Журналістам 24 каналу вдалось потрапити у Писарівку, аби на власні очі побачити місця, де знищували українську націю, поспілкуватись з істориком та побувати в гостях у Мотрони Пономаренко – очевидиці геноциду. Їхні розповіді про геноцид читайте в першому матеріалі з проєкту "Голод і мор: пам'ять поколінь".
Зверніть увагу! Говорити, щоб пам'ятати: історії українців США, які пережили Голодомор
Від заможного села до кривавого розкуркулення
Село Писарівка розташоване в Золочівському районі Харківської області. Як розповів місцевий історик Леонід Кобець, селище задавна вважалось заможним. Цю територію ще називали "монастирськими землями". Станом на 1929 рік у селі проживало 4 995 людей.
Поміщика в селі не було, тому селяни відчували себе надзвичайно вільно,
– пригадує Леонід Кобець.
Леонід Кобець – історик, директор етнографічного музею Писарівки / Фото 24 каналу
На початку 20-х років на землях Писарівки почали утворюватись різні форми колективних господарств: радгоспи, комуни, артілі тощо. Однак довго вони не проіснували, вже у 1923 – 1924 роках селяни знову почали обробляти землю індивідуально.
"На той час жителі села мали по дві пари волів, 11 – 12 десятин землі, яку обробляли самостійно", – розповів історик.
Писарівка – село, яке пережило масовий штучний голод: дивіться відео
У кінці 1920-х років СРСР оголосив курс на суцільну колективізацію, яка проводилася насильницьки методами.
У 1929 році в селі Писарівка створили ТСОЗ (Товариство спільного обробітку землі) та артіль "Нове життя". Тоді й почався справжній жах – у селян насильно забирали худобу, продукти, вичищали сараї та будинки.
Леонід Кобець показує прапор з колгоспу "Нове життя" / Фото 24 каналу
Яким був урожай в 1932 – 1933 роках
За словами Леоніда Кобця, урожай в селі був непоганий.
"Сказати, що це був неврожайний рік – не можна. Сказати, що дуже врожайний – ні. Але індустріалізація вимагала хліба, і щоб його отримати, треба було відібрати у селян усе", – зазначив пан Леонід.
Якщо ловили з їжею – могли засудити або вбити
Українці в селах всіма силами намагались врятуватись від голоду. Зерно, горох, квасолю ховали де завгодно, зокрема вивозили з гноєм та закопували в полі.
Зверніть увагу Діти ловили горобців, виривали пір'ячко та їли: моторошні спогади очевидців Голодомору
Люди, які відмовлялись вступати в колгоспи, виїжджали у Харків. Там шукали собі роботу. На той час розвивалось велике будівництво, тому робочі руки були потрібні. У місті можна було добути їжу, однак передати її своїй родині було просто неможливо, адже стояли кордони, де чергували представники комуністичного тоталітарного режиму.
Якщо зловили з їжею, то її відбирали, а людину могли засудити,
– розповів історик.
Тому люди були змушені шукати шляхи виживання. Наприклад, вночі: чоловік приходив у певний час, залишав їжу десь в ярку, а наступної ночі дружина йшла до тієї схованки і забирала. Так вдавалось прогодувати сім'ю. Однак не раз бувало й таке, що активісти вистежували де сховані продукти й забирали їх.
Леонід Кобець про спогади очевидців Голодомору: дивіться відео
Людей купами звозили у братські могили
Люди в селі сотнями гинули від голоду. Мерців на возах звозили у братські могили. Як тільки яма наповнювалась – викопували нову, таких в селі було три.
Траплялись дні, коли жертв було так багато, що візники просто не справлялись. Усі трупи вже не могли поміститися на возі. Руки, ноги, голови звисали, а волосся дівчат просто волочилось землею.
Історія про 6-річну дівчинку, яку викинули в яму
Історик розповів про моторошний випадок, коли в яму кинули живцем 6-річну дівчинку. Це була Біліченко Катерина. Від голоду вона просто лежала і не рухалась. Візник, коли побачив її, подумав, що завтра до ями їхати не буде, а вона ще добу лежатиме. Тому він взяв і закинув дитину також на віз до мерців.
Однак дівчинці пощастило, адже доярки, які працювали в колгоспі, якраз повертались додому, почули стогін і витягнули дівчинку з ями. Катерині вдалось прожити ще до 1972 року.
Меморіал жертвам Голодомору неподалік братських могил / Фото 24 каналу
Жахає історія й сім'ї, де діти весною вийшли в поле шукати їжу, однак заблукали. Мама одразу вибігла на пошуки, але так і не знайшла їх. Вже восени, коли скошували зернові, виявили 2 скелетики цих дітей.
