США все ближче підходять до рішення, що донедавна виглядало крайнім сценарієм – наземної операції проти Ірану. Поки Вашингтон публічно говорить про переговори, за лаштунками формується зовсім інша картина – американці перекидають спецпризначенців і десант ближче до іранської території. План США може передбачати точкові удари по критичній інфраструктурі Ірану, захоплення стратегічних об'єктів у спробі силою змінити баланс сил у цій війні.
Натомість дипломатія, попри всі обговорення, фактично зайшла в глухий кут. Тегеран не лише не поступається американським вимогам, а й розширює поле дій, втягуючи у війну власні проксі та погрожуючи жорсткою відповіддю на можливу наземну атаку з боку США. У такій конфігурації будь-яка "обмежена спецоперація" ризикує швидко вийти з-під контролю – з наслідками, які можуть виявитися значно масштабнішими, ніж це передбачає початковий задум Вашингтона.
24 Канал проаналізував останню інформацію в західних ЗМІ щодо підготовки до наземної операції США проти Ірану, відповіді з боку самого Тегерана та з'ясував, чому іранцям може бути вигідне подальше затягування війни.
США готуються до наземної операції проти Ірану: які сценарії розглядають американці?
Ознаки того, що Вашингтон цілком серйозно розглядає наземну операцію у війні проти Ірану, стають все більш очевидними. В кулуарах американські посадовці обговорюють вже не можливість самої атаки проти Ірану, а сперечаються навколо термінів цієї кампанії та визначають основні напрямки удару.
За даними The Washington Post, військове командування США готується до сценарію, який передбачає не короткий рейд, а кілька тижнів наземних операцій із залученням морської піхоти та спецпризначенців. Паралельно повідомляється про додаткове перекидання щонайменше 3 500 військових у регіон Перської затоки.
На цьому фоні риторика Дональда Трампа також стає жорсткішою. Президент США вже прямо говорить про можливість "взяти під контроль іранську нафту", що фактично підтверджує головну логіку потенційної операції – встановити контроль над критичною інфраструктурою Ірану.
Іран встановлює морські пастки, перекидає військовий персонал та ППО на острів Харк / Фото Airbus
Найочевиднішою ціллю американського удару залишається острів Харк, через який проходить близько 90% іранського нафтового експорту. Його значення виходить далеко за межі локальної інфраструктури, адже фактично це головний економічний та логістичний вузол країни. Контроль над Харком означатиме не просто удар по доходах Ірану, а можливість прямого впливу на експорт і, відповідно, на глобальний ринок енергоносіїв.
Втім, остаточний формат цієї атаки досі викликає суперечки. Американські військові експерти вказують на те, що навіть у випадку вдалої висадки на острів та захоплення ключових об'єктів самі американські війська знаходитимуться у дуже вразливому становищі через постійні атаки іранських БпЛА та артилерії з узбережжя.
Розглядаються також варіанти блокади острова через мінування периметра, що все одно створить жорсткий тиск на іранський експорт, але без зайвих ризиків для американської піхоти.
Додаткова група потенційних цілей – острови в районі Ормузької протоки, передусім острів Ларак.
Його розташування у вузькому місці протоки дозволяє Ірану контролювати судноплавство і військовими силами обмежувати рух танкерів. Тобто контроль над Лараком дасть американцям можливість розблокувати Ормузьку протоку, знизити ціни на нафту, зменшивши тиск з боку союзників та американських громадян, а також вибити один із ключових козирів у руках Ірану.
Чому така важлива Ормузька протока / Інфографіка 24 Каналу
На додачу, однією з потенційних ідей США та Ізраїлю у цій війні був захід дружніх сил курдів з території Іраку, які мали б просунутися вглиб Ірану під прикриттям американських та ізраїльських повітряних сил. Однак після витоків самого плану у медіа та жорсткого протесту з боку Туреччини та країн Затоки цю ідею було прибрано з порядку денного.
Власне, ідея залучити іракських курдів у війні з Іраном ще до цього викликала сумніви. Проблема в тому, що курди не отримали підтримки Сполучених Штатів у Сирії минулого року, коли був повалений режим Башара Асада. Сирійські курди були однією з головних сил у наступі на урядові війська в Дамаску і, зрештою, прагнули встановити контроль над великою частиною Сирії та проголосити автономію. Однак Білий дім не підтримав цю ідею, пішовши на зближення з новим сирійським президентом, що безліч курдів сприйняли ледь не як зраду.
З плином часу стає все більш очевидно, що швидкої операції в американців не вийде. Сьогодні мова вже йде про тижні або місяці бойових дій, що свідчить про потенційне розширення конфлікту. Паралельно Іран завдає болючих ударів по військових базах США у країнах Затоки та інфраструктурі Ізраїлю, вочевидь, не збираючись легко здаватися.
Дипломатія забуксувала: чому перемовини не вигідні нікому?
Уявити якесь реальне завершення війни в Ірані шляхом перемовин видається неможливим. Кожна зі сторін стоїть на своєму, і без суттєвого ослаблення іранських можливостей або ж загострення політичної кризи в США – сподіватися на дипломатичне врегулювання складно.
Наразі усі заяви про "прогрес", посередницькі зусилля сусідніх країн або ж багатосторонні формати скоріше створюють ілюзію руху вперед, без жодного реального прогресу. Формально ініціатива залишається за Вашингтоном, як і перші спроби перевести ситуацію в площину дипломатії – за повідомленнями джерел, саме США звернулись до Ірану з пропозицією про початок переговорів.
