Ми говорили із Зореславою в одному із львівських притулків. Зупинялись кілька разів, бо сльози не давали говорити далі. Видихали і знову говорили: про Бучу, Ірпінь, Ворзель. Саме на Київщині росіяни викрили своє справжнє обличчя – ґвалтівників, мародерів, але точно не військових.

Також на тему Вивезла 4 дітей, щоб не бачили того, що люди бачать у Маріуполі, – Марія про виїзд із Запоріжжя

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

Почалась війна для Зореслави, як і для більшості українців, під звуки вибухів. Спершу вони з хлопцем не відразу зрозуміли, що це. Думали – бешкетує кіт.

О 5 ранку ми прокинулись від вибухів. У нас вдома кіт, ми думали, що він бешкетує, бо це його звичне – о такій порі прокидатися, будити і проситися в кімнату. Та коли ми пустили кота, зрозуміли, що звуки не припиняються. Переглянулися з хлопцем. І в той момент пролунав дзвінок. У мене два старших брати, вони в Борисполі – їх одними з перших повідомили про війну, о пів на 5 ранку вони вже передзвонили і сказали, що почалася війна,
– пригадала Зореслава.

У столиці дівчина залишалась до останнього, намагалась опанувати свій страх. Однак батьки дуже хвилювались, просили виїхати зі столиці. За тиждень, за словами Зореслави, місто потрохи почало повертатись до життя, принаймні, запрацювала інфраструктура. Однак страх нікуди не зник, лише посилювався з кожною сиреною та відлунням вибухів.

Допоки не чутно вою сирен і вибухів поряд, то, в принципі, здається, що йде нормальне життя. За кілька днів люди почали оговтуватись від жаху. Бо у перші дні – від страху ціпенієш і не розумієш, що робити. Організм потребує якихось базових потреб – поїсти, попити, але ти не можеш цього зробити,
– каже Зореслава.

У кожного з нас різний поріг страху, ми по-різному реагуємо на травматичні події, але вони так чи інакше завдають нам багато болю. Ми ще довго будемо оговтуватись від цього жаху та намагатись повернутись до життя. Водночас ніхто з нас не знає, як довго триватиме ця війна, а тому дозволити стресу руйнувати нас – ми не можемо.

Оплакувати горе, співчувати, волонтерити та бути у безпеці – так вирішила діяти Зореслава. Тож наступним кроком була евакуація з Києва у більш безпечні західні регіони.


Зореслава не стримує сліз, коли розповідає про війну в Києві / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

"Я живу на Лівому березі в Києві, тому перший етап – це виїхати з Лівого берега на Правий. У нашій частині метро вже не функціонувало, оскільки воно на відкритих ділянках, і його одразу ж закрили. Тому ми добиралися через знайомих попутками", – пригадала Зореслава.

Кілька днів дівчині довелось пожити на Правому березі, аби дізнатись як ходить сполучення залізниці. В один із тих днів росіяни обстріляли Правий берег – вибухи стались якраз біля вокзалу. Тому дівчина чекала ще кілька днів, аби ситуація владналась. Виїжджати боялась, це було небезпечно.

Через кілька днів я вирушила до Львова. Це було десь 10 – 11 березня. На той час вже в потягах не було такої завантаженості, як в перші дні, можна було сидячи їхати і навіть мати місце, щоб посидіти, а не стояти в тамбурі вагона. Вже будучи в дорозі написала дівчатам з притулку, чи є місце, чи приймуть мене. З 12 березня я живу тут, у прихистку для тимчасових переселенців,
– розповіла Зореслава.

Дівчина працює віддалено, для роботи їй потрібний лише ноутбук. Каже, що у дні, коли новини зовсім погані, їй не до роботи, звісно, оновлює стрічку новин щосекунди. Крім роботи, займається волонтерством, так було і до повномасштабного вторгнення, а зараз ця ніша стала для Зореслави рятівною.

Цікаво Вийшли на вулицю і прилетів снаряд, я закрила доньку собою, – харків'янка Юля про втечу з міста

Нашу розмову із Зореславою ми записували у квітні, тоді своє повернення у Київ вона відклала. Говорити про улюблене місто, яке понівечили росіяни, дівчині було складно.

Ми обговорювали з хлопцем моє повернення в Київ, а потім відкрилися кадри про Бучу, Ворзель. Ми зрозуміли, що від Росії можна очікувати чого завгодно. Прийняли рішення, що в Київ небезпечно повертатись, краще перечекати в безпеці. Те, що роблять росіяни з жінками і дітьми – це неприпустимо,
– зазначила Зореслава.

Ми спробували заспокоїти дівчину, адже росіяни станом на квітень відійшли з Київщини. Область звільнили від загарбників. Але Зореславу знову охопив страх. Її очі вкотре наповнились слізьми.

"Я не вірю. Вони звільнені, але це не скасовує, що є диверсійні групи, авіаудари повторюються. Сказати, що повернутися у місто безпечно, я не можу", – з сумом визнала дівчина.


Дівчина боялась повертатись у Київ та не відчувала себе у безпеці / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Буча, Гостомель, Ірпінь стали точкою неповернення у цій війні. Жорстокість, з якою ввійшли російські солдати на Київщину, стала шоком для світу, а для українців терпким болем, який не зникає уже третій місяць війни і навряд чи колись зникне.

Ми ніколи не вибачимо росіянам забраних життів. Попри усі докази звірств, у Росії продовжують називати розпочату ними війну "спецоперацією", яка має на меті "демілітаризацію і денацифікацію".

На Київщині росіяни розстрілювали людей просто посеред вулиці – це геноцид українського народу / Фото AP та інших ЗМІ

24 канал висловлює співчуття рідним загиблих. Звірства росіян неприпустимі. Це біль усього українського народу. Ми повинні поширювати правду про цю ганебну війну, аби Росія відповіла за геноцид українців.

Після закінчення війни ми відбудуємо країну, будемо намагатись відбудовувати й душі. Біль назавжди з нами, але українська нація має неймовірну силу та незламність. Ніколи досі ми не були такі єдині у своїй меті, ворог хотів знищити нас, як націю, натомість укріпив наше самоусвідомлення.

Нам страшно, але ми вистоїмо. Для України це не вперше, тому ми вистоїмо. Готові захищати Європу, весь світ, але нам потрібна їхня допомога, підтримка,
– зазначила Зореслава.

Зі словами про повернення додому, в Київ, дівчина тепло усміхається. Каже, що навіть не сумнівається в перемозі українського народу. Банальні речі, які зараз собі не дозволяє, після повернення обіцяє втілити в життя. Бо щастя проживати кожен день.

Кожного вечора зараз засинаю з думкою про те, що обов'язково буде перемога. Я повернуся, буду плакати від щастя кілька годин. Приведу себе в порядок, пострижусь – хочеться скинути увесь цей біль. Переберу речі – віддам одяг, взуття людям, які його потребують. Буду працювати, волонтерити, відбудовувати країну разом з усіма,
– додала Зореслава.

Відбудуємо обов'язково! Життя переможе темряву. Ми зробимо усе, аби притягнути до відповідальності винних у геноциді українського народу.

Після розмови із Зореславою ми довго говорили про сприйняття страху та реакцію психіки на війну. Про те, як кожен з нас "проживає" її. Про біль та ненависть, життя й інстинкти. Війна уже третій місяць вбиває кожного з нас по-різному, але наша нація буде жити, обов'язково!