Про те, яким було життя Любові Кротенко до війни, а також про початок вторгнення, довгу евакуацію та нове життя – читайте в інтерв'ю у межах проєкту СВОЇ на 24 каналі.

Важливо "Багатьох наших клієнтів просто не стало": історія власників бренду "Весна" про евакуацію з Бучі

Любов Кротенко родом з Миколаєва і про своє місто згадує з трепетом у серці й вогником в очах. Вона зізнається, що Миколаїв – її улюблене місто, яке оточене двома річками – Інгул і Південний Буг. Вона щиро закохана у нього і не може уявити собі життя без атмосфери міста на воді.

До повномасштабного вторгнення жінка працювала викладачкою у музичній школі Миколаєва. Улюблена робота, багато учнів, власні діти, родина. Однак все змінилося у ніч проти 24 лютого.

Як для вас почалася війна?

Повномасштабне вторгнення для мене було несподіваним. Бо попри всі розмови, що ось-ось щось почнеться, я до останнього в це не вірила. Я припускала, що, можливо, почнуться якісь там події, далеко на Сході. Можливо, підійде якась техніка. Але так, щоб це дісталося до нас, і росіяни взагалі наступали на центральну Україну, для мене це було несподіванкою.

Мій пес вперше 23 лютого почав ні з того ні з сього переживати. Він скавчав, стрибав на підвіконня і чомусь не спав. Я ще подумала, може, йому погано. Такого ніколи не було. І він не спав десь до 1 ночі.

Я прокинулася від дзвінка сусідки, яка сказала: "Люба, ми збираємо валізи й виїжджаємо до Львова, війна почалась". Я думаю, чи приснилося їй, чи що. Я не могла в це повірити. Вона запитала, чи не чула я вибухів. На що я відповіла, що не чула.

Розумієте, військовий аеропорт від нас трохи далеко. До того ж я не спала пів ночі й дуже пізно заснула, а відтак трохи проспала все. Я вийшла на вулицю з псом. Думаю, яка там евакуація, я йду гуляти, мені треба погуляти з собакою, а потім буду щось думати. І бачу, що з усіх під'їздів виходять люди з валізами. І тут я зрозуміла, що справді щось не те, тому що почалася, знаєте, така тиша, яка дуже сильно насторожує.


Любов Кротенко із собакою / Фото надане 24 каналу

Коли ви зрозуміли, що ситуація критична?

Коли почали надходити новини. Тоді ми вже зрозуміли, що ситуація дуже серйозна, і це відбувається не там десь далеко. А вже прям тут. Був дуже великий страх. Страх невизначеності. Тому що ми розуміли, що вже 24 лютого танки були під Херсоном і вони зайшли у місто. А ми розуміли, що від Херсона до Миколаєва – 40 кілометрів. Це раптом що пів години їхати.

Коли вже танки зайшли, було страшно, чи вони пройдуть. Ще не було таких укріплень. 3 танки підійшли дуже близько, буквально за 200 метрів від центру. Тоді були й танкові бої. Їх спалили, але, кажуть, що наші дуже постраждали.

Любов має двох дітей. Саме за них жінка і боялася найбільше.

Звичайно, тоді був страх за дітей. У нас зразу зникли продукти в магазинах, не було нічого. Не було хліба, яєць. Це дуже було страшно, тому що я згадувала розповіді бабусі про блокаду Ленінграда. Чомусь мені це так запам'яталося. Вони тоді жили в голоді та ізоляції.

Любов з дітьми
Любов з дітьми / Фото надані 24 каналу

Для того, щоб потрапити в місто, треба проїхати два мости. Один міст підіймається вертикально, другий розвертається впоперек. І якщо їх блокувати, якщо їх підірвати, а вони були заміновані з першого дня, то виходить, що ми в котлі. І ми розуміли, що з нами може бути те, що відбувалося з Маріуполем. Тому для мене знайти продукти й воду було квестом. Тривоги й обстріли у місті були постійно.

Через те, що Миколаїв першим після Херсона прийняв удар ворога, у місті була надважка ситуація. Українські захисники давали відсіч ворогу, ціною власного життя.

До мене подзвонила знайома і каже: "Треба в лікарню швидко допомогу, все потрібно!". Я перепитала, що саме потрібно. Вона сказала варити картоплю, овочі, бо лікарі вийшли на чергування і додому не пішли. До Миколаєва одразу почали надходити поранені. Ми все, що було в хаті – якісь подушки, ковдри, рушники – повіддавали. Тоді я їй сказала, що у мене немає нічого такого нового. На що вона відповіла:

Люба, ти не розумієш. У них (поранених військових – 24 канал) немає нічого. Привозять поранених, все викидають.

Тоді, пам'ятаю, наварила картоплі, овочів, оладків напекла, варення декілька банок. Все, що було в хаті.

Як ви можете оцінити дії голови обласної військової адміністрації Миколаєва Віталія Кіма та генерала ЗСУ Дмитра Марченка, який до квітня керував обороною Миколаєва?

Ну, наш військовий голова – Віталій Кім – молодець. Він, звичайно, підіймав настрій. Дехто каже, що він був занадто веселий, але, можливо, так було потрібно, тому що люди не розуміли, що відбувається.

Я вважаю, нас врятував генерал Марченко. Тому що він прийшов і всіх організував. У нас всі були окремо:

  • Національна гвардія,
  • військові,
  • поліція.

