Заява чинного президента США про досягнення домовленості з росіянами стосовно “великої дизельної оборудки” та публічна подяка за це особисто російському очільнику не лише “підірвала” український та міжнародний інформаційний простір, але й фактично зруйнувала стратегію дипломатичного рішення завершення російсько-української війни у найближчій перспективі.

Хоча ця стратегія вичерпала себе вже в 2022 році і була скоріше імітаційною, тим не менше давала позитивні очікування стосовно самої можливості зупинки розгортання війни в Європі саме дипломатичними інструментами.

Дипломат і голова правління Українського медіацентру Валерій Чалий спеціально для 24 Каналу проаналізував останні гучні заяви Дональда Трампа та вважає, що вони нагадують "дизель-шоу", але можуть призвести до переформатування переговорного процесу стосовно завершення війни в Європі.

Якщо ви хотіли на свої очі побачити, що таке "чорний лебідь" у міжнародній політиці – то це дуже схожа історія. Можливо, за масштабами і не найочевидніший, але за своєю суттю і ознаками – точно він.

За концепцією, яку популяризував економіст і філософ Нассім Талеб, "чорний лебідь" – це несподівана подія, яка має колосальний вплив на подальший розвиток подій і може викликати ланцюгову реакцію. Ще однією його ознакою є ретроспективне обґрунтування, коли після події, що вже відбулася, експерти, політики, коментатори намагаються знайти цьому пояснення й доказують, що подія була закономірною і цілком очікуваною.

Розворот сьогоднішнього головного мешканця Білого дому в бік Кремля й початок зміни курсу із санкційного тиску на поступове зняття санкцій, свідчить про неспроможність команди Дональда Трампа надалі виконувати посередницьку функцію у переговорах Банкової і Кремля, тобто про очевидний провал різних спроб досягнути хоча би тимчасового припинення вогню у російсько-українській війні, яка тепер фактично переходить на новий рівень – Європейського регіонального озброєного конфлікту.

Чи було це очікувано? Загалом коментатори наведуть багато аргументів, що, так, було. І ці аргументи будуть стосуватися насамперед дивної для загалу лояльності особисто Дональда Трампа до російського диктатора. Але щоб саме так, саме в цей час, коли в США перебувала українська переговорна делегація, що розраховувала хоча би на секторальне припинення вогню; коли залишилося лише тиждень до завершення терміну, визначеного "санкційним законом Ліндсі Грема"; коли свого чергового піку досягла критика діючого президента США за м'яку позицію стосовно агресорів і напередодні проміжних виборів в США (3 листопада) та саміту АТЕС в Шеньчжені (17 – 18 листопада) – це навряд чи можна назвати прогнозованою, тим більше, очікуваною подією.

Очевидно, що така заява офіційного Вашингтону не стала просто звичною епістолярною творчістю самого Дональда Трампа у вигляді коротких дописів, зі звичною вже метою розхитати міжнародні ринки і дати заробити на цьому своїм прибічникам. Це підготовлений всією командою Білого дому разом з причетними бізнес-колами, яких репрезентують у переговорах Джаред Кушнер і Стів Віткофф, тактичний хід, спрямований не на найшвидше перемир’я чи навіть припинення вогню, а на гасіння "внутрішньоамериканської пожежі".

Ця "політична пожежа" вже спричинила падіння рейтингів правлячої партії в умовах зростання цін для споживачів, насамперед дизелю, роздрібні ціни на який здивували навіть мешканців Техасу. Місцеві виборці, які, навіть "серцем" підтримуючи протести екологічних організацій, насправді "мозком" завжди відчували себе досить спокійно, спостерігаючи за розвитком видобутку нафти в Мексиканській затоці. І лише абсолютно неочікувані та небачені ними $6,66 за галон дизеля спричинили не лише зростаючу нервозність, але й проявилася в прогнозах полстерів втратою позицій республіканців напередодні виборів.

Такий розвиток подій за кілька тижнів до остаточного підрахунку голосів на виборах до Конгресу США, попри "протипожежні заходи", які ще не відомо чи спрацюють, очевидно може призвести до початку процедури чергового розслідування через механізм імпічменту президента США, про ймовірність якого публічно застерігає сам Дональд Трамп.

Це з великою вірогідністю відбудеться в разі втрати республіканцями Палати представників у Конгресі. Але кроки Білого дому на зовнішньому треку, що очевидно не підсилюють позиції США на міжнародній арені, свідчать про занепокоєння (а, можливо, вже й паніку) політтехнологів Білого дому про можливу втрату і Сенату. А це значить повний колапс триваючої стратегії досягнення перемоги на президентських виборах, до яких стає вже дуже близько (листопад 2028 року).

