Масштабні антиурядові протести, дефіцит пального та продуктів, багатогодинні відключення електрики – саме так сьогодні Куба переживає одну з найглибших криз за останні десятиліття. Економіка країни виснажена санкціями Сполучених Штатів, державна система деградувала, а традиційні союзники більше не в змозі допомогти.

Гавана перебуває на межі гуманітарної катастрофи, відкриваючи Сполученим Штатам можливість остаточно закрити "кубинське питання". Водночас на Кубі відповіли Трампу, який грозив "розібратися" з країною після Ірану. Там пообіцяли нездоланний спротив – фактично визнали, що готові до війни зі США.

24 Канал проаналізував ситуацію всередині Куби, щоб з'ясувати чому люди вирішились вийти на протести попри репресії, як соціалісти десятиліттями позбавляли країну розвитку, яким чином енергетична блокада з боку США приносить результати та чому кубинська влада говорить про готовність до переговорів. Допоміг розібратися в тонкощах американської стратегії щодо Куби директор Центру Дністрянського, проректор УКУ та експерт з міжнародної політики Дмитро Шеренговський.

Кубу раптово охопила хвиля антиурядових протестів, і за попередніми оцінками – наймасовіших за останні роки. Не зважаючи на жорстку репресивну систему люди почали виходити на вулиці, адже за останні тижні ситуація в країні серйозно погіршилась.

Протягом десятиліть Куба перебуває у глибокій економічній кризі через американські санкції, однак разом з арештом венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро країна отримала справжній енергетичний колапс, і це, схоже, стало останньою краплею для місцевого населення.


Протестувальники атакують філію Компартії Куби в місті Морон / Скриншот відео з соцмереж

Станом на сьогодні, демонстрації ширяться навіть за межі столиці – Гавани. До прикладу, в місті Морон, після багатогодинного відключення електрики, протестувальники атакували офіс місцевого осередку Комуністичної партії. Демонстранти вимагали від влади пояснень щодо енергетичної кризи, нестачі пального та перебоїв з продовольством.

В цілому ж, блекаути стали головним каталізатором для початку протестів. У деяких регіонах світла немає по 20 – 30 годин поспіль, що повністю паралізує роботу громадського транспорту, магазинів і навіть лікарень.

Видання The Wall Street Journal пише, що саме з настанням темряви відбувається найактивніша частина протестів – люди виходять на вулиці й влаштовують так звані "Cacerolazo" або ж "Марші порожніх каструль", тобто буквально починають гучно бити в каструлі або інші кухонні вироби.

Такий метод публічної демонстрації невдоволення став особливим ненасильницьким символом протестної культури по всій Латинській Америці.


Cacerolazo проти Ніколаса Мадуро у 2013 році у столиці Венесуели – Каракасі / Фото Wikimedia

Місцеві фіксують не просто окремі демонстрації, а також і загальне зростання протестної активності на Кубі. Від кінця минулого року кількість демонстрацій та протестів зросла майже втричі, і що особливо незвично для країни – до акцій також активно долучаються студенти, традиційно більш лояльні до уряду. Проте цього разу навіть вони вкрай обуренні відсутністю електрики та інтернету.

Однак блекаути сьогодні головна, але не найбільша проблема з якою стикається Куба. Після того як американці провели спецоперацію з арешту Ніколаса Мадуро та домовилися з його наступниками, венесуельська нафта перестала надходити на острів, що потягнуло за собою додаткову купу проблем.

Річ у тому, що Венесуела була чи не єдиним постачальником нафти для Куби, і за її відсутності країна зіткнулась з жорстким дефіцитом палива, а слідом за цим – багатьох базових продуктів та обвалом валюти, через що і без того бідне населення острова втратило практично будь-яку можливість купити продовольства.

Частину протестувальників врешті затримали, а державні медіа видали попередження про відповідальність за "порушення громадського порядку". Та попри це, настрої на вулицях залишаються напруженими, і схоже, найближчим часом ситуація лише загостриться.

Дмитро Шеренговський

директор Центру Дністрянського, проректор УКУ

Ми бачимо з повідомлень у медіа, що влада діє обережно, адже різкий розгін, стрілянина чи масові арешти можуть лише погіршити ситуацію. Тому, судячи з усього, влада намагається точково ізолювати організаторів протестів і таким чином взяти ситуацію під контроль.


