Найдовша у житті зміна і 27 лютого, яке не настало․ Захисники ЧАЕС у полоні росіян вже 700 днів

У листопаді 2021 року був найщасливіший день у житті Валерії – вона вийшла заміж за коханого чоловіка і разом з ним будувала плани на майбутнє. Та ніхто тоді не підозрював, що вже скоро всі плани будуть зруйновані – почнеться повномасштабна війна. Її вона застане у Славутичі, його – на Чорнобильській АЕС.

2 місяці тому подружжя б відсвяткувало свою другу річницю одруження, проте майже увесь цей час коханий Валерії проводить у полоні, як і ще 102 його побратими.

Тривалий час тема оборонців Чорнобильської АЕС мало фігурувала в інформаційному просторі, проте у російський полон вони потрапили у перший же день повномасштабної війни. Наприкінці березня 2022 року росіяни, тікаючи з Півночі, вивезли бійців спершу до Білорусі, а потім – до Росії.

За майже 2 роки вдалося повернути 66 захисників Чорнобильської АЕС. Проте боротьба триває. Про те, як воїни потрапили в оточення в одному з найнебезпечніших місць світу, яким було їхнє перебування у полоні на ЧАЕС та що допомагає родинам боротися за своїх найближчих – читайте у матеріалі 24 Каналу.

27 лютого так і не настало

Чоловік Валерії, як й інші бійці Нацгвардії зі Славутича, періодично мав виїзди на ЧАЕС, адже гвардійці охороняли територію станції. 21 лютого відбулася чергова ротація і на станцію прибули 178 бійців, які мали б бути там тиждень і вже 27 лютого повернутися. Проте цього так і не сталося.

Уранці 24 лютого, коли Росія почала повномасштабну війну, Валерія розмовляла з коханим і той казав, що на ЧАЕС усе спокійно. Тим паче мало хто уявляв, що росіяни наважаться на силове захоплення одного з найнебезпечніших об’єктів у світі – колишньої АЕС, де зберігають чимало ядерних відходів.

Усе змінилося ввечері того ж дня. Росіяни пішли у наступ з території Білорусі. Чоловік Валерії телефонував уже з оточення.

Десь о 16:30 чоловік мені написав, що станцію повністю оточили озброєні люди, танки, і, скоріш за все, будуть захоплювати її. І приблизно о 17:00, напевно, він мені написав, що станцію все ж таки захопили. Вони чинили опір, але через брак важкого озброєння це було неможливо,
– пригадує Валерія.

Тож весь персонал ЧАЕС та бійців Нацгвардії заблокували на території станції. І саме так воїни потрапили у російський полон.

Попри це рідним вдавалося підтримувати зв’язок з бійцями, які були в основному в бомбосховищах. Однак 9 березня на станції та у Славутичі повністю зникло світло, а разом із ним – зв’язок. Після цього рідним вдалося домогтися можливості спілкуватися з нацгвардійцями через канали комунікації станції та офісу у Славутичі. У такий спосіб вони підтримували зв’язок до 30 березня.

Розмови були звичайні, про те, як справи, чи є світло і чи є що їсти. Це були загальні теми. Я розповідала йому, що ми готуємо їжу на вулиці, бо в нас не було світла. Я розуміла, що будь-яке моє питання може зіграти з ним злий жарт. Говорили ми по черзі – то я, то батьки. Просто почути голос і сказати одне одному, що кохаєш – це вже було бодай щось на той час,
– пригадує дружина одного з бійців.

Та 31 березня все змінилося. Росіяни покинули територію ЧАЕС, а нацгвардійців забрали з собою.

Наслідки перебування росіян на ЧАЕС / Фото Держагентства з управління зоною відчуження

 

Зі 178 бійців 169 потрапили у полон

У полон, як нам відомо і як ми згадували на початку цього матеріалу, потрапили 169 бійців НГУ, хоч на момент оточення станції їх було 178.

У період окупації Чорнобильської АЕС вдавалося робити неймовірні речі, які, звісно, у той час не мали медійного розголосу. Поки росіяни були на ЧАЕС, у Славутичі, який окупанти теж намагалися захопити, вирішили, що варто діяти.

