Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      Історія кіборга Донецького аеропорту: коли війна – мати рідна

      3632
      Олександр Басенко з нагородою за оборону Донецького аеропорту

      Кіборг Олександр Басенко: "Кажуть, кому війна, кому мати рідна. То я з останніх..."

      Продовження. Першу частину читайте тут

      5 серпня 2014 року зведена рота 72-ї окремої механізованої Красноградсько-Київської бригади приєдналась до загальної колони, і без жодного пострілу група рушила.

      Виведення з зони облоги пройшло без ексцесів. Після прибуття у військову частину міста Біла Церкви військові мали написати рапорти на відпустку. Не маю розуміння, чому на бійців чекало питання: "А з я кого аеропорту ви приїхали?"

      Тим часом стрільця-помічника гранатометника, командира екіпажу Олександра Басенка турбувало інше. Почало віднімати праву ногу. Дало про себе знати тривале носіння бронежилета, загострилась хвороба хребта. Через тиждень ліг у Київський військовий шпиталь на оперативне втручання, далі два тижні Білоцерківського, згодом два тижні відпустки – і так по колу. Не дивно, що хронічні захворювання почали прогресувати, адже медичної комісії перед мобілізацією ніхто не проводив. Ну просто не були передбачені люди в білих халатах. Хто за це має нести відповідальність?

      Запитую: "Чи можна мені зробити МРТ голови?" Коли в аеропорті був, почала боліти голова. Ніколи не боліла. У липні плюс 30, а я ходжу в балаклаві. Коли в голову тепло, не болить. Лікарі сказали, що в мене артеріально-венозна мальформація у лівій півкулі головного мозку. І чому ще живий, вони також не знають, бо та мала давно розірватись, а я – померти від крововиливу. Виявилось, що захворювання вроджене, – каже Басенко.

      15 грудня в Інституті радіонейрохіргії здійснили операцію по заклеєнню судин. 16 грудня Олександра комісували. Наступного дня вийшов на роботу. Потому через два тижні в чоловіка випало волосся з лівої сторони.


      Бійці 72-ї бригади в Донецькому аеропорту

      Десь 12 січня я мав лягати в Київську обласну лікарню, був на роботі, з ночі чергування.. Не пам’ятаю, як приїхав, але на машині… Що я там робив… Теж не знаю. Дружина подзвонила: "Ти де?" Кажу: "Не знаю, десь ходжу…" – Що бачиш? – В обласній лікарні... Приїхала. Пішли знову в неврологію, завідуючий, противний такий, випхав у двері, сказав: "Їдь в свої Бровари і там лікуйся", – провадить далі військовослужбовець.

      За його словами, жодна лікарня не бралась лікувати. У Броварах того ж вечора порадили прийняти аспірин. Між лікарями і дружиною точились суперечки на кшталт: "Що з ним робити? – Але ж щось не так… – Та подивіться на нього, він посміхається, задоволений життям, в нього все добре, це в вас щось не так". Нейрохірург зробив пункцію спинного мозку, виявив там кров. У Басенка лопнула судина в голові, був 5-й чи 6-й день крововиливу, а відтак – початкова стадія менінгіту і провали в пам’яті. Відразу вирішили медики, що робити, відправили до обласної лікарні.

      В обласній я полежав в приймальному відділенні. Лежав я там довго... Не знаю скільки… Дружина подзвонила на роботу, говорить, що ніхто не приймає. Колеги поставили до відома мера міста Бровари, і завдяки його допомозі прийшов завідувач нейрохіргії і говорить: "Що тут за АТОшнік, якого ніхто лічить не хоче?" Таким чином, потрапив до лікарні, вилікували, і зараз живий-здоровий, – підсумовує Олександр.

      Ви вважаєте, що це хеппі-енд? Заждіть. Хіба можна минути увагою отримання посвідчення учасника бойових дій? Після комісування стало відомо, що в Басенка разом з рідним братом одні документи на двох. Очевидно, різні звання й посади нікого не цікавили. Неточності з документами – звична річ. Для 2014 року. Наприклад, людина отримала осколок в руку, а формально це фіксувалось, як "осколок в ніготь". У вирішенні питання активну участь брали консультант з юридичних питань та медицини, нині спеціаліст Центру допомоги участикам АТО при КОДА Ірина Якуніна та волонтер Київського військового шпиталю Надія. Колективне звернення, написане на Міністерство оборони, сприяло тому, що Олександр отримав довідку про безпосередню участь в АТО поштою на домашню адресу. Посвідчення УБД чекало у військовій частині.

      До отримання посвідчення військовослужбовцю дали ІІІ групу інвалідності, цивільну. Однак зазначили, що захворювання "не пов’язане з проходженням служби". Вочевидь, не надто промовистим вважався сам факт загострення фізичного стану на фоні стресу й тривалого проживання під викритим небом на Донеччині, та й викриття самої патології зокрема.

      Далі я подав пакет документів до Київського військового шпиталю на повторну ВЛК (військово-лікувальну комісію). Комісія була сильно обурена попереднім висновком, даним в Білій Церкві, прийняла нове рішення – пов’язати захворювання з захистом Батьківщини. Таким чином отримав статус інваліда війни ІІІ групи на два роки, а потому у зв’язку з погіршенням стану здоров’я – ІІ групу інвалідності пожиттєво, – констатує кіборг.


      Олександр Басенко на Ході нескорених. Київ. День Незалежності України. 2016 рік

      Басенко волів би мовчати про бюрократичну тяганини в цивільному житті та медицині. Про те, що десять років був донором до воєнного конфлікту, а також про допомогу бійцям, що перебувають нині на передовій, відмовляється говорити публічно. Та хіба це можна лишати поза увагою?! Я лише знаю одне, дивлячись в очі цій людині, усміхненій, спокійній та рішучій, відчуваєш надійність. За будь-яких обставин.

      Завдяки армії я лишився живий, виявили захворювання. Як кажуть: "Кому війна, кому мати рідна", то я з останніх. Все позитивне в мене завдяки війні... Однак не можу не фокусувати уваги на тому, що відбувається, – підсумовує.

      Зараз Басенко навчається на юридичному факультеті, має дружину та двох дітей, і вже не шукає укриття під час грози, бо перестав сприймати то нутром, як бомбардування. Проте чоловік і сьогодні готовий взяти зброю до рук і піти на Донбас, "бо там простіше, там ножа в спину ніхто не всуне, а тут – кожен другий".

      Кіборгу не вистачає бойового екіпажу, не вистачає своєї БМП, а також тої братерської єдності, що за інших умов навряд чи можлива:

      Ми з Сергієм тримали позицію вдвох, під час бомбардування він ніколи не сказав: "Саня, тікаємо звідси". Він сидів, я дав команду "поїхали" – він їхав. Не дав – чекає. 40 хвилин сидимо під мінометним обстрілом. Я зайнятий, я там стріляю, ремонтую, а він не зайнятий, він веде візуальне спостереження через трімпекси, бачить, що все довкола падає, і мовчки чекає на команду...

      Про механіка зведеної роти 72-ї ОМБр Сергія Цупру читайте в наступній статті.

      Далі буде

      Читайте також: Розруха і пекло на землі: як зараз виглядають околиці окупованого Донецького аеропорту

      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин

      Читай новини навіть без інтернету

      Завантажити

      Читай новини навіть без інтернету

      Залиште відгук