Столиця Куби Гавана під час повного блекауту / Фото AFP

Водночас кубинський уряд намагається пояснити кризу передусім зовнішнім тиском і санкціями з боку США, які фактично взяли острів в блокаду та обрізали будь-які постачання нафти. Президент Куби Мігель Діас-Канель у п'ятницю заявив, що уряд вже веде перемовини зі Сполученими Штатами, щоб владнати всі "двосторонні розбіжності".

Натомість риторика самого Дональда Трампа доволі жорстка, і він буквально виставив кубинцям дві умови: або "дружнє поглинання" країни, або "не дружній" сценарій.

Натомість, Дмитро Шеренговський вважає, що пряме військове втручання США на Кубу наразі виглядає малоймовірним сценарієм, адже американці сьогодні концентрують всю увагу та сили навколо війни проти Ірану, яка всупереч очікуванням президента США, схоже, пішла не за планом.

Таким чином, поки американські війська зайняті на Близькому Сході, кубинський уряд може почуватися у відносній безпеці.

Дмитро Шеренговський

директор Центру Дністрянського, проректор УКУ

Військове втручання може в принципі не знадобитися, якщо на тлі нинішніх протестів і енергетичної кризи посилити економічний тиск – фактично довести його до максимуму, – це може мати швидкий ефект. У такому сценарії економічна ситуація може погіршитися настільки, що саме це поставить під питання стійкість кубинської влади.

Втім, судячи з останніх дій США, – мова про "недружній" сценарій вже не сприймається просто як публічне нагнітання. Як у випадку з венесуельським диктатором Ніколасом Мадуро або війною в Ірані мова також може йти про пряме військове втручання Штатів на територію Куби, із подальшим арештом або навіть ліквідацією, як у випадку аятоли Алі Хаменеї, місцевих лідерів. Підґрунтя у вигляді жорстких перебоїв з електрикою та масовим невдоволенням населення створює для подібного сценарію дуже сприятливі умови.

Однак для того, щоб зрозуміти причини сьогоднішніх протестів на Кубі та їхніх проблем у відносинах зі США, треба повернутися на шістдесят років назад – до Кубинської революції, яка сформувала сучасну політичну систему країни.

У 1959 році повстанці на чолі з комуністом Фіделем Кастро повалили режим диктатора Фульхеньсіо Батисти та проголосили курс на соціалістичну модель розвитку. За цим рушила хвиля націоналізації місцевих підприємств, що жорстко вдарило по відносинах зі Сполученими Штатами. У відповідь Вашингтон запровадив економічне ембарго, яке у різних формах діє по сьогоднішній день.


Лідер Кубинської революції Фідель Кастро виступає на мітингу в Гавані у 1962 році / Фото Action Press

У наступні десятиліття економіка Куби значною мірою існувала завдяки підтримці та зовнішніх дотаціях від Радянського Союзу. Кремль забезпечував острів дешевою нафтою, кредитами, які так ніколи й не повертались, а також різноманітними торговельними пільгами. Москві був дуже вигідним дружній соціалістичний режим буквально на "задньому дворі" у Сполучених Штатів. Розміщення на Кубі радянських ядерних ракет у 1962-му стало піковою точкою напруги між США та СРСР за часів Холодної війни, і зрештою отримало назву "Карибська криза".

Однак після розпаду СРСР у 1991 році система підтримки Куби, що вибудовувалась десятиліттями – майже миттєво зникла, що спровокувало глибоку економічну кризу на острові. У так званий "особливий період", ВВП Куби різко скоротився, а зникнення товарів з полиць магазинів стало буденністю, яка досі супроводжує життя місцевого населення.


Розпад СРСР спричинив один з найбільших ударів по економіці Куби, наступним став Covid-19 / Інфографіка Financial Times

Згодом інший соціалістичний режим у Венесуелі на чолі з Уго Чавесом став новим головним партнером Куби. Каракас надавав Гавані дешеву нафту в обмін на медичні та освітні програми, що протягом багатьох наступних років забезпечувало виживання кубинської економіки та енергетичної системи.