Тому керівництво станції з тамтешнього офісу та місцева влада почали вести перемовини з росіянами. Найперше – про ротацію персоналу з ЧАЕС, адже зміні, яка була там, уже давно пора було повертатися, а працювати в умовах окупації важче в рази. Росіяни погодилися, однак лише за умови, що спершу на станцію прибуде нова зміна, а вже тоді вони готові відпустити тих, хто був на АЕС.

На щастя, знайшлися добровольці, котрі були готові їхати на ЧАЕС. Хоча "їхати" – гучно сказано, оскільки мости були підірвані. Тому їх довелося переправляти човном через річку. Так само поверталися і співробітники зі станції.

Також в межах наступних перемовин вдалося переконати росіян відпустити 9 нацгвардійців – 8 жінок та 1 онкохворого. Ще 169 людей залишалися на станції.

За словами рідних, росіяни навіть пообіцяли за кілька днів до втечі з Півночі, що всіх, хто був на станції, там і залишать. Проте цивільні, які 31 березня повернулися до Славутича, розповіли зовсім інше.

31 березня зранку мені повідомили, що хлопців вивезли. Цивільні зі станції розповіли, що їм зв’язали руки, зав'язали очі, посадили в автозаки і вивезли в невідомому напрямку,
– розповідає Валерія.

"Вони разом там у полоні, а ми – тут"

Валерія відзначає, що про те, що було на станції в період її окупації, знають лиш ті, хто там був і вони розповідають про це не так вже і багато.

Що відомо точно – нацгвардійці від першого дня були разом. Тримались всі, як одне ціле, навіть перебуваючи в полоні росіян. Як рідні дізнались пізніше, їх всіх разом вивезли та розмістили в одному місці. І тільки в червні 2023 року стало відомо, що їх розділили та розвезли по різних місцях.

У якийсь момент ми просто вирішили діяти всі разом. Ми зрозуміли, що хлопці на станції були разом і ми тут маємо бути разом для звільнення їх всіх. Тобто поки не звільнять останнього,
– підкреслює дівчина.

Валерія пригадує, що спочатку було дуже важко прийняти нову реальність – вона спить у теплому ліжку, а він, ймовірно, десь у підвалі. Вона їсть нормальну їжу, а він не доїдає. Це дуже гнітило, проте дівчина взяла себе в руки заради коханого.

Важко, коли розумієш, що я сплю у ліжку вдома, а він там незрозуміло де спить. Я тут їм нормально, а він там взагалі не зрозуміло що їсть. Не хотілося ні їсти, ні спати, нічого. І просто в якийсь момент я розумію, що треба брати себе в руки, бо він там не через мене. Це не моя якась провина, це не моя помилка. Тобто я не маю своїм здоров'ям за це відповідати, бо мені треба здоров'я, щоб за нього боротись. Мені треба здоров'я, щоб його витягувати звідти. І так кожен родич військовополоненого. Поки ти особисто з цим не зіткнешся, ніхто не розуміє цього,
– пригадує Валерія.

Рідні полонених об'єдналися заради повернення своїх близьких / Фото, надане 24 Каналу

Рідні почали їздити в головні управління СБУ та Нацгвардії, до уповноваженого з прав людини та в Координаційний штаб з питань поводження з полоненими. Усе для того, аби добитися обміну своїх найрідніших людей, проте все це тривалий час не давало результату, а в кабінетах на всі питання родичів відповідали: "Ми працюємо".

Тільки восени 2022 року вперше під час обміну вдалося повернути кількох оборонців ЧАЕС. Ті, хто повернувся, стали, так би мовити, джерелом інформації для тих, чиї рідні залишалися у полоні. Саме від них родичі дізналися, що на той момент всі нацгвардійці зі станції перебували разом.

Проте більшість залишалася і залишається досі у полоні.

"Ластівки" з полону

Лише 30 червня 2022 року Валерія отримала підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста про те, що її чоловік у полоні. Тоді дівчина навіть отримала "ластівку" від коханого – всього лиш 4, але таких важливих слова: "Живий, здоровий, все добре". На жаль, така можливість була далеко не у всіх.

Також одного разу кільком нацгвардійцям дозволили зателефонувати рідним. Як вже потім родичі зрозуміли, ймовірно, такою була умова дзвінка. Кожен, хто телефонував, повторював один і той же текст: "Україна не хоче нас обмінювати, хоч Росія нас віддає".

Сказане під тиском окупантів було не таким важливим, як факт, що вдалося почути рідний голос. Упевнитися в тому, що найрідніша людина жива. Це дає надію і сили боротися за їх повернення далі.

