– Коли почалася війна, то до мене звернулися щодо допомоги хлопцю, який під Іловайськом втратив ногу. В Україні не було досвіду формування протезів потрібного йому типу. У процесі пошуку та збору коштів я познайомився з усією волонтерською командою.

Читайте також: "Всі ставилися до мене насторожено": історія бійця, який у 22 роки став заступником командира

– Коли я зайшов на волонтерський склад й побачив безліч одягу, берців, а серед них лежали ліки, то був нажаханий. Це треба було негайно розібрати, скласти медикаменти до холодильника й видавати згідно з потребою. Проте цим не було кому займатися.


Волонтерський склад

– Тоді я познайомився з хлопцями з "Альфи", які на момент 2014 року мали вже дуже хороші знання. Вони першими показали, що таке турнікети, кровоспинні засоби. А головне, що вони надали розуміння, як це застосовувати, бо тактична медицина дуже відрізняється від традиційної.

Моя задача полягала в тому, щоб їх вчити. Для цього ми їздили по підрозділах й спілкувалися із самими хлопцями. Багато разів вони мене проклинали та ненавиділи. Ми змушували їх ставити катетера на вени один одному, аби кожен боєць мав це уміння. Їх називали наркоманами, бо через такі навчання в них були сколоті вени.

– Зараз мені 40. Проте коли буде 70, я буду пишатися найбільше тим, що в мене жоден хлопець на етапі евакуації не загинув.


Хірург Юрій Поліщук

– Найбільша та найважча робота з хлопцями була психологічна. Коли вони поверталися після декількох днів відсутності, то розповідали, як лежачи в "кікіморі" по них буквально ходили сепаратисти. Тоді їх треба було вивести з цього стану, не використовуючи жодного алкоголю. Оце було важко.


"Кікімора" – військовий костюм для маскування

– Висновок за п’ять років надзвичайно простий – кожен з нас є відповідальний за цю країну. Ми не стали ще дорослими, адже вони ніколи не шукають винного та не капризують. Якщо доросла людина хворіє, то приймає неприємні ліки, дотримується певного режиму. Ми повинні брати відповідальність на себе за те, що відбувається, не шукаючи винних.