Ми хочемо нагадати всій Україні про історію Голодомору-геноциду. Люди, які знають про цей найболючіший період з уст батьків чи своїх родичів, досі зі страхом та болем згадують ті моторошні часи. У межах проєкту "Голод і мор: пам'ять поколінь" ми поговорили з 88-річною Любов'ю Іванівною, батьки якої пережили Голодомор, про найстрашніші роки життя, коли усі бажання зводилися до одного – вижити.

Важливо Ховали борошно у волоссі, аби прогодувати дітей: чуттєва історія родини, що пережила Голодомор

"Люблю їх понад усе життя", – Любов Іванівна про свою родину

Любов Іванівна народилася в страшному 1933 році, 22 червня, у селі Бірки Гадяцького району Полтавській області. Дошлюбне її прізвище – Петрусенко, а шлюбне – Жовтуля. Жінка має двох синів, Володимира та Богдана, чотирьох онуків і 8 правнуків. Любов Іванівна ділиться, що любить їх понад життя.


Сім’я Жовтулів у 1967 році / Фото з сімейного архіву Любові Іванівни

У 1953 році жінка закінчила Гадяцьке педагогічне училище. Згодом вона почала працювати вчителькою, а її чоловік тоді вже рік працював вчителем іноземної мови. Подружжя щасливо жило і виховувало двох синів. 40 років свого життя пані Любов присвятила школі.

"Після закінчення у 1953 році Гадяцького педагогічного училища, весь наш випуск направили у Львівську область, Перемишлянський район. Я була призначена в Осталовицьку 7-річну школу, де і зустріла свого чоловіка. Через 2 роки ми переїхали у Кам'янка-Бузький район, працювали в школі, ростили та вчили двох синів", – поділилася Любов.

"Ми чудом вижили"

Сьогодні Любові Іванівні боляче згадувати про трагічну сторінку життя сім’ї. Її батьки Іван та Параскевія робили все для того, щоб вберегти своїх дітей від штучного голоду. Але дороги назад не було. Їжу забирали, матері плакали, зі смутком і болем в очах. Мати пані Любові, яка померла у 90 років, багато розповідала їй про ті голодні роки. Найбільше, що закарбувалося в пам'яті, – це те, як матір не могла дати їй найцінніше – грудне материнське молоко у перший рік життя.

Про той страшний 1933 рік мама мені багато розповідала, казала, що була така пухла, що я не могла взяти у рот груди,
– з болем згадує жінка.

Маленькій Любові з ганчірок скручували вузлик, мочили у воду і вона смоктала, наче груди.


Сім’я чудом вижила / Фото з сімейного архіву Любові Іванівни

Чудом ми вижили. Мама з татом працювали в колгоспі за трудодень, на який майже нічого не давали,
– поділилася жінка.

Ще пані Любов пригадала, як старші сестри Маруся та Надія розказували, що вони малими лазили по горищі й шукали тогорічні пшеничні зернята. Вони віддавали мамі по одній чи дві зернини, а "мама розжовувала їх, загортала в шматинку і давала маленькій Любі смоктати, бо та дуже голосно кричала від голоду".

"З цвіту акації мама варила щось подібне на узвар"

Важко згадувати, як комуністичний тоталітарний режим шляхом штучного голоду знищував простих людей, які так хотіли жити, спокійно жити. Любов Іванівна також згадує, що з цвіту акації мама варила щось подібне на узвар.

Рідину діти випивали, а відвареним цвітом ласували, ще й пригощали маленьку сестричку, яку дуже любили й піклувалися про неї, хоча були старші всього на 3 і 5 рочків,
– ділиться жінка.

А вже 1935 року народилася наймолодша Віра – сестра пані Любові.

"Тато недоїдав і помер від хвороби шлунку"

"Тато помер у 1936 році від хвороби шлунку, в результаті постійного недоїдання, адже все віддавав дітям і дуже часто жалівся на болі в животі. Він помер, залишивши чотирьох донечок мамі, яких вона, за Божою допомогою, охоронила від голодної смерті. Мама дожила до старості у своїй хатинці. Коли їй було 88 років, я забрала її до себе на Львівщину, у Кам’янку-Бузьку. Тут і поховала", – згадує Любов Іванівна.

Батьки Любові Іванівни пережили Голодомор 1930-х років, а сама жінка відчула все на собі у 1940-х роках, під час масового штучного голоду.

А от уже 1946–1947 роки, другу голодовку, я вже добре пам’ятаю, ходили якісь посланці по хатах і все відбирали, що можна їсти,
– поділилася жінка.

Спогади Любові Іванівни про штучний голод 1946 – 1947 років

Мама почула посланців, мала кілька жмень квасолі, що заховала в печі, а скраю заклала дровами, ніби збиралася палити й варити їсти, хоч не було з чого. Мама поставила нас коло себе і каже: "У мене чотири дитини, які голодні, більше нічого не маю". Ми бігали на бригаду, де була гнила картопля або кормовий буряк, ми брали їх, а бригадир і це відбирав. Мама з тої картоплі робила крохмаль, розтирала на сонці, а потім різала, як макарони, й варила суп. Ми обривали на деревах листочки, мама сушила їх, м’яла в руках, мішала на воді й пекла нам оладки. Лазили ми по деревах і з гнізд пташок забирали яйця.

У селі був випадок, що одна жінка не витримала того, що діти просили їсти, а не було нічого. Вони пухли, так вона вскочила в криницю сама. Казали, що був не урожай, це не правда, бо все з колгоспних комор забирали, вивозили й ніби висипали у Чорне море, щоб не було людям. У школі варили нам таку юшку без нічого і ми її пили. Тому ми були раді, бо вдома й того не мали.

Хай Бог заступить і береже людей від того лиха, щоб таке більше ніколи не повторилося, –
каже Любов Іванівна.


На фото мати пані Любові – Параскевія / Фото з сімейного архіву Любові Іванівни

​До теми "Дітей живцем кидали в яму з мерцями": жахаюча історія села Писарівка, що пережило Голодомор

"Занадто велику ціну заплатили люди в час Голодомору"

Сьогодні Любов Іванівна дуже шанобливо та економно ставиться до всіх речей, до їжі, до дітей, онуків, правнуків. А особливо – до життя, бо занадто велику ціну заплатили люди в час Голодомору. Вона вчить онуків шанувати чиюсь працю. Любов Іванівна ніколи не викидає залишків їжі (каже, що це великий гріх).

Жінка годує також сусідського собаку, який, побачивши її здалеку, гавкає на двері, щоб вийшли господарі й забрали від неї їжу, бо їй важко заходити на подвір’я. А ще має трьох котів, які теж приблудилися голодні й худі.

Любов Іванівна наголошує, що люди мають бути милосердними одне до одного і до братів своїх менших.


Любов Іванівна сьогодні / Фото з сімейного архіву жінки

"У вільний час перечитую із домашньої бібліотеки книжки без окулярів"

Сьогодні Любові Іванівні 88 років і вона на пенсії.

У вільний час перечитую із домашньої бібліотеки книжки, дивлюсь передачі по телевізору, люблю читати газети, без окулярів тепер, бо у старості повертається зір,
– каже жінка.


Любов Іванівна / Фото з сімейного архіву жінки

Пані Любов зараз часто згадує свій рідний край – село Бірки, свою хатину, рідних і знайомих. Після сумних і цінних спогадів жінка почала писати вірші. До дня народження, "на теплу згадку", рідні, діти та онуки, видали збірку її віршів "Мої спогади".

Вірші зі збірки "Мої спогади" / Фото Любові Іванівни