Дар'ї 23 роки. До декретної відпустки дівчина працювала кондитером. Вони з чоловіком купили житло у Золочеві, зробили ремонт, потім з'явилась дитинка. Проте війна змінила все. Історію порятунку Дар'я розповіла 24 каналу у межах проєкту СВОЇ.

Читайте також Гірше, ніж у фільмах про апокаліпсис: чутлива історія переселенки з Харкова, що втратила бізнес

Попри те, що про загрозу для Харківщини говорили раніше, думок про виїзд не було. Дар'я зізнається, ніхто навіть подумати ні міг, що може бути війна в 21 столітті, ще й така жорстока.


Життя до війни / Фото з особистого архіву

Ніч 23 – 24 лютого. Як для вас все почалось?

Я о 5 годині прокинулась годувати дитину. Ми збирались їхати реєструвати її, робити свідоцтво про народження. Пролунав дзвінок від тата. Каже, сьогодні нікуди не їдьте. Я ще не знала тоді, не читала новини. Спочатку не повірила.

Коли були перші прильоти, ми думали, бити будуть тільки по військових об'єктах. Казали, що по мирному населенню не будуть.

Дар'я згадує свої перші емоції: паніка, шок та страх. Зізнається, що сильно плакала. Найперше переживала за свою дитину. Чоловік побіг у супермаркет, аби купити продукти. Ніхто не знав, що буде далі.

Ви чули тоді вибухи?

Вибухи лунали в Золочеві близько 9 ранку. Мій чоловік поїхав в супермаркет. Далі були 3 гучні вибухи. Я подзвонила йому. Кричу: "біжи додому, мені страшно". І він кинув все – прибіг.

У мене була паніка та дуже великий страх. Вже тоді усвідомлювала, що це почалось, що це все відбувається насправді.

Якими були перші дні війни? Ви ж виїхали не одразу?

У магазинах вже не було ні крупів, ні молока, нічого. У перші дні війни люди вже все розкупили, а більше нічого не привозили. Протягом двох тижнів ми так сиділи. Ходили по гуманітарну допомогу, але потрібно було чекати по 2 – 3 години, стояти в черзі, на морозі, щоб дали якусь літрову чашку борошна чи цукру. Було дуже важко.

У мене пропало молоко. Я дуже сильно переживала, бо дитячої суміші теж не було. Її ніде було взяти.

Дівчина розповідає, що в перший день вторгнення до них приїхала родина з Харкова – мама Дар'ї, брат та вітчим. Спочатку роздумували, де буде безпечніше. Вирішили, що, напевно, таки у Золочеві буде спокійніше.

Коли їхали до мене, мама відстояла чергу півтори години, щоб купити дитині суміш. Не знали, що буде далі. За перший тиждень війни молока в мене вже не було, а потім вже й суміш закінчилась.

Що ви робили, коли закінчилась суміш?

Я дуже сильно плакала й переживала. Боялася, що завтра прокинусь, а мені не буде чим нагодувати дитину. Потім нам підказали, що можна коров'яче молоко розбавити з водою, додати цукор. У мене була така паніка – не за себе, а за свою дитину.

Крім того, Дар'ї запам'ятався страшний гул літаків. Було настільки гучно, що трусився весь будинок. Поруч із Золочевом розташоване село Козача Лопань, яке окуповане з перших днів. Ймовірно, вони вилітали звідти й прямували в сторону Харкова – там скидали бомби.

Ми вирішили виїхати, коли закінчилась суміш. Вирушили 8 березня, а 9 березня приїхали до Львова. Тоді моїй дитині був рівно місяць.


Черги за гуманітарною допомогою / Фото з особистого архіву

Як вам вдалося виїхати?

У нас є машина, але бензину тоді ніде не було. У Золочеві є 3 заправки: одну тоді вже розбили, другу відразу закрили, а третя працювала. Після закінчення комендантської години треба було відстояти чергу з 6 ранку. Черга – це близько 200 машин. Бензину всім не вистачало.

Спочатку заправляли військову техніку. Дістати бензин вийшло тільки з третього дня. Виїзд відбувався дуже швидко. Я нічого собі не брала, ні речей, ні одягу. У чому була, в тому й поїхала. Зібрала дитині валізу і поїхали. Все залишили. Коли їхали з Золочева, на дорозі вже бачили розбиті танки окупантів.

Родина Дар'ї має ще двох вихованців – 2 собаки по 35 кілограмів. Тому чоловік, брат та вітчим поїхали машиною з ними, а дівчина з мамою вирушили евакуаційним потягом.

Якою була дорога?

Коли ми їхали потягом, людей було стільки – я просто не можу передати…. Щось кричали, кудись лізли. У людей теж була паніка, бо всі хотіли виїхати. Дорога потягом Інтерсіті тривала 14 годин. У туалет ніде було сходити. На проході люди лежали, діти сиділи. Біля туалету спали матусі з маленькими дітками.

