Про те, як міська рада намагалася вивозити людей з лінії розмежування, як ворожі війська знищували евакуаційні автобуси, як курсували потяги в перші дні, як росія обстріляла залізницю та забирала волонтерів у полон, а також про фільтраційні табори – в інтерв'ю сайту 24 каналу розповів голова Маріупольської районної ради та координатор евакуаційних колон від Донецької області Степан Махсма, який особисто брав участь в одній із таких місій.
Важливо Матері просто не визнають, що це їхні сини, – Золкін відверто розповів про російських полонених
Початок війни та перша евакуація
Розкажіть, будь ласка, як для вас почалася війна? Якими для вас були перші дні?
Як і для всіх маріупольців, війна почалась вдома з дітьми та жінкою. Ми з 2014 року проживали поблизу лінії розмежування. Тому для нас розриви снарядів вже стали звичними і ми інколи на них навіть не звертали уваги. 24 лютого це було щось інше, ніж всі попередні вісім років і було чутно, що це вже повноцінна та повномасштабна війна.
Ми прокинулися близько 4:00 години ранку від того, що здригалася земля. У всіх тоді було одне бачення, що, як зазвичай, постріляють по поселенню Сартана, Талаківці, мікрорайону Східний, які розташовані найближче до росії. Тому ми одразу зібралися спочатку у голови сартанської військової адміністрації Олександра Куркчи та визначили подальші дії, а потім у міського голови Маріуполя Вадима Бойченка. Ми пустили туди автобуси і вже 24 та 25 лютого почали вивозити людей.
Голова Маріупольської районної ради Степан Махсма / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Скільки людей вам тоді вдалося вивезти в перші дні до Маріуполя?
Цифри ми не фіксували, але всіх охочих евакуювали у місто. Тоді, за розпорядженням міського голови, надали гуртожитки та ліжко-місця, де можна було заселяти людей.
"Місто було взяте в перше кільце..."
Мер Маріуполя в інтерв'ю сайту 24 каналу розповідав, що військова адміністрація Донецької області наказала йому евакуюватися з міста. Вас особисто попереджали?
Така команда була абсолютно всім керівникам. Адже вже тоді Служба безпеки України фіксувала групи ДРГ, які вже були направлені на дискредитацію влади та схилення до співпраці через полон. Цьому є яскравий приклад. Один із мерів Мангушської громади зараз перебуває у полоні. Він ослухався цієї команди та не виїхав.
Ми ще не можемо ні підтвердити, ні спростувати інформацію, що з ним. У перший час були чутки, що його вбили. А потім з'явились чутки, що він живий. Знову ж таки, ми не можемо навіть знайти про нього якусь інформацію. Ми намагалися знайти через переговорну групу дані про те, в якому він ізоляторі перебуває та що йому інкримінують. Все знаємо лише від чуток.
24 лютого всім надійшла команда виїхати на безпечну відстань, щоб не потрапити в оточення. І ми тоді всі змістилися хто куди. Ми прийняли всі заходи безпеки. 25 лютого ми ще всі були на роботі – на своїх робочих місцях. Воєнні дії все посилювалися. І в ніч на 26 лютого ми виїхали за межі Донецької області. І саме в цю ніч закільцевали цю область.
Тобто, те, чого ми боялися та про що нас поінформували в СБУ та військова адміністрація, відбулося. Місто було взяте в перше кільце і вже тоді більше не було можливості заїхати туди. І з 26 лютого ми вже почали "трубити" у всі можливі шляхи, щоб продовжити евакуацію з Маріуполя.
"Місто було взяте в перше кільце 26 лютого" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
"Бомбили дві доби поспіль"
З 20 лютого вже почали курсувати евакуаційні потяги "Маріуполь – Львів" за ініціативи "Укрзалізниці". За добу йшло п'ять поїздів. Але тоді жителі недооцінювали ситуацію і цю війну, вони думали, що постріляють та перестануть. Коли вже 25 лютого прилетіли снаряди та розбили залізничне полотно станції "Кальчик", – потяги вже не змогли більше курсувати.
З 26 лютого ми вже почали заправляти наші автобуси. Бойченко дав команду підготувати 150 автобусів для евакуації, щоб ми вже почали вивозити наших жителів з Маріуполя.
На початку березня ми зрозуміли, що вже автобусів, які можуть вивозити людей з Маріуполя, у нас немає. Тоді міський голова, за дорученням голови обласної військової адміністрації Павла Кириленка, обдзвонив усіх своїх колег з усіх міст – Дніпро, Кропивницький, Запоріжжя. І тоді з запорізькою обласною адміністрацією та міською радою ми почали формувати колони, які будуть виїжджати із Запоріжжя в бік Маріуполя. Ми зібрали 64 автобуси буквально за два дні. Також ми зібрали гуманітарну допомогу. З того моменту розпочалися наші евакуаційні місії.