Увесь цей час Куба перебувала в такій собі формі "соціалістичної монархії". І навіть коли у 2008-му через проблеми зі здоров'ям Фідель Кастро був змушений відійти від справ, він передав президентство своєму брату Раулю. Той навіть спробував частково реформувати економіку та дозволив, хоч і в обмеженій формі – приватний бізнес, самозайнятість і навіть частково відкрив країну для іноземних інвестицій.

Це навіть спричинило певне потепління у відносинах зі США часів адміністрації Барака Обами. Однак кілька десятиліть соціалізму на радянський манір настільки глибоко пошкодили структуру кубинської економіки, що більшість проблем так і не вдалося вирішити.

Коли у 2018 році президентом став чинний лідер Мігель Діас-Канель – перший після революційного покоління Кастро, йому в спадок дісталась фактично зруйнована державна система. На той час інфраструктура Куби вже застаріла, країна була досі повністю залежна від зовнішніх партнерів, а продуктивність праці залишалась на надзвичайно низькому рівні.


Президент Куби Мігель Діас-Канель виступає на Євразійському економічному форумі у Мінську у 2025 році / Фото AP

Нічого дивного в цьому нема, адже майже всі молоді кубинці беруть за основу ідею покинути рідну країну, щоб шукати роботу за кордоном. Еміграція з Куби сягнула такого масштабу, що майже кожен четвертий громадянин виїхав за межі країни протягом кількох останніх років. Куба щороку втрачає десятки тисяч найбільш працездатних людей, а демографічна ситуація лише погіршується.

Такий відтік населення боляче б'є і по загальній економічній ситуації на Кубі. За оцінками Центру дослідження кубинської економіки, тільки у 2025 році ВВП країни скоротився приблизно на 5%, що стало третім роком економічного спаду поспіль. Загалом, із початку десятиліття кубинська економіка втратила понад 15 % свого обсягу.

У результаті, сьогоднішня криза стала не просто наслідком поточних політичних рішень або тиску з боку Дональда Трампа. Це результат десятиліть насаджування соціалістичної моделі розбудованої Фіделем Кастро, зовнішньої економічної залежності, відсутності дієвих реформ та неефективного управління.

На початку 2026 року тиск Сполучених Штатів на Кубу перейшов у нову фазу. Після кількох місяців економічної та паливної блокади острова місцева влада все ж визнала, що без переговорів з Вашингтоном уникнути повної руйнації економіки, а слідом за цим – масштабної гуманітарної катастрофи, фактично неможливо. Президент Куби Мігель Діаз-Канель вже підтвердив готовність до діалогу "без попередніх умов", а сам Дональд Трамп вже заявив, що Гавана готова "украсти угоду".

В цьому контексті Дмитро Шеренговський наголошує, що влада Куби, на відміну від багатьох інших антиамериканських авторитарних режимів, принаймні публічно проявляє відкритість до діалогу. До прикладу, Куба оголосила про звільнення 51 політв'язня, що є також доволі чутливим питанням і серйозним зрушенням.

Водночас навіть за умови зміни поточного уряду або його політики важливо враховувати інтеграцію всередині системи багатьох людей, наближених до сім'ї Кастро, і це може стати суттєвою перепоною на шляху до реальних змін.

Дмитро Шеренговський

директор Центру Дністрянського, проректор УКУ

Важливо розуміти, що система – це не лише лідери. Це також їхні прибічники, оточення, еліти, які формувалися десятиліттями та залишаються всередині. І ми дуже часто бачимо в різних країнах, що зміна персоналій не дорівнює зміні режиму. Навпаки, ті, хто був частиною цієї системи, зазвичай зацікавлені в її збереженні.

На додачу, експерт вважає, що інтеграція Куби в таку собі "антизахідну вісь" відбулася ще минулого століття, а сама Гавана тривалий час є партнером Китаю, Росії, КНДР чи Нікарагуа та діє виключно в цій зовнішньополітичній логіці.

В цьому контексті важливо усвідомлювати, що навіть попри потепління риторики місцевих політиків і новий зовнішній образ, окремий від сім'ї Кастро, сама суть режиму лишається незмінною.


