордж Орвелл в антиутопії "1984". У цьому творі, перенесеному у вигадану тоталітарну державу майбутнього, він блискуче передав суть сталінського політичного маніпулювання мовою. "Новомова" – особлива форма мови і словникового запасу, які поширюються в утопічній Океанії. Однією з її особливостей було те, що з кожним новим виданням словника "новомови" з нього викидалися слова і поняття, чужі панівній ідеології: "Кожне скорочення було успіхом, бо чим менший вибір слів, тим менша спокуса задуматися".

Чим же "новомова" зі всесвітньо відомого художнього роману відобразила реалії сталінізму? У трагічному для України 1933 році було введено новий правопис української мови. У порівнянні з Харківським правописом 1928 року, він істотно обідняв її. Членів президії Правописної комісії 1927–1928 років репресували. Серед них був позбавлений посад, а згодом і репресований Агатангел Кримський. Який, як зазначалося вище, в укладеному ним словнику української мови широко застосовував фемінітиви.

Без жодних дискусій, наукових обговорень у 1933 році новостворена Правописна комісія при Народному Комісаріаті освіти встановила нові мовні норми. Скасовано використання літери ґ, цілковито змінено правопис іншомовних слів, внесено зміни в парадигми відмінюваних лексем, у правила внесено масу поправок.

Також, одним з наслідків сталінської реформи української мови, стало усунення великої кількості фемінітивів. Здавалось би, фемінітиви – це не питання правопису, а лексики і словотвору. Проте, у радянській постанові від 5 вересня 1933 pоку "Про „Український правопис"" зазначалося, що: "Правопис, ухвалений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами".

Західноукраїнські жіночі часописи, 1930-і роки

На практиці це означало, що українську мову відтепер почали наближати до російської. А для тодішньої російської мови активне творення фемінітивів було непритаманне. Воно припинилося у Росії ще наприкінці ХІХ століття. А від 1933 року зникає і в Радянській Україні. Правда, на Західній Україні різноманітні фемінітиви ( зокрема, лявреатка, редакторка, пожертвувачка, геройка, патріотка, членкиня і т.п.) продовжували активно використовуватися до 1939 року. Але після анексії її Радянським Союзом тут теж поширюються сталінські мовні норми 1933 року.

В подальшому, маскуліно-центричність української мови була незмінна, аж до часів незалежної України. Фемінітиви, звісно, застосовувалися, але зі значними обмеженнями. У радянських словниках біля деяких з них ставилися позначки "розмовне" та "зневажливе". Тобто, сенс вживання низки фемінітивів було розвернуто на 180 градусів: не пошанування прав жінок, а глузування з них. Лише в діаспорі українці продовжували їх широко застосовувати, як цілком нормальні форми слів. Адже там (зокрема, в середовищі близько двох мільйонів українців Північної Америки) впродовж усього ХХ століття продовжували користуватися мовними нормами 1920-х років. Тож традиція широкого застосування фемінітивів в українській мові, все ж таки, повністю не переривалася ніколи.

Важливо вказати, що і соціальні відносини активно проявляються через мову. Зокрема, андроцентризм мови досі виявляється в лексичних лакунах, коли на позначення багатьох престижних професій пропущено назви жіночого роду. Хоча від більшості назв професій можна утворити форми обох родів, саме щодо престижних фемінітиви досі офіційно не унормовані в Україні. Зокрема такі, як хірургиня, адвокатка, депутатка, прем'єрка, президентка. А от акушерка, вчителька – ці та подібні їм фемінітиви ніколи не викидалися з української мови. Натомість, тільки форму жіночого роду мають назви деяких низькокваліфікованих занять: домогосподарка, покоївка, манікюрниця.

Мова бере участь у конструюванні дійсності. Тож опір вживанню фемінітивам в Україні, особливо щодо опису професійної діяльності жінок – це один з проявів патріархального мислення, не бажання допустити реального зрівняння в правах з чоловіками жінок. Зауважимо, що в англійській, французькій, німецьких та низці інших мов демократичних країн Заходу фемінітиви та гендерно нейтральні форми вже стали нормою. Вони є виявом принципу рівності усіх людей, мовним вираженням плюралістичного світогляду. До слова, традиція небінарних, гендерно нейтральних форм звертання теж здавна присутня в українській мові, про що авторка цих рядків робила окрему розвідку.

Навіть відсутність безперервної історичної традиції використання фемінітивів, на рівні з маскулінітивами, не є основою для заперечення їх рівнозначного використання у ХХІ столітті. Наприклад, сучасні російськомовні борчині за права жінок вимагають широкого впровадження фемінітивів у російській мові. Адже це може стати поворотним моментом змін у свідомості, кроком до плюралізму, демократії, рівності прав. Мова постійно міняється, реагуючи на виклики різних епох. Це є закономірним процесом суспільного розвитку.

Але щодо української мови, то таки хибним є уявлення, начебто використання великої кількості фемінітивів (у першу чергу, щодо позначення професійної діяльності) є для неї історично непритаманною. Насправді, вони є традиційними для української мови. Як говориться у відомій приказці, авторства діяча Французької революції Жака Пеше: "Все нове – це добре забуте старе". І щодо фемінітивів у сучасній українській мові – це таки так.