На виставці, що триватиме до 12 липня, можна прочитати історії людей, дитинство яких проходить під впливом війни в Україні та в умовах інших міжнародних конфліктів.

Читайте Війна в певний момент стає тлом, – інтерв'ю з дослідником Музею воєнного дитинства

Це розповіді про останні квитки з Луганська, про те, як заради вступу в університет довелося покинути рідний Донецьк, про гру в карти в підвалі, про спогади з Криму, про щоденники дорослішання, про життя в нових містах після вимушеного переселення, про книжки, які додають сил і надію, і про речі, які нагадують про рідних. Деякі із них пропонуємо до вашої уваги.

Музей воєнного дитинства
Музей воєнного дитинства / Фото – Валентин Кузан

Сумка в клітинку

Ірина з Дзержинську розповіла, що є кілька об’єктів, які асоціюються в неї з досвідом переселення (не лише власною історією, а загалом з переселенцями) – це квиток на потяг, купе потягу, картонні коробки, фотокартки й сумка в клітинку. Дівчина каже, що у "перші роки в іншому місці ти живеш “на валізах” – не купляєш квіти та книжки, намагаєшся не обростати "зайвими речами", бо знаєш, що ця квартира – не твій дім".

Тебе можуть попросити з’їхати в будь-який момент, ти можеш дуже довго шукати нову знімну квартиру через штамп з пропискою у своєму паспорті, ти не сприймаєш чергову чужу квартиру як свій дім, і через це перевозиш з локації в локацію свій власний дім, який тепер можуть вмістити кілька сумок в клітинку,
– розповіла Ірина.

"На жаль, це "не оригінальна" сумка в клітинку – в мене їх було кілька, вони були найбільшого розміру і я наважилась їх викинути лише кілька місяців тому – на своєму сьомому році проживання у Львові, де я б вже мала стати "своєю". Ці сумки в клітинку – найдешевший і не одноразовий спосіб перевезення речей і саме через це вони й з’явились в мене. Насправді кожного разу, коли я бачу такі сумки на вулиці, я думаю про дім", – згадує вона.

Дракон

Олег 2006 року народження з села Гнутове, що в Донецькій області, розповів історію того, як отримав іграшкового динозавра від бабусі, коли йому було 5 років. Це була його улюблена іграшка з якою він спав та гуляв.

Динозаврик був як мій друг. Я з ним всюди ходив, годував його, грав з ним. Під час війни я з ним спав, щоб не було страшно – це ж дракон! Потім подорослішав і залишив. Зараз, коли Ярику (кузену) сумно, я дістаю динозаврика і з ним граю, розповідаю, як я раніше з ним грав,
– розповів Олег.

І додає: "Ярик у нас дуже боїться, коли сильно стріляють. Він каже: "Ходімо в підвал або лягаємо на підлогу". Тоді бабусі доводиться нас втішати. Маленький братик не розуміє ще що відбувається і йому не дуже страшно. А Ярику дуже страшно. Ми його підтримуємо всі".

Щоденник, зошит або книжка

Вероніка 2000 року народження з міста Горлівка, що у Донецькій області, пригадує, що коли в її рідному місті почались захвати адміністративних будівель, вона з братом переїхали з дідусем і бабусею в Ковель Рівненської області. Там дівчина провчилась восьмий клас.

Влітку 2015-го скінчились найстрашніші обстріли, і батьки хотіли нас забрати в Горлівку, щоб ми були разом. Але я не хотіла, бо розуміла, що там вже інша влада (так звана "Донецька народна республіка"), я ж хотіла дев’ятий клас закінчили в Україні. Мене залишили,
– розповіла дівчина.

"Але потім батько переконав мене поїхати додому на кілька днів, провідати маму. Мене дуже вразили блок-пости, коли ми повертались, військові люди, ми довго стояли в черзі. Водій, коли ми проїхали українські блок-пости, сказав: "Аж легше дихати стало, що українці позаду, а наші ДНРрівці попереду". Мені було дуже боляче. Але приємно було повернутись, побачити маму, вчителів, друзів, дім", – пригадує вона.

Музей

Музей воєнного дитинства / Фото – Валентин Кузан

За словами героїні, через тиждень її мати почала говорити про те, що "їй сумно без доньки". А через кілька днів батько Вероніки запропонував, щоб у Горлівку приїхав дідусь дівчинки та її брат. Вони мали забрати її потім з собою. Однак, згодом батько покликав Вероніку поговорити.

Казав, що мені ще немає 15, що батькам важко, як я можу їх залишити, я ще неповнолітня. Я пояснювала, що хочу нормальну освіту і чогось досягти. До нас під'єдналися дружина отця, матушка, і на підвищених тонах почала зі мною розмовляти. Я вибігла вся в сльозах,
– пригадує дівчина.