Які наслідки матиме публічне "скидання масок" стосовно позиції Білого дому? Особливо, коли воно супроводжувалось перепалкою президентів України та США, яка дуже нагадує пастку Овального кабінету у 2025 року, яку підготувала команда Дональда Трампа для Володимира Зеленського і в яку, на жаль, українська делегація таки потрапила, не підготувавшись належно до такого, м'яко кажучи, непростого переговорника як Дональд Трамп.

По-перше, така позиція свідчить про фактичну неспроможність виконати роль ефективного посередника з важелями впливу, яку вже досить довгий період намагалася відіграти в переговорному процесі американська переговорна команда.

По-друге, стало очевидним для більш широких кіл, що при президенстві Дональда Трампа російська війна фактично не має шансів на завершення, адже його особистий підхід і відповідний набір переговорників базувався лише на схемі, яка радше притаманна вирішенню бізнесових, торгівельних чи економічних конфліктів а не завершення воєн, що мають екзистенційний характер.

По-третє, ані в Вашингтоні, ані в Кремлі так і не зрозуміли специфіку прийняття стратегічних рішень в Україні, які торкаються самого існування або напряму розвитку країни, яка серйозно відрізняється як від російського імперського управління, так і нової управлінської моделі, яку хоче нав’язати американцям сьогоднішній очільник Білого дому.

Скільки би не апелював Дональд Трамп до Володимира Зеленського – непоступливість президента України в базових питаннях національної безпеки це не стільки прояв специфічних рис його характера, або реалізація глибоко продуманого плану досягнення цілей. Це, насамперед, його інтуїтивне відчуття, що вибір іншого підходу, аніж того, що підтримує пасіонарна частини народу України, який і не готовий прийняти фактичну капітуляцію в умовах загрози знищення, це просто автоматична втрата можливості і надалі керувати Державою Україна.

По-четверте, такий "розворот над Потомаком" (від запровадження нових санкцій до їх зняття, без зміни позиції агресора) дає російському очільнику знову надію на продовження війни на виснаження і більш впевненого поширення наративу, що в будь-якому випадку перемога буде за ним, що абсолютно неочевидно, якщо провести глибокий багатофакторний аналіз російської спроможності продовжувати війну, стільки, скільки захочуть.

По-п'яте, США знову, на жаль, виступили як непередбачуваний партнер, що буде об'єктивно розмивати євроатлантичну антиросійську коаліцію і вимагатиме більш рішучих дій країн Європейського континенту.

Загалом, такий розвиток подій міг відбутися й без публічних заяв Дональда Трампа й цього "політичного камінг-ауту", але тепер марних очікувань припинення вогню, перемир’я, а тим більше – сталого миру вже найближчим часом значно поменшає.

Стає очевидним, що США, принаймні до наступних президентських виборів у листопаді 2028-го року відграватимуть у переговорах щодо деескалації військових конфліктів в Європі все меншу роль, занурившись у внутрішньополітичні проблеми. А такі проблеми вже можуть виникнути цієї зими, на кшталт чергового шатдауну, початку процедури імпічменту чи, навіть, розгортанням небаченої до цього жорсткої боротьби за президентське крісло з безпосереднім залученням новостворених правоохоронних структур з одного боку та розвідспівтовариства та поліції й нацгвардії різних штатів – з іншого.

Очевидно, в такій ситуації дистанціювання Білого дому від переговорів щодо повернення миру на Європейський континент роль ключових країн Західного світу та КНР зростатиме.

Що робити Україні як в реагуванні на нову ситуацію в короткостроковій перспективі, так і в корегування стратегії національної оборони і безпеки?

Якщо в когось є сумнів чи треба змінюватись й змінювати підходи в самій Україні, в умовах, коли жодних ознак бажання миру з боку Кремля немає і в короткостроковій перспективі, очевидно, не буде – той видає бажане за дійсне і може привести країну не до справедливого й сталого миру, а до поразки.

Зовнішня політика має спитатися на міцну основу. У цій основі – трикутник: національна стійкість (включно з державними інститутами і стійкістю суспільства); ефективна оборона в умовах асиметрії ресурсів з агресором (нові технології та масштабування ракетного озброєння); утримання й розвиток партнерств і, можливо, союзницьких відносин з країнами та організаціями Європи.