Ми потрапили під обстріл. Зупинились під Київською областю. Було чути, як лунали постріли. Простояли там хвилин 20, а потім рушили – дуже повільно їхали.

Дар'я наголошує, що не знала, що робити та куди виходити. Її охопила паніка, оскільки на ній лежить відповідальність за маленьку дитину. Зізнається, що навіть важко описати те, що відчувала тоді.

До слова Ми виїхали й через 3 години на вулицях були російські танки, – історія Олени про евакуацію з Сум

А як дитина взагалі перенесла таку дорогу?

Дякувати Богу, дитина спала. Там було дуже багато діток по 2 – 3 рочки. Вони вже розуміли, що покинули свій дім, що їдуть...

Запам'ятався мені один момент. Там був батько з хлопчиком, йому років 2. І він питає: "Тату, а ми сьогодні не будемо вже спати в підвалі?" Коли чуєш такі слова від маленької дитини, серце стискається.

А ви знали одразу, куди їдете, де залишитесь?

Ні, ми вирішили, що поїдемо до Львова. Я прочитала в інтернеті, що там допомагають волонтери, але що і як – не знали, їхали в нікуди. Приїхали, спочатку волонтери сказали, що нема куди нас заселити. На вокзалі теж було дуже багато людей, жінок з дітьми, які спали на валізах, на кариматах.

Потім нам подзвонила дівчина-волонтерка щодо житла, вона домовилась для нас. Ми жили в комплексі разом з іншими трьома родинами. Нас там поселили, дали невеличку кімнату.

Як доїхали чоловіки, вони ж окремо поїхали машиною?

Чоловік, брат та вітчим їхали машиною 3 доби. Розповідали, що дорога теж важкою була. Скрізь були таблички "обережно, міни". Теж не знаєш, доїдеш – не доїдеш сьогодні… Ще й з собаками.

Вони залишились переночувати у Кропивницькому. Там люди їх нагодували, дали постіль, поклали спати. Це чужі незнайомі люди. Просто знайшли в інтернеті, подзвонили і вони їх прийняли.

Коли ви вже оселились у Львові, чи відчули полегшення?

Коли Дар'я приїхала до Львова, в місті пролунали вибухи. Це було вперше від початку вторгнення.

Коли ми з мамою прокинулись, у Львові о 5 ранку прогримів вибух.

Ми прокинулись від цього звуку. Мовчки схопили дитину. Спустились на перший поверх. Сіли, притиснулись і дивились мовчки одна на одну. Не розуміли, що коїться. Тікали від війни, приїхали до Львова, а тут також вибухи.

Потім приїхав власник комплексу, він був у Теробороні. Він почав нас заспокоювати, що таких вибухів більше не буде. Може, він так говорив, щоб нам стало трішки легше, щоб ми не боялись. Бо ми з мамою сиділи на тому дивані й не знали, що робити, куди бігти знову.


Мама Дар'ї з внучкою / Фото з особистого архіву

У комплексі до нас ставились добре. Дитині одразу привезли ванночку, щоб я могла її купати, а через кілька днів – люльку. Допомагали. Ми були у Львові місяць. Наші хлопці винаймали житло, але було дуже дорого. Ми за місяць віддали за житло близько 30 тисяч.

Після цього Дар'я з родиною переїхала на Івано-Франківщину до родичів. Раніше вони не спілкувались, однак знову ж таки – війна змінює все.


Незнайомі люди приносили речі для дитинки / Фото з особистого архіву Дар'ї

Коли приїхали в Калуш, нам привозили їжу незнайомі люди. На Великдень принесли паски, крупи, масло. У нас є невелика грядка, то люди давали нам картоплю і всяке таке посадити. Дитині також приносили.

Є також мамочки на майданчику, ми з ними спілкуємось. Але так сумую за своїми рідними друзями та Харківщиною.

До речі, близька подруга Дар'ї зараз перебуває у тимчасово окупованому Вовчанську. Вона розповідає жахіття. Окупанти вивозять та розкрадають все. Є історії катувань. Подруга розповідає, що є місце, звідки постійно лунають крики. Туди забирають тих, хто був раніше в АТО.

Що відчуваєте, коли чуєте це, читаєте новини, бачите фото розбитої Харківщини?

Хочеться кричати та плакати. Хочеться, аби все закінчилось. Неможливо дивитись, як страждають маленькі діти, літні люди, які не можуть за себе відповідати.

Список планів після перемоги у Дар'ї невеличкий. Найголовніше – дуже хочеться повернутись додому. Дівчина зізнається, що навіть зараз виникають такі думки. Попри це, Івано-Франківщину вона теж вже називає другим домом. Дар'я вдячна людям за допомогу та турботу. Однак рідна домівка – це особливе. Там своє, і замінити його важко.


Патріотична донечка Дар'ї / Фото з особистого архіву