"Дідусь сказав, що зараз же піде до батьків і поговорить, щоб ми уже завтра виїхали. Але повернувся зі словами "Маша, це кінець". За дідусем одразу прийшли батьки й сказали, що я залишаюсь дома, вони мої батьки, а я неповнолітня. Я подзвонила бабусі, почався хаос. Я почала збирати сумки, все одно рвалась, сподівалась. Зранку тато остаточно сказав, що не відвезе мене. А мої сумки ще стояли в коридорі зібраними... Я пам’ятаю, як уже уявляла, як я повернусь, піду в школу, як ми будемо виступати на сцені, співати. І так все обірвалось", – продовжила вона свою розповідь.

Вона розповідає, що "зрозуміла, що зможе збожеволіти". Однак, підтримувала себе тим, що читала багато книжок, їй постійно дзвонили бабуся і дідусь, підбадьорювали однокласники з Ковеля. Вероніка попросила скласти екзамени в українській школі віддалено. Але для цього треба було виїжджати в Україну, і батьки не підтримали її.

В мене почалась апатія. Що робити далі, як з навчанням, дипломом. Батьки казали, що до вісімнадцяти мене нікуди не відпустять. І якраз в цей момент дзвонить дідусь і каже: "Маша, є можливість втекти в Україну",
– додає дівчина.

"Ми їхали в маленькому мікроавтобусі, і на блок-пості якийсь чолов'яга перевіряв документи, він сказав що мені 15 і я маю їхати з батьками, але потім вийшов і ми поїхали далі. Нас зустріли, ми йшли полями. В мене стрес такий був, але я відчувала піднесення. Але наступного дня, коли я сідала в поїзд на Київ, де мене мала зустріти тітка, я повертаю голову і бачу тата. В мене був шок. Тато сказав "Ти сама підеш, чи будеш противитись". Ми вийшли на наступній же станції, сиділи на вокзалі, я плакала. Тоді я подумала, що я ще ж в Україні, тож можна ще щось зробити", – поділилася вона.

Музей

Музей воєнного дитинства / Фото – Валентин Кузан

На блок-пості вона сказала людям, які перевіряли документи, що не хоче повертатись в Горлівку, що "хоче в Україну, батьки не відпускають".

Понаїхали різні служби, розмовляють окремо зі мною, окремо з батьками… Я розуміла, що вони не можуть мене забрати у батьків, але вони взяли з батька обіцянку, що він зробить мені український паспорт,
– згадує Вероніка.

І продовжила: "Мене мали відвести до психолога. Вона виявилась професіоналом, і зуміла донести до батьків, що якщо вони мене зараз не відпустять, то потім, після вісімнадцяти, вони мене взагалі не побачать. Ввечері того ж дня мене відпустили назад".

Дівчина зазначає, що батьки виховували її за консервативними правилами. ЇЇ "завжди бачили як людину, повністю під опікою батьків, яка їх слухає і залежна від них"

І я сама так вважала. Коли мої інтереси повністю розбіглись з батьківськими, я сама була від себе в шоці, що на таке здатна. Я зрозуміла, що коли ти чогось хочеш, ти маєш щось робити для цього,
– каже героїня.

Іграшковий пістолет

Костянтин 2008 року народження з селища Північного, що в Донецькій області, пригадує, як у дитинстві грав з друзями у "войнушки, коли війни ще не було". Біля його будинку один хлопчик залишив іграшковий пістолет.

Я його знайшов. Я хотів його повернути, але бабуся того хлопчика сказала, що не треба повертати, і сказала залишити собі. Так він у мене залишився,
– розповів Костянтин.

"Ми їм грали у війну і не тільки. Ще грали проти невидимих ​​зомбі. Потім ми перестали грати на вулиці. Нас пускали на вулицю, але ми вже не хотіли грати в войнушки через те, що і так війна. І бабусі на вулиці говорили: "Тут ще й ви в війну граєте? Нам і так війни вистачає", – пригадує він.

Музей

Музей воєнного дитинства / Фото – Валентин Кузан

Навушники

Анастасія 2002 року народження з Донецьку пригадує день, коли був мінометний обстріл. Вона сиділа біля в навушниках навпроти вікна, слухала музику і робила домашнє завдання.

І я люблю слухати рок. І там я не відразу розібрала це обстріл або це у мене в навушниках. І потім, коли я зрозуміла, що це обстріл, кинула навушники, побігла до мами, яка на веранді була, замість того, щоб ховатися. І прямо на моїх очах посипалися вікна в кухні, коли я була в коридорі,
– пригадує дівчина.

І продовжує: "Досі через те, що у нас дивна форма вікон там з ... навіть не знаю, як пояснити, з такими, з залізними завитками навіть перед склом. Ми не знаємо, як їх виправити, і до цього часу там шматочки вікна на скотчі тримаються. Замість того, щоб ховатися, я побігла, звичайно, до мами. І мама сказала, що "навіщо ти біжиш сюди, біжи на ліжко за опорну стіну".

Там вони з матір'ю сховалися та дочекалися, поки все заспокоїться. Анастасія каже, що навушники подарував їй батько, який помер у 2014 році через хворобу, яка прогресувала.

Через обстріл йому стало дуже погано, прям дуже погано там. І "швидка" не могла приїхати через обстріл, вони відмовилися їхати в наш район, тому що його обстрілювали. І, можливо, тому його з нами вже немає,
– зазначає дівчина.