І працюють всі разом. Так, як їхні найрідніші трималися на станції. "Разом та до кінця".

Рідні продовжують боротьбу за повернення нацгвардійців та нагадують про них / Фото, надане 24 Каналу

Батька вже не повернути, а чоловіка – можливо

Понад півтора року Валерія боролася за повернення свого чоловіка, але доля підготувала ще один удар. У жовтні 2023 року їй зателефонував побратим батька, який боронив Україну на Донеччині, й повідомив страшну новину. Батько зазнав сильного поранення. Тому побратим порадив якнайшвидше їхати у Дніпро.

Реальність виявилася ще гіршою, ніж здавалося з початку – уламок пошкодив голову, і лікарі констатували – таких операцій, які б дозволили врятувати життя воїна, ніхто не робить, тому він – приречений.

Ще 2 дні Валерія була поруч з батьком, який так і не приходив до тями. А 14 жовтня, у День захисників і захисниць за старим стилем, він помер. Валерія залишилась без найрідніших їй чоловіків. Проте коханого вона ще може повернути.

Одне горе почалося 24 лютого і не закінчується по цей день, а тут інше. Це велика втрата. Та якщо батька вже не повернути, то я все ж можу повернути чоловіка. Це в моїх силах. У силах влади,
– наголошує вона.

І саме ця мета дозволяє триматися та не опускати рук попри ті випробування, які випали.

У якому стані бійці ЧАЕС

Залишається тільки гадати, у якому стані зараз ті, хто у полоні. Можна лише уявити, з огляду на те, що ми з вами були свідками того, якими повертаються наші захисники – втомленими, худими.

Проте є ще одна проблема. Невипадково виїзди нацгвардійців на станцію тривали лише тиждень – це досі небезпечна та забруднена радіацією територія. Однак через окупантів захисникам довелося пробути там понад місяць.

Через те, що росіяни рили окопи біля ЧАЕС, здіймався радіоактивний пил / Фото Держагентства з управління зоною відчуження

Коли ворог відступив з Півночі, була інформація про те, що як мінімум один окупант помер у Білорусі через опромінення, якого зазнав у Чорнобилі.

Тому, на жаль, є ймовірність, що чималу дозу радіації отримали й бійці. І, як відомо, це не завжди проявляється зразу.

2 роки поза життям

Згадайте собі будь-який із масованих обстрілів, коли ви на кілька годин залишалися без звʼязку. Ти не знаєш, що відбувається і не можеш нікому зателефонувати чи написати. А уявіть, якщо таке триває 2 роки. Уявили?

Десь так само виглядає певною мірою полон для наших воїнів. Ті, хто туди потрапив у перші дні вторгнення, ще навіть не знають, що Київ, Суми, Чернігів та Харків вистояли, Херсон вдалося звільнити, як і майже всі окуповані території Харківщини. Вони нічого не знають про всі здобутки та втрати за цей час. 2 роки поза життям.

Та чого ж говорити лише про глобальні зміни. Когось не дочекалися батьки. Після повернення з полону на когось чекає наступний удар – рідна, близька людина померла.

Або ж навпаки. До прикладу, один зі 103 бійців, які зараз у полоні, не знає, що став батьком. Його дружина 31 березня дізналася, що чекає на другу дитину, але чоловікові сказати вже не було змоги, бо того дня його вивезли у Білорусь. Цілком можливо, зараз він тримається заради дружини та сина й навіть не підозрює, що вдома на нього чекає ще й доня.

2 роки поза життям – це надто багато. Валерія наголошує, що готова до тих труднощів, які чекають її після повернення чоловіка – до того, як йому доведеться усвідомлювати та дізнаватися все, що трапилося за його відсутності. Відповідати на всі питання, які його цікавитимуть. Бути завжди поруч.

Та поки це неможливо. Коханий Валерії, як і сотні інших бійців, зокрема 102 оборонці ЧАЕС, у полоні.

Ми не маємо права забувати тих, хто зараз у полоні / Фото, надане 24 Каналу

Ми повинні памʼятати про них. Говорити. Бути їхнім голосом. Підтримувати їхніх рідних. І не забувати підтримувати тих, хто поповнює наш обмінний фонд – воїнів, які просто зараз на фронті роблять все для того, аби вибити окупантів з нашої землі.