"25 лютого прилетіли снаряди та розбили залізничне полотно" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
"Весь час ми шукали шляхи, як добратися до Маріуполя"
Ви також особисто намагалися дістатися Маріуполя. Розкажіть про це
Ірина Верещук, яка була наділена повноваженнями від української сторони вести переговори з росіянами, запрошувала зелений коридор. Перші наші маршрути були через Оріхів. Ми доїжджали туди, а росіяни нам казали, що "немає команди з Москви, тому розвертайтеся". Ми відступали назад та чекали.
Під час нашого очікування нас починали обстрілювали. Тому ми були змушені відтягувати наші колони назад. Наступного дня нам знову говорили, що немає команди. Ми поїхали через Гуляйполе і знову потрапили під обстріл. І весь час ми шукали шляхи, як нам добратися якнайближче до Маріуполя.
Евакуаційні місії / Фото надані Головою Маріупольської районної ради Степаном Махсмою:
Виходить, що російська сторона обманювала?
Так, росія нам ніколи не давала коридор і всюди говорила, що "немає команди", щоб ми чекали. І завжди у тому місці, де ми були, по нашій колоні стріляли. У нас були посічені автобуси і фури з медикаментами. Волонтери, які були з нами, багато разів сиділи у кюветах, на узбіччях, чекаючи, коли припиняться обстріли. Найголовніше, що в нас було – колосальне бажання потрапити у Маріуполь.
Люди, які їхали на цих автобусах, це були самі ж маріупольці?
Це звичайні водії з різних міст, які були на своїй роботі. Багато разів ми просто ночували у полях та в дорозі під обстрілами. І коли ми побачили, що наша операція безуспішна, з ініціативою вийшов Вадим Новинський, щоб підключити сюди церкву. Він переговорив з митрополитом Запоріжжя та Мелітополя Лукою. Це було 13 березня. Священнослужителі запропонували, щоб кожен з них сів в окремий автобус. Десятеро преставників духовенства, я, голова Сартани Олександр Куркча та міський голова Маріуполя Вадим Бойченко сіли в автобуси та поїхали колоною.
У мене там були всі родичі, у мера Маріуполя теж мама в сиділа у підвалі, у Куркчи теж батьки були там. Тому у нас не було інших варіантів, щоб туди не їхати. Ми всі поїхали як священнослужителі та представники Червоного Хреста. Однак, і так нас перевіряли та все вивертали.
"Багато разів ми просто ночували у полях та в дорозі під обстрілами" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
"Росіяни не дали нам можливість проїхати далі"
Росіяни не впізнали вас?
Ми намагалися максимально зашифруватися. Тому ми відростили бороди. Я не думаю, що кожен з окупантів знав нас. Тим паче, що там стояли чеченці, буряти і так далі. Нас могли пізнати лише ФСБ та ті, хто хотів нас піймати. Таким чином ми доїхали до Бердянська, де прожили чотири доби.
Тоді між Бердянськом та Маріуполем не було жодного блокпоста. Я набрав одного із сільських голів та попросив пробити дорогу. Це була 23:00 година. Він прислав нам машину швидкої для огляду маршруту.
Однак, у цей момент нас супроводжували росіяни з двома машинами БТР. Вони не дали нам можливість проїхати далі, сказали, що ми будему ночувати у Бердянську. На що ми відповіли: "Дайте нам дорогу, ми через півгодини зможемо бути у Маріуполі". Вони були проти та сказали зачекати ранку й тоді буде рішення.
"росіяни підігнали нас до тюрми у Бердянську" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Це було 16 березня, коли ворожі війська сказали, що "ви поїдете тільки назад у Запоріжжя", на що ми знову відповіли, що поїдемо тільки вперед. Після цього приїхала ФСБ та почала допитувати. Вони перевірили документи, взяли мій закордонний паспорт та сказали залишатися на місці. Я подумав, що зараз їхні аналітики пропрацюють і до мене будуть питання.
Через дві години під'їхали вже інші та відвели Митрополита Луку в бік. Йому вони сказали, що "вам загрожує небезпека, тому давайте терміново виїжджайте". І Митрополит тоді зкомандував і сказав їхати в бік Запоріжжя, бо ми вже нічого ми не можемо зробити. Але ми не могли їхати з пустими автобусами.
У Бердянську був дитячий будинок, були бази відпочинку та дитячі табори, де в тому числі вже сиділи маріупольці. Там була й мама мера Маріуполя. Ми росіянам сказали, що погоджуємося за умови, якщо заповнюємо всі автобуси. Однак з 24 завантажили лише 15.
Актуально Вбивчі санкції, заклик до путіна та завершення війни: інтерв'ю з австралійським сенатором
"росіяни завжди маніпулювали кількістю"
Люди самі не погоджувалися чи окупанти не дозволили?
На той момент ми забрали всіх, хто був. Тому що з Маіруполя люди почали виїжджати тільки з 14 березня. Ось коли ми місією приїхали туди, коли вже почалася великі домовленості, тоді місцеві почали вибиратися потоком. Ми тоді всіма цими перемовинами відкрили коридор.
