Про те, як мати звичайного солдата, потрапивши на фронт, врятувала не одне життя українських військових – розповіла начальниця медичної служби п'ятого батальйону української добровольчої армії Лариса Кирикович.
"Втекла з лікарні й повернулася в батальйон" – дивіться у випуску відеоблогу "Хроніки неоголошеної війни" про роль жінки на війні
– На війну я приїхала, як волонтер, але потім залишилася надовше, адже пів свого життя я вже пропрацювала лікарем. Наша база розташовувалась у Пісках, саме звідти ми виїжджали на виклики та надавали медичну допомогу. Що важливого я зрозуміла: коли людина кричить, то до неї можна навіть і не підходити, натомість якщо вона мовчить – треба надати їй першу допомогу.
– У медиків є таке поняття як "золота година", за цей час ми повинні доставити пораненого до медичного закладу. Тоді була надзвичайно холодна зима, десь до -20 градусів, працювати було дуже холодно, але адреналін робить свою справу. Ти просто знаєш, що це потрібно, а відтак не звертаєш уваги ні на обстріли, ні на холод.
– Звичайно, як і всім, було страшно, але треба розуміти свою задачу і чітко її виконувати. Найжорстокіше, що я бачила на війні відбулося 10 серпня 2015 року. Це було у районі Волновахи, операція мала назву "Чорна скала". Тоді ми проїхали два мінних поля, почався обстріл і всюди були чутні вибухи та розриви снарядів, я отримала контузію. У голові був гул, я відкрила очі та побачила хлопців, які лежали на землі, підійшовши до них, я не відчула їх пульс. Медичної машини вже не було – вона підірвалася. Грузили хлопців туди, куди могли.
Начальниця медичної служби української добровольчої армії Лариса Кирикович
– Деякий час було дуже важко прийти до тями, але потім медикаменти та підтримка родини допомогли повернутися до життя і я повернулася на фронт. Відтак за 2,5 роки особисто мені вдалося врятувати від смерті приблизно 250 людей. Деякі хлопці після війни стали волонтерами.