Та у цій трагедії сплелися не лише людська безпорадність і боротьба за виживання. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
30 липня 1945 року – ніч, коли Тихий океан став пасткою для USS Indianapolis
Важкий крейсер USS Indianapolis був не просто бойовим кораблем та однією з гордостей військового флоту США. Саме він за кілька днів до загибелі доставив на острів Тініан компоненти першої атомної бомби ("Малюка"), яку згодом скинуть на Хіросіму. Після секретної місії крейсер мав новий наказ, але дуже скоро перетворився на металевий уламок у полум'ї посеред океану.
30 липня 1945 року американське судно було торпедоване японським підводним човном I-58 у Філіппінському морі. Корабель ішов у темряві, коли два снаряди влучили у нього зі смертоносною точністю – судно затонуло приблизно за 12 хвилин. Майже щойно виконавши місію історичного масштабу, USS Indianapolis загинув у повній тиші та без належного захисту.
Для сотень моряків це стало початком чотириденних жахів, які вписалися в історію Другої світової війни як одна з найстрашніших морських трагедій США. Одна з головних її причин – відсутність шляхів швидкого виявлення катастрофи. USS Indianapolis ішов без ескорту, а його зникнення не було негайно зареєстроване у системі командування як надзвичайна подія.
Офіційне розслідування після війни встановило, що низка помилок, ураховуючи й провали у зв'язку та координації, не дала почати пошук вчасно. Саме тому ті, хто вижив після торпедування, провели в морі набагато довше, ніж це можна було б уявити в нормальній ситуації. І при цьому в океані розгорталася справжня драма.
Історія про катастрофу USS Indianapolis та напад акул, який пережили врятовані: дивіться відео WeirdHistory
Як моряки USS Indianapolis рятувалися у воді серед акул?
Частина екіпажу загинула одразу від вибухів і перекидання корабля, інші встигли стрибнути у воду – але опинилися у пастці без рятувальних човнів, без достатньої кількості жилетів, без питної води. Сонце пекло вдень, ніч приносила холод і виснаження, а довкола було лише безмежне море. За таких умов ще й страх набував буквально фізичної форми.
Три дні моряки дрейфували серед уламків і хвиль, боролися за життя та за здатність не втратити розум. Декотрі трималися купами, дехто дрейфував сам, багато хто пив морську воду і через це ще швидше втрачав сили. Спека, зневоднення, поранення та галюцинації повільно ламали людей, які ще вчора були дисциплінованою командою військового корабля.
Свідчення тих, хто вижив, підтверджують, що найстрашнішим ворогом була не стільки вода, скільки час – коли кожна година тягнеться як вічність, а на горизонті немає жодного літака чи корабля. А ще акули. Саме історія про акул зробила трагедію USS Indianapolis всесвітньо відомою.
Дослідження не підтверджують усього того міфологізованого жаху, який роками роздмухувала популярна культура. Утім, небезпека була реальною – вода, поранені люди, кров, безпорадність і нічне море створили умови, за яких акулі було легко наблизитися до людей. Свідчення очевидців підтверджують, що напади акул були частиною трагедії, хоча її масштаб у публічній уяві перебільшили.
Хай там як, а лише 2 серпня 1945 року екіпаж американського патрульного літака випадково помітив тих, хто ще тримався на воді. З приблизно 1200 людей на борту врятувалися лише ледь понад 300. Після війни справу розслідували, а капітан корабля Чарльз Б. Маквей навіть зазнав судового переслідування – але його репутацію частково реабілітували вже після смерті.