Чому українці мають перестати запитувати, коли закінчиться війна

Як шкодить теза про "два – три тижні"

Дивним чином у 2014 році я для себе давав мінімум цій війні 5 років, а далі як буде. Дивним тому, що я був досить молодий, але попри це все одно зменшував для себе очікування швидкості та легкості перемоги.

Читайте також Росія переживає найгострішу кризу ресурсів: до якої техніки докотився ворог

Я майже впевнений, що саме це дало мені змогу не з'їхати з глузду за такий довгий термін. Можна промоніторити, що військові (справжні, а не ті хто просто одягнув військову форму) вже рік кажуть про те, що війна не буде швидкою, "мобіки" вже давно закінчились, не треба недооцінювати ворога. 

Однак факт залишається фактом, люди не люблять погані новини, а на солодкоголосих бовтунів злітаються як бджоли на мед. От тільки це далеко не мед, та й вони в такому випадку вже не бджоли.

Що ж, з часом Homo sapiens дає ознаки розуму при постійному нагадуванні і починає замислюватись "щось тут не так". Звичайно, кумедно бачити, як деякі верескливі політичні діячі різко обертаються на 180 градусів та з серйозним обличчям починають говорити, мовляв: "Так, вона швидко не закінчиться, треба готуватись". Хитрі лицеміри знають, що в людей дуже коротка пам'ять. Однак багато з них прикриваються "добрими намірами заспокоєння та недопущення паніки".

Підсвідомо маси, звичайно, їх підтримують, видаючи своє хвилювання на початку повномасштабного вторгнення за масову паніку. Спробую пояснити на прикладі. Коли ти сидиш в окопі і по тобі працює "вся артилерія світу", ти теж хвилюєшся, в тебе колотиться серце і відчуття не найприємніші. Однак якщо ти добре підготовлений солдат, то розумієш що паніка зробить тільки гірше.

Рекомендуємо БРІКС розширюється: як Україні діяти у відносинах з "неЗаходом"

На базовому курсі бойової підготовки сержанти попереджали тебе, що далі буде складніше. Ти, як свідомий боєць, вірив їм та готувався, викарбовував у своїй пам'яті їхні настанови. Таким чином ти став стресостійким до певних ситуацій, бо тебе до цього готували. Почувши від них сотні разів, що тебе можуть поранити, вбити – ти не запанікував і не втік.

Уявіть на секунду, що сержанти навчали протилежним чином: "Там все буде добре, там не стріляють. Узагалі можеш не переживати, якщо ти не впораєшся тебе прикриють інші. Вони точно впораються, завжди сподівайся на когось, а не на себе". Впевнений солдат був би спокійним і щасливо проходив службу до моменту потрапляння на передову. При першому обстрілі переважна кількість таких солдатів запанікують, більшість – загине, інші – з'їдуть з глузду. Чи праві такі інструктори та сержанти? Чи виправдовували б ви їх посилаючись на "вони хотіли, як краще, щоб боєць не запанікував на початку".

Який вибір має зробити кожен українець

От і бачимо результат. Психотерапевти (особливо приватні) тріумфують, бо людей загнали в емоційні гойдалки від "зараз переможемо" до "щось не все так добре, як хотілось". Мене особисто переповнює журба за українську націю, за наївність більшості, за бажання свідомо перебувати в рожевих окулярах, за фетиш до скиглення.

Замість того, щоб винести лайно з будинку, більшість вчиться жити з ним в гармонії тому, що воно твоє і ти з ним "нічого не зробиш". У моєму ж наївно-простому розумінні, коли є проблема – її треба вирішувати. Саме вирішувати, а не годинами міркувати про те, чи треба її вирішувати, або пожити з нею і звикнути, "а може щось в мені не так" і тд.

Важливо Діти-солдати: де межа між патріотизмом та воєнним злочином?

Проблема полягає в тому, що українському суспільству треба зрозуміти неможливість та скоріш фатальність побудови ілюзії спокою. Саме це і мають на увазі військові, коли кажуть, що війна торкнеться всіх. Головне, що треба усвідомити – ми невелика держава, яка воює проти однієї з "наддержав", яка переважає нас за кількістю всіх ресурсів. Наш ворог дуже сильний і нам було, є і буде дуже важко його перемогти.

Може статись так, що ситуація на фронті погіршиться, і ми маємо бути готові до цього. На жаль, ворогу вистачає мотивації воювати проти нас та вбивати нас. Ніхто не знає, коли закінчиться війна. Мені здається, вам треба проговорити це вголос декілька разів. Чому? Тому що це абсолютна, стовідсоткова правда. Проговорити, щоб трошки себе приземлити. Видихнути. Далі буде вибір, який я впевнений, що більшість вже для себе зробили:

• або тікати за кордон та на постійній основі будувати там нове життя;
• або залишитись в Україні.

Але все ж таки цей текст для тих, хто залишився або повернувся. 3 цього моменту ви абсолютно об'єктивно оцінюєте загальну ситуацію в Україні. Ви не будете ставити питання військовому: "Як довго це буде тривати?", – і таким чином вже підвищите моральний стан Збройних Сил України.

Єдиний спосіб, як не зійти з глузду, – зняти рожеві окуляри

Далі ви спокійно живете, працюєте, десь допомагаєте підрозділам, донатите, підтримуєте або створюєте громадські ініціативи, які актуальні, наприклад, в напрямку поранених військових та цивільних. Усе це ви робите зі згадкою, що війна триває, зайвий раз без нагадування і прохання ви підтримуєте знайомого або незнайомого військового, перестаєте підтримувати абсолютно деструктивні ініціативи, а потім, коли ми переможемо, з чистою душею повернетесь до них. Не будете провокувати думку у солдатів на передовій: "А нащо та за кого я воюю?".

Цікаво Штучний інтелект: зупинити не можна розробляти – де має бути кома?

Таке суспільство буде залізобетонною спорудою, яка не розсиплеться, якщо, наприклад, завтра або післязавтра захоплять одне з великих українських міст або знищать інше. Ми будемо готові до цього, і це не значить, що ми програли. Війна може бути досить непередбачуваною, ти можеш переломити хід дій за дуже короткий термін (противник також може це зробити).

Зараз наше суспільство – це картонний будинок, який нарешті поступово обростає цеглою. Будьте певні, якщо ви це зрозумієте, вас нічого не зламає, і ви не зійдете з глузду. Зараз це важливо і буде важливо надалі, коли ви будете виховувати своїх дітей сильними, й такими, які зможуть захистити Україну, за яку вже загинуло мільйони людей в різні часи.