Шевченко вважав себе кобзарем – відповідно назвавши й свою головну збірку "Кобзар" – тобто, людиною, яка в українській середньовічній історії кликала народ до бою.
У самодержавній Росії кріпак, тобто раб, міг стати найбільше – "лялькою" в поміщицьких чи придворних театрах, а серед російських діячів 19 століття вихідців із кріпаків майже не було взагалі.
У березні 1847 року Кирило–Мефодіївське братство було викрите. Це сталося за доносом провокатора – сина російського жандармського офіцера. Найтяжчої кари зазнав Тарас Шевченко. За особистим розпорядженням царя він був відправлений рядовим до Оренбурзького окремого корпусу під "найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати". Після повернення Тарас Шевченко власним коштом видав свій "Буквар" для початкового навчання грамоти дорослих українців рідною мовою.
Між рабством і боротьбою Шевченко незмінно обирає боротьбу. Творчість Тараса Шевченка надзвичайно бунтарська й антиавторитарна. Російські царі, перед якими плазувала навколішки вся імперія, для нього лише "ведмеді" й "кабани годовані".
"Ревіли гармати" і козаки, які "вміють панувати" – улюблені теми Шевченка. Не менший пафос Шевченка спрямовано проти земляків-зрадників України: "рабів з кокардою на лобі", "лакеїв в золотій оздобі", "свинопасів" і "фарисеїв", "няньок отечества чужого".
Тільки за зв'язок з поетом можна було втратити все. Це, зокрема, сталося з керівником головного в імперії Московського залізничного вокзалу в Петербурзі Миколою Миклухою. Він був нащадком запорожця, який першим видерся на стіни турецької фортеці Очаків під час штурму в 1788 році, за що отримав дворянський титул. Лише за те, що Миклуха надіслав Тарасові Шевченку в заслання 150 рублів, його було звільнено з роботи й ледь не заарештовано, а невдовзі він помер. З університету за український патріотизм батька та його зв'язки із Шевченком було вигнано сина Миклухи – Миколу Миклуху-Маклая, який у 18–літньому віці назавжди залишив Російську імперію і став всесвітньовідомим мандрівником.
Через архетиповість Шевченка радянський режим так і не ризикнув за все своє існування викреслити письменника з історії, як це було зроблено з сотнями інших українських діячів. Хоча радянська школа намагалася виховати відразу до творчості Шевченка, представляючи його п'яним мужиком в кудлатій шапці, це лишилося дрібним уколом.
Для партії, і головне, для самих українців було зрозуміло, що якщо на стіні не буде портрета Шевченка – то ця країна вже не буде сприйматися українцями як українська. З усіма відповідними наслідками.
Про розуміння важливості Шевченка може свідчити те, що до спроб атак на нього долучилися не лише російьска пропаганда, але й сам Путін. Ще 2004 року під час візиту до України напередодні президентських виборів у виступі по трьох українських каналах, який дивилися понад 60% аудиторії, Путін заявив:
Ще в студентські роки намагався читати "Кобзаря", але єдине, що я запам'ятав, і то, тому що це, вочевидь, дуже відповідало тоді моєму настрою, вірш такий:
І день iде, i нiч iде,
І голову схопивши в руки,
Дивуюся, чому не йде
Апостол правди i науки...
Я пам'ятаю, прочитав і думаю: от як до речі. Я думав, що я такий балбєс, нічого мені в голову не йде, виявляється, і великі люди, яких ми всі любимо, пам'ятаємо, поважаємо і цінуємо, мали такі ж почуття і переживання.
Просто у школі КДБ не вчили, що Апостолом правди і науки християни називають Ісуса Христа, на пришестя якого чекають...
Тарас Шевченко стверджував, що українська пісня "без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово". Тарас Шевченко слідом за поетом Іваном Котляревським створив еталон української літературної мови з розмовної народної мови. Доти українська літературна мова була перенасичена церковнослов'янізмами. Котляревський у 1794–98 роках написав живою мовою твір "Енеїда" за мотивами довньоримської літератури й історії запорізьких козаків, які після руйнyвання Запорізької Січі створили нову Січ за Дунаєм. Жива мова утвердилася в українській літературі на кілька десятиліть раніше, ніж це сталося в російській літературі, також перенасиченій церковнослов'янізмами.
Слово Шевченка, самоука і кріпака у другому поколінні, онука гайдамака, стало набагато сильнішим, ніж слова царів імперії.
Читайте також: Скільки вулиць Шевченка в Україні? Пізнавальна інфографіка