І ось з цими людьми, які встигли виїхати в Бердянськ, в тому числі з нашими матерями, яких ми побачили там випадково, колоною ми виїхали до Запоріжжя. За допомогою Запорізької обласної військової адміністрації, координаторкою була Злата Некрасова. Так ми почали їздити до Бердянська та вивозити людей. Але росіяни давали нам обмежену кількість.
"З фільтраційних таборів росіяни віддавали, кого вважали за потрібне"
Коли ми дійшли до того, що нам потрібен не Бердянськ, а саме місто Маріуполь, тоді поїхали представники церкви. Вони змогли дістатися до Безіменного. Вони добралися на п'ятьох автобусах, але окупанти не дали нікого вивезти. Тому вони повернулися всі пустими.
Потім знову сказали, що дадуть вивезти. Ми позначили точки, де мали сідати люди. Домовлялися, що їдемо до "Епіцентру", наприклад. росіяни своєю чергою зазначали інші місця. Вони сказали, що ми будемо стояти у Безіменному, де у них розташований так званий фільтраційний табір.
росіяни казали, що повезуть свої автобуси по людей. Після того привозили у цей табір, і тільки потім ми могли їх забрати. Що відбувалося насправді? Вони привозили, а віддавали нам з фільтраційних таборів, кого вважали за потрібне. Ми досі не можемо знати, кого вони забрали.
"У росіян завжди було завдання максимально нас давити психологічно" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
"Збирається 300 людей, а росіяни кажуть, що дадуть вивезти лише 15"
Як виглядають ці фільтраційні табори?
Там стоять надувні намети та вагончики. ФСБ та так звана "народна поліція" квазіреспублік допитує людей та перевіряє телефони. І тих, хто їх зацікавив, вони затримують.
Тобто, люди могли думати, що їдуть на евакуацію, а насправді могли і не виїхати?
Абсолютно вірно. Ми розуміємо, що не всі виїжджали. Що ми спостерігали, наприклад, на локації ТРЦ "ПортCity"? Збирається 300 людей, а росіяни кажуть, що дадуть вивезти лише 15. Приходять туди та говорять: "Сьогодні евакуації не буде, розходьтеся". Проте наші автобуси ж стоять і чекають, а вони розганяють людей.
Люди на зупинці біля ТРЦ "ПортCity" чекають на евакуацію / Фото надані Степаном Махсмою:
Місцеві своєю чергою не розходилися, а ховалися за будинками, деревами та виглядали автобуси. Тоді окупанти відкривали автоматні черги чи починали стріляти з мінометів поруч, щоб люди розбіглися. Тобто, вони застосовували будь-які шляхи психологічного тиску. Є люди, які писали мені, що вони стоять і чекають, а їх не пускають.
"Люди ховалися за будинками, деревами та виглядали автобуси" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Як вдавалося сповіщати людей про евакуацію, коли у Маріуполі зв'язку фактично не було?
Було радіо, яке ще ловило у машинах. Люди ставили такі приймачі у підвалах. Вони розказували нам, що "слухали, коли мер Бойченко оголосить евакуацію, і тоді вибігали одразу туди".
"За весь час понад 25 наших волонтерів затримали та закрили"
росіяни не повідомляли місцевих про евакуацію?
Ніколи. Вони вивозили людей у Донецьку область. Коли наші жителі приходили, щоб евакуюватися до Запоріжжя, вони їх вивозили в інший бік. росіяни також завжди обстрілювали саме ті місця, де ми їхали колоною. Вони робили все, щоб не пропустити евакуаційну місію. І тоді ми змушені були шукати інший метод.
Ми перейшли до маленьких маршруток та волонтерів, які готові були їхати. Ми придбали ці мікробуси та віддали людям, які просто були готові на свій ризик їхати за людьми. Написали на автівках слово "волонтер" та наклеїли туди логотип Червоного Хреста. Але потім на блокпості в Мангуші їх почали затримувати.
За два тижня у нас вже забрали 11 бусів, а волонтерів садили у полон. За весь час понад 25 наших волонтерів затримали та закрили. росіяни вже тоді зрозуміли, що ми намагаємося врятувати і таким способом.
"Росіяни також завжди обстрілювали саме ті місця, де ми їхали колоною" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Чи вийшло когось з них повернути з полону?
Так. В один день їх всіх випустили. І ми їх вивозили з Донецька, Оленівки та інших місць, де вони були.
Коли росіяни брали їх у полон та викрадали машини, чи не боялися інші їхати туди?
Безсумнівно, боялися виїжджати. Але багато хто казав: "Заберуть, то заберуть". Ситуації були різні, але люди продовжували їхати попри все. Тих, кого вдалося вивезти, нараховується понад 110 тисяч. Це офіційна інформація Запорізької військової обласної адміністрації. Це нашими місіями, волонтерським і приватним транспортом.
Також цікаво – росіяни ще пів року повоюють і залишаться без літаків: дивіться відео