Критика фільму про Петлюру вражає: що треба знати про скандальну українську драму

Недолуга форма чи стиль кіностудії в кращих традиціях?

Чимало кінознавців закидають фільму недолугість форми. Мовляв, сценарій відверто слабкий, гра акторів паскудна, батальні сцени без жодних спецефектів, озвучка в студії "гумова" та й костюмери-невдахи…. Гм, від режисера Олеся Янчука – директора кіностудії Довженка – чекали голлівудського блокбастера?!

Читайте також: Топ найкращих фільмів 2018 року, які варто побачити кожному

Знавці стилю Янчука не тішили себе марними надіями й розуміли, що картинка братиме іншим: виваженістю, споглядальністю і атмосферним зануренням у минуле століття. Костюми, макети зброї й декорації, що пиляться на кіностудії, зробили свою справу. Фільм витримано в академічному стилі кіностудії Довженка – тої самої, у якій зродились українські шедеври, на кшталт "Тіней забутих предків".

Народні артисти – занадто народні?

Цікаво, що більшість акторів – ті самі люди, що "засвітились" у військовому бойовику "Залізна сотня" того ж Янчука у 2004-му… Щоправда, вони погладшали й "понароднішали". До того ж, кінокритики закидають їм занадто театралізовану гру, окрім кількох персонажів, яким вдалося видертись за межі академічного стилю.

Сімейне коло на екрані

Багатьох обурило те, що режисер за державні кошти сам втиснувся в кадр і прихопив з собою власну доньку – присвоїв їй роль дочки Петлюри Лесі.

Кінокритики дорікають, що вона не виглядала на 15 років та й грала паскудно: все тяжко зітхала й трясла кучериками… А сам Янчук з'являється у фільмі у сцені суду разів п'ять крупним планом, перед тим, як глядачі розуміють, що він грає поважного прокурора. Але хіба режисеру заборонено грати у своїй стрічці?

Нищук у кадрі: а міністрам можна грати?

"Якого біса сам міністр культури Євген Нищук з'являється у ролі першого голови уряду УНР Володимира Винниченка? Ще й загримованим настільки паскудно, що глядачі не сприймають його серйозно. Бояться, що вуса ось-ось відваляться й осоромлять поважного чоловіка..." – приблизно так і ще дошкільне критики намагаються очорнити Нищука, якому грати законом не заборонено.

Справа в тім, що він за фахом – актор. І після роботі в Мінкульті, як не дивно, дозволяє собі грати в театрі. А ще цікаво, що Нищук дійсно добряче схожий на Винниченка, щоправда, не встиг вуса відростити до зйомок. А от погодитись грати у фільму в 2015-му – ще до посади міністра культури – встиг. То й зіграв.

Петлюра: скиглій замість борця?

В основі сюжету – вигаданий сценаристами таємний щоденник отамана УНР Симона Петлюри, який він, нібито, писав в еміграції у Парижі, згадуючи боротьбу за незалежність українського народу. Яка, мовби, через його прорахунки і міжусобиці тодішньої влади провалилась. Що обернулося величезними втратами нашої армії, на кшталт 359-ти вояк, розстріляних більшовиками під Базаром через провал розвідки.

І от історики твердять, що якийсь несправжній на екрані ваш отаман Петлюра: заслабкий, меланхолійний і занадто паризький. Звісно, навряд чи реальний Cимон Васильович в еміграції часто ходив у дорогі французькі кнайпи і об'їдався м'ясом та вином…

Але хто зна, що насправді він відчував в еміграції? Про що думав останні роки, коли Україна не змогла втримати незалежність? Правильно, читачі архівів. А режисер і сценарист фільму таки підіймали архіви в Паризькій бібліотеці Петлюри… То що, в дідька, пішло не так?!

Все просто: фільм – не історична реконструкція, а авторська інтерпретація. За словами сценариста, його зробили, аби повернути свідомість людей, яким роками втовкмачували, що Петлюра – погромник, бандит і антисеміт.

То Петлюра – юдофоб чи "жидівський прихвостень"?

Кульмінація у драмі подвійна – не лише вбивство Петлюри, а й судовий процес над жалюгідним і слабкодухим євреєм-вбивцею Шварцбардом. З нього, як і століття тому, більшовики і світова спільнота наполегливо і абсурдно роблять месника, що, мовляв, помстився за вбитих родичів у Проскурівському погромі. Творці підсилюють абсурдність придуркуватістю показів свідків захисту. Ті голослівно "женуть" на Петлюру, аби дискредитувати націоналізм в Україні.

Проте, відомо, що за Петлюри в УНР з'явилось єдине на той час у світі Єврейське міністерство, а самі він був противником єврейських погромів і навіть розстрілював отаманів, які їх влаштовували. Це все добре показано в стрічці і виходить на перший план. Але чи всім відомі такі факти? І чому Петлюру досі вважають антисемітом?

"Білі плями" в історії, що спонукають лізти в інтернет

Фільм розкриває "білі плями" і провокує дізнатися більше про історичне минуле України, про антисемітське питання і головного героя не лише, як історичну постать, а й як людину. Після фільму банально захотілось залізти в інтернет.

Не дивно, бо за оцінками фахівців, 80% молоді в Україні не знає своєї зболеної правдешньої історії. Адже раніше її викладали працівники партії, а зараз нове покоління викладачів виросло, але в навчальних програмах історію просто урізали. А чи не робиться це для ліквідації історичної пам'яті?

Європі й тоді своя сорочка була ближча до тіла

Фільм актуальний, бо багато паралелей з сучасною історією, сучасною війною, сучасною політикою і ставленням міжнародників до України. Фрази на кшталт: "Тут невинних не тримають, це не Росія", "Вуха Кремля серед нас", "Заради власних інтересів Франція вестиме перемовини навіть з дияволом", "Франціє, росіяни глузують з тебе" – добряче красномовні...

Фільм з біса повчальний, бо на прикладі гіркої історії розуміємо, що нас ніхто як не чекав у Європі, так і не чекає. Ми маємо самі об'єднатись, аби зробити тут свою Європу і перемогти того ж самого остогидлого ворога. Зрештою, московія ще не впала. А боротись з нею випадає зараз нам, як випадало сторіччя тому військам петлюрівським. То вже прийшов час черпати історичну мудрість?

У титрах пишуть, що Україна здобула незалежність 65 літ по смерті Петлюри. Але боротьба за незалежність досі триває.

Захмарне фінансування, але грошей забракло?

І наостанок про державні гроші. Бюджет фільму чималенький – 48 мільйонів гривень. З них 23 – з казни Держкіно! Однак режисер жаліється, що грошей не вистачило. Але якщо дофінансувати, то майже 4-годинну телевізійну версію можна показати у кожнім селі чи хуторі.

Але куди пішли державні гроші? Якщо зйомки тривали в Україні, а костюми й декорації майже всі взяті зі сховищ кіностудії? Саме це чи не найбільше обурює кіномитців, які прагнуть творити вільне від шаблонів нове українське кіно.

Але залізним фактом є те, що наш кінематограф якісно і кількісно породжує стрічки, які збурюють читача і змушують думати.

Читайте також: Топ-12 найкращих українських кінопрем'єр, які варто подивитись до кінця року