Вулиці кубинських міст заваленні сміттям через брак пального для заправки сміттєвозів / Фото AFP

Втім, американська адміністрація не поспішає пом'якшувати свою політику. Як пише Financial Times, Вашингтон розглядає сам процес перемовин як інструмент примусу кубинської влади до проведення структурних реформ, включно з політичною та економічною лібералізацією, тобто зменшенням ролі держави в місцевому бізнесі.

Та поки перемовини не завершилися потрібним для Трампа результатом, економічна петля США навколо Куби продовжує стискатися. Білий дім навіть видав окремий указ, яким пригрозив економічними наслідками тим країнам, які продаватимуть паливо Гавані. Для країни, що виробляє лише близько третини необхідної нафти, це прямий шлях до енергетичного колапсу.

Натомість для самих Сполучених Штатів – це шанс змінити баланс сил у Карибському регіоні. Куба десятиліттями залишалася символом антиамериканської політики в Західній півкулі, і у Вашингтоні вважають, що нинішня криза відкриває рідкісне вікно можливостей. Однак навіть американські чиновники, які мають кубинське коріння та погано ставляться до тамтешнього режиму – визнають ризики, адже різке падіння режиму може спричинити масову міграцію кубинців до Флориди, а такого сценарію Білий дім всіма силами намагається уникнути.

Водночас настрої серед самих кубинців доволі суперечливі. Як повідомляють західні медіа, частина населення вважає саме американські санкції причиною падіння їхнього рівня життя. Інші ж дедалі частіше покладають відповідальність на місцеву владу, яка десятиліттями не могла реформувати економіку.

За словами аналітиків, на відміну від 1990-х років, коли після розпаду СРСР населення країни згуртувалось навколо авторитету Фіделя Кастро, сьогоднішнє керівництво Куби вже не має подібного політичного ресурсу.

Ба більше, якщо Вашингтону вдасться досягнути успіху коштом таких гібридних форм тиску, а "американизація" Куби не вимагатиме повноцінного вторгнення військових США, це також вдарить і по інтересах Китаю та Росії.


Лідери Куби та Росії зустрічаються під час саміту BRICS у ПАР / Фото Xinhua

Пекін за останнє десятиліття інвестував у інфраструктуру Куби та сусідніх країн Карибського басейну кілька мільярдів доларів. Для Китаю цей регіон важливий, перш за все, в рамках проєкту "Один пояс, один шлях".

І навіть попри те, що ці інвестиції доволі обмежені, адже вкладати надто великі кошти в економіку Куби, що деградує, китайські комуністи не поспішають, після зміни режиму або посилення впливу США на острові – участь Куби в проєкті можна буде повністю виключити. На додачу, для Пекіна соціалістична Гавана важлива і як символічний партнер у регіоні, який США традиційно вважають своїм "заднім двором".

Водночас, на думку Дмитра Шеренговського, Китай навряд напряму втручатиметься в ситуацію, щоб допомогти Кубі. У випадку з війною в Ірані стає очевидно, що Китай не готовий до прямих дій, навіть щоб захистити свого стратегічного партнера, який постачає Пекіну значні обсяги нафти. У випадку Куби, важливість її стійкості для Китаю ще менша.

Дмитро Шеренговський

директор Центру Дністрянського

Публічно Китай займає вичікувальну позицію та не поспішає втягуватися у конфлікти відкрито. Ми можливо побачимо опосередковану підтримку – через фінансові вливання, технології або політичні кроки, але без відкритого втручання в конфлікт та спроб врятувати місцевий режим.

Водночас Росія ще з початку нульових років поступово втрачає свій вплив на Кубу, й успіх США може остаточно закрити це питання. Натомість протиставити щось діям Вашингтона Москва не в змозі, адже через економічні санкції та війну проти України Кремль не здатен, ані компенсувати Кубі нестачу нафти, ані інвестувати гроші в місцеву економіку, як свого часу купляв лояльність кубинців Радянський Союз.

Сьогоднішня стратегія США полягає в поступовому тиску на Кубу з метою викликати повільну деградацію всієї системи. Жорсткий економічний тиск має змусити керівництво Куби або погодитися на переговори та американські умови, або ж затягувати процес із ризиком втрати контролю над ситуацією. Перші прояви активного соціального невдоволення ми бачимо вже сьогодні, питання лише в тому, чи готова кубинська влада рухатися до реальних змін в країні.