Спогади Мотрони Пономаренко
Мотрона Пономаренко – очевидиця Голодомору 1932 – 1933 років / Фото 24 каналу
Народилась вона не в заможній сім'ї. Батька звали Савелій, а маму – Параска. Подружжя Пономаренків виховувало троє дітей.
"Батько в колгосп не вступав, тому постійно наша сім'я відчувала тиск з боку радянської влади. Ми були доведені до майже нищівного стану. Забрали все. Тому батько поїхав до Харкова і там працював, а мама була з нами вдома. Нас було троє: старша сестра Марія 1923 року, я з 1926 року, та наймолодша Дуся – з 1932 року", – пригадала Мотрона Савелівна.
Спогади Мотрони Пономаренко: дивіться відео
Жінка пригадує, що влада особливо "ганяла" такі сім'ї, як їхня. Забирали все: і хліб, і одежу. Найгіршим було те, що обшуки проводили "свої". Приходили зі залізними щупами, скрізь пробували викопати щось їстівне.
"Запам'яталось мені, як до нас зайшло чоловік п'ять. Ми з сестрою сиділи на лежанці, а мала була в колисці. "Буксирники" облазили скрізь, а в нас не було нічого, голодні сиділи. У глечиках було трохи сушених помідорів та буряків, так вони й те забрали", – розповіла пані Мотрона.
Хата, де жила пані Мотрона під час Голодомору: дивіться відео
Батько пані Мотрони спершу привозив хліб з Харкова. Але потім людей перестрівали, забирали та навіть могли вбити. Тому, щоб отримати хоча б якусь їжу, мама ходила вимінювати різне лахміття то на брагу, то на жом (кормовий відхід цукробурякового виробництва).
"Ноги, руки спухали... Рятувалась бур'янами, їла лопуцьки"
Згодом тоді ще маленька Мотрона залишилась вдома сама, адже мама зі сестрами поїхала в Харків. Рятувалась дівчинка чим могла.
Бере мати малу на руки, старша сама йде, а мене ні нести, ні йти сама не можу, бо ручки та ніжки пухлі. Поїхала мама з ними двома до Харкова, а мене залишила напризволяще долі. Мені було 6 років. Піду в садок, бур'яну нарву й поїм. Їла лопуцьки (молоді, м'які їстівні парослі деяких трав та дерев – 24 канал),
– розповіла Мотрона Савелівна.
Інколи дівчинка ходила в шкільну їдальню. Там хоча б щось варили, наприклад, буряки у воді. Однак картина була жахаючою, не всім дітям вдавалось дочекатись їжі. Одного разу двоє хлопчиків так і не достояли, впали та вмерли в черзі.
"Менша сестричка померла в мами на руках"
Коли ж на полях появлялись колоски, пані Мотрона рятувалась ними. "От одного разу я там на колосках запасалась, глянула на дорогу, а там моя мама зі старшою сестричкою йде, а меншої нема. Вони принесли хліб. Однак менша сестричка на руках у мами вмерла, коли вони в черзі за ним стояли", – пригадала жінка.
Вони вже думали, що і мене в живих нема, а я вижила, мене сам Господь оберігав,
– наголосила пані Мотрона.
Сьогодні Мотроні Савелівній – 95. Каже, що їй поталанило зі здоров'ям, якщо вдалось прожити аж стільки літ. Онука Наталя наголошує, що секрет довголіття бабусі в тому, що вона ніколи нікому не заздрить, нікого не засуджує та свято вірить в Бога.
Мотроні Пономаренко зараз – 95 років / Фото 24 каналу
Як зараз живе село Писарівка
Сьогодні село Писарівка всіма силами намагається зберегти пам'ять про тих, хто загинув у роки Голодомору. У 2005 році Леонід Кобець разом з учнями відкрив меморіал жертвам геноциду 1932 – 1933 років. Він розташований неподалік кладовища та братських могил.
Леонід Кобець біля меморіалу жертвам Голодомору 1932 – 1933 років / Фото 24 каналу
Окрім цього, в селі функціонує етнографічний музей, директором якого також є Леонід Кобець. Там облаштували стенд "Чорні сторінки історії села Писарівка", де зберігаються всі документи, які вдалось роздобути про Голодомор у селі. Серед них – спогади очевидців, їхні фотографії та списки людей, які загинули під час геноциду.
Писарівський етнографічний музей: дивіться відео