Що ж робити на американському напрямі, де наявний інструментарій не дав бажаного для Києва результату? Потрібно діяти системно:

  • Розширювати контакти в Конгресі. Необхідно налагодити пряму комунікацію з усіма членами Сенату та більшістю Палати представників як чинного, так і нового складу.

  • Працювати з бізнес-елітами. Приділяти більше уваги лобістам оборонно-промислового комплексу, впливовим корпораціям та керівництву окремих американських штатів (які самі губернатори, що в мирний час командують нацгвардією, називають країнами, які об'єдналися).

  • Посилювати інформаційну присутність. Українські наративи у США та світі потребують якісного масштабування – однієї лише культурної дипломатії чи "дипломатії борщу" тепер точно замало.

Не варто скидати з рахунків і такого непередбачуваного (насправді – не для всіх) Дональда Трампа. Попри те, що позиції 47-го президента США будуть ймовірно послаблені після проміжних листопадових виборів, він залишиться важливим гравцем, який якщо і не зможе ще більше сприяти російським планам, але точно залишить за собою (за посадою) функції блокування критично важливих для України даних космічної розвідки, дозволів на постачання чи продаж озброєнь, або можливості політичного, військового чи інформаційного впливу не лише на американські, але й на світові процеси.

Немає ілюзій стосовно особистого ставлення Трампа до Зеленського. У цих стосунках ніколи не було "хімії", тому до "емоційних гойдалок" і висловлювань діючого президента США можна було б вже знайти адекватні моделі реагування. Попри бажання тих чи інших політиків в Україні здобути додатковий капітал на нищівних оцінках, різкі відповіді особисто Дональду Трампу не принесуть жодної користі.

Навіть колективні звернення до нього поважних українських організацій чи лідерів громадської думки матимуть ефекти аналогічний тому, якби ці листи були спрямовані на адресу, скажімо, Північнокорейського очільника (до речі, чомусь нікому й на думку не спадало підготувати такий лист, спрямований до Ким Чен Ина).

Тому треба, маючи все це на увазі, розширювати напрями й механізми як дипломатичної роботи, так і в цілому – зовнішньої політики України на американському напрямі. Серед очевидних першочергових кроків: направлення Надзвичайного і Повноважного Посла України в США до Вашингтона одразу після проміжних виборів.

Нова ситуація вимагає корекції підходу до вибору кандидатури. Це має бути професійний дипломат (з попереднім досвідом роботи на рівні Міністра закордонних справ України) або політичний призначенець із числа українських державних важковаговиків (не нижче президента чи прем'єр-міністра України або з відповідною особистою "фінансовою вагою", яка б дозволила на рівних говорити з нинішньою, зорієнтованою насамперед на бізнес командою Білого дому).

Як варіант – така особа може бути призначена на посаду Спеціального посланника України в Північній Америці. Бажано, щоб виконання таких функцій відбувалось у повній взаємодії з Послом України в США.

Очевидно, постає питання і про можливу зміну формату переговорів, і відповідно – зміну української переговорної команди. Але це вже окреме питання, яке потребує детального аналізу попередньої переговорної стратегії й тактики й вироблення нового підходу у веденні переговорів, можливо, формування нових їх треків та відповідного підбору членів оновленої переговорної команди.

У будь-якому разі так, як було останніми роками – вже не буде. Ворог, на жаль, знову відчув запах крові та буде лише піднімати ставки. Але це – логічний розвиток війни на Європейському континенті, який якраз і веде до поразки російського режиму. Велика проблема лише в тому, що без підсилення України з боку ключових європейських потуг, насамперед, безпосереднього залучення до спільної оборони – війна можна розтягнутися на роки.

Такий сценарій не може бути прийнятним для України й українців. Погана новина: жодне перемир'я неможливо без зупинки агресора. Хороша новина: теперішня ескалація свідчить не лише про новий етап протистояння, а й про те, що можливості Кремля вести війну у такому темпі не є безмежними.

Повернення миру в Європу і в Україну можливо наблизити тепер швидше, ніж раніше, адже ворог також суттєво послаблений. Головне – не чекати до 2028-го року, а об'єднати зусилля вже зараз, щоб продемонструвати неможливість досягнення оголошених агресором цілей. Ну і, звісно, ми сподіваємося, що на заміну "чорним лебедям" почнуть прилітати й "білі". Врешті-решт народ України на це вже точно заслужив, не залежно від того, якими б контраверсійними не були оцінки й дії, тих, хто грає лише в своїх інтересах.