А він всіх згуртував. Тому що справді танки насувалися з усіх боків. Окупанти зайшли в Херсон і буквально в перші дні зайняли Снігурівку. Тоді вже ми розуміли, що нам загрожує котел.

Якби не Марченко, який згуртував усіх і відбив атаку від військового аеропорту Кульбакіно, тоді, я думаю, що Маріуполь був би неминучим. Тому що їм був потрібен Миколаїв, бо ми йдемо дорогою до Одеси. І там у нас найбільший аеропорт військовий після Чорнобаївки, ось цей Кульбакіно.

Коли ви ухвалили рішення про евакуацію з Миколаєва?

Спочатку ми думали не їхати. Було ніби так спокійно, не було обстрілів. Але десь на п'ятий день почалися обстріли артилеристів. Бо окупанти зайшли в Херсон, і вже поставили між Херсоном і Миколаєвом дуже багато установок РСЗВ: "Смерчі", "Гради", "Піони". Тоді ми вже дізналися про ці слова.

Я пам'ятаю, як прокинулася від того, що почула вибухи. Це було вночі, але все небо – як феєрверки на Новий рік. І не було зрозуміло, чи це далеко, чи це близько. Але ми усвідомили, коли вже артилерія піде, то не буде такого району, який би був безпечним.

І ми подумали, що треба дітей вивозити. Якби не діти, я б там, можливо, була ще деякий час. Але я розуміла, що діти мають виїхати, ми маємо їх вивезти. Бо діти не мають бачити того всього. Це запам'ятовується на все життя.

У перший же день наш вокзал був розбомблений. Тож, їхати залізничними шляхами не варіант. Автовокзал теж був зачинений. Натомість були приватні маршрутки. Ми почали просто шукати інформацію про якісь приватні маршрутки й зрештою знайшли водія.

Ми зателефонували десь 5 березня, але нам сказали, що маршрутка вже набрана. Я тоді кажу: "А на наступний день?". На що мені відповіли: "Ми не бронюємо на наступний день. Ви розумієте, що є тільки зараз? Тому що ми не знаємо, що буде через пів години".


Пані Любов розповідає про евакуацію / Фото 24 каналу

Аж раптом о 23:00 мені подзвонили й сказали, що відмовилася сім'я. Тоді нас запитали, чи поїдемо ми на наступний день, але відповідь потрібно було дати вже. Для мене був такий шок, тому що у нас песик, діти, ще в мене 66-річна мама і сестра. Тобто я розуміла, що якщо їхати – то їхати всім. Я погодилася.

Було дуже страшно, коли ми зранку встали і не розуміли, чи ми виїдемо. Тобто в мене було таке відчуття, що якщо ми переїдемо той міст, ми вже, рахуйте, майже у Львові. Але якщо ні, то все: маршрутка висаджує людей, тривога, обстріли, треба кудись бігти. А куди бігти? Укриттів не було.

Ми під'їхали до моста. Я ніколи так не молилася, як у той день. Тому що мені здавалося, що цей міст – якийсь шлагбаум в інший світ. До Одеси нам треба було їхати лише 20 кілометрів. Ми міст проїхали й всі вже видихнули, ніби ми вже були, як мінімум, десь в центральній Україні. І це попри те, що до Одеси ми їхали 6 годин.

Важкою була дорога?

Ми їхали без вказівників, бо їх тоді позбивали. Навіть діти не плакали. Нічого не було. Таке, знаєте, заціпеніння, ніби всі розуміли, що виїжджають… Тобто час зупинився.

Їхали 22 години загалом до Тернополя, а звідти добиралися машиною до Івано-Франківська.

Ми поїхали до Франківська, тому що тут живе мій колишній чоловік і свекор зі свекрухою. Нас прийняли їхні далекі-далекі родичі, за що ми їм дуже вдячні.

Ви працюєте? Як зараз справи з роботою?

Я працюю в музичній школі Миколаєва. У березні ми не працювали. Нас поставили на простій, заборонили працювати дистанційно, тому що не було грошей в бюджеті. Але тепер, уже з вересня, нам дозволили працювати онлайн. Майже всі діти виїхали, звичайно, за кордон або на іншу територію України. Ми зараз зв'язалися з усіма ними й займаємося онлайн.

Чи приїжджали ви до Миколаєва після того, як довелося виїхати?

Я їздила до Миколаєва у вересні, бо треба було по документації. Тоді я не впізнала місто. У моєму районі, який дуже далеко від Херсону, немає жодного вікна. Всі вікна взагалі повністю вибиті.

Також води з квітня немає. Ті, хто залишився – це мужні люди. За певний час у крані з'явилася солона вода, але миколаївці й цьому радіють, бо можна використовувати її за технічними потребами, до прикладу, мити посуд чи хоча б туалет змивати.

Коли я вийшла на вулицю, то помітила, що люди зовсім інші. На обличчі тих, хто залишився, видно такий вираз, аби тільки вижити.

Який вигляд має житловий район Миколаєва / Фото надані 24 каналу

Які ваші плани після перемоги? Повернетеся до Миколаєва?

Ясно що збираюся повертатися! Слава Богу, Херсон вже звільнили, але у Миколаєві все ще немає води. Обстріли міста продовжуються. То ж цей навчальний рік, тобто до кінця весни, ми вирішили перебути тут. Старший син вступив у Франківську в коледж, а менший – продовжив очне навчання тут, у школі.

Ну, а на літо, я дуже сподіваюся, я впевнена, що ми повернемось, тому що місто чудове. Місто прекрасне і комфортне. Додому дуже хочеться. Додому тягне душа.