У Білому домі заявили про готовність "влаштувати пекло" в Ірані, якщо Тегеран не погодиться на мирний план / Фото EFE-EPA
Адміністрація Дональда Трампа просуває широкий план врегулювання з 15 пунктів, який включає припинення бойових дій, обмеження ядерної та ракетної програм Ірану та певні гарантії безпеки для союзників США в Затоці. Зі свого боку американці пропонують Ірану зняття санкцій, економічне співробітництво та навіть інвестиції у розвиток "мирного атому".
Враховуючи, що, крім ліквідації політичної верхівки, якихось осяжних результатів американцям так і не вдалося досягти, це радше походить на спробу зафіксувати результати та вийти з війни.
Та проблема в тому, що Іран, відчувши свою силу через блокаду Ормузької протоки, подібні пропозиції відкидає. Ба більше, Тегеран не лише не згоден з американським планом – він намагається розширити сам формат переговорів. Іранська сторона наполягає на включенні до будь-якого перемовного процесу Лівану, а точніше – свого проксі, "Хезболли", що базується на території країни й проти якого просто зараз Ізраїль проводить окрему військову операцію.
Авіаудар Ізраїлю по місту Бейрут, столиці Лівану / Фото The Arab Weekly
Це принципово змінює логіку процесу, адже в американських вимогах є окремий пункт про припинення фінансування іранських проксі на Близькому Сході. Інакше кажучи, Іран намагається перевести переговори з формату "США проти Ірану" у формат "США проти всієї мережі союзників Тегерана", що значно ускладнює будь-який компроміс, особливо враховуючи роль Ізраїля в цій кампанії та небезпеку, яку ці проксі несуть Єрусалиму.
Ще один показовий момент, який руйнує будь-які надії на скоріший результат, полягає у зустрічних вимогах з боку Ірану. Тегеран висуває умови, які включають фактичні репарації, збереження впливу в регіоні та непряме визнання його контролю над ключовими морськими шляхами. Враховуючи рівень взаємних максималістських вимог, очевидно, що ні Вашингтон, ні Тегеран сьогодні не зацікавлені у скорішому завершенні війни.
Ба більше, сам характер публічних заяв підказує, що переговори виконують іншу важливу функцію – банально дають обом сторонам додатковий час. Американцям – для завершення перекидання військ та розробки плану наземної операції, а іранцям – для перегрупування сил і розширення тиску через Ормузьку протоку та власну мережу проксі-сил.
Як Іран заробляє на війні проти себе: чому США не хочуть пошкодити нафтову інфраструктуру Тегерана?
Один із найбільш парадоксальних моментів цієї війни полягає в тому, що нескінченні авіаудари по Ірану досі не спромоглись послабити Тегеран, а подекуди навіть навпаки – зміцнити його позиції. Видання The Economist проаналізувало прибутки Ірану від експорту нафти та описало як Тегеран вже сьогодні адаптується до нових умов і навіть отримує з цього пряму вигоду.
Попри удари по інфраструктурі та санкційний тиск, Іран зберігає стабільний рівень експорту нафти, в середньому на рівні близько 2,5 мільйона барелів на день, що фактично відповідає довоєнним показникам. Однак через різке зростання світових цін на нафту ці доходи подекуди навіть перевищують довоєнний рівень. Іншими словами, війна, яка мала вдарити по іранській економіці, частково працює проти самих її ініціаторів у Вашингтоні.
Ключова причина полягає не лише у завищених цінах на нафту, а й у самій іранській економічній моделі. Роки санкцій змусили Тегеран вибудувати гнучку систему експорту через "тіньовий флот", посередників і альтернативні фінансові канали, включно з криптовалютами та мережею компаній-прокладок в Європі та Азії. Значною мірою таких показників в доходах вдалося досягти виключно через участь у цій схемі Китаю, адже Пекін сьогодні закуповує близько 90% всього нафтового експорту Ірану, а більшість зароблених коштів сьогодні надходить до КВІР, які фактично й контролюють владу в країні.
Розвантаження сирої нафти з танкера в одному з китайських портів / Фото AFP
Цілком ймовірно, що це розуміють у Вашингтоні та використовують як один з важелів тиску під час переговорів. Дональд Трамп прямим текстом заявив, що у випадку провалу дипломатії, США готові знищити всю критичну інфраструктуру Ірану, включно із тією, що досі дозволяє Тегерану заробляти на продажах нафти. Трамп окремо підкреслив, що на сьогодні Штати все ще намагаються її зберегти.
Таким чином створюється певна взаємозалежність, адже США необхідно зберегти нафтову інфраструктуру Ірану для подальшої співпраці з "новим урядом в Тегерані" та зменшення тиску на енергетичні ринки. Натомість в Ірані вбачають в цьому важіль проти самих США, намагаючись вибити якомога більше поступок від американців.
Проблема в тому, що такий підхід не дозволяє США дійти до повноцінного виснаження іранської сторони. Ліквідація лідерів та військового потенціалу дійсно послаблює Тегеран, однак там досі отримують велику кількість ресурсів для продовження спротиву. Додаткові доходи дозволяють підтримувати військову інфраструктуру, фінансувати проксі-сили та компенсувати частину втрат від ударів.
У такій ситуації навіть потенційна наземна операція США не гарантує необхідного результату. Захоплення окремих об'єктів або територій може мати короткостроковий ефект, але без повноцінного та тривалого контролю над ними – збалансувати ринки навряд чи вдасться. Водночас у випадку масованих ударів по іранській енергетичній інфраструктурі під загрозою опиняється аналогічна інфраструктура союзних до США монархій Перської Затоки, що лише поглибить проблему цін.
У підсумку Вашингтон опинився у складній ситуації, коли навіть у разі певних успіхів на полі бою, досягти зламу іранського спротиву навряд чи вдасться, адже Тегерану банально стає все більш вигідне затягування конфлікту.