Німеччина чи Франція могли б не встояти: Тарас Чмут про зброю та війну

Про те, в якому стані Україна підійшла до повномасштабного вторгнення росії, допомогу від партнерів зараз і прогнози щодо розвитку війни, у великому інтерв'ю 24 каналу розповів директор найбільшого в Україні благодійного фонду "Повернись живим" Тарас Чмут.

Цікаво Що зажене путіна в могилу: Комаровський розповів про хвороби диктатора й куди "зник" COVID

Тарас – сержант резерву морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ. У 2015 році його перевели з фронту, де він брав участь в АТО у складі 501 окремого батальйону морської піхоти.

Тоді ж сам Чмут заявив, що неофіційною причиною такого кроку, як йому пояснило командування, було: "за те, що багато пише у фейсбуці й багато говорить". Відтоді він виконував штабну роботу.

У 2020 році Віталій Дейнега, засновник найбільшого на той час благодійного фонду "Повернись живим", вирішив відійти від справ. Тоді його очолив Тарас Чмут.

Останній став широко відомим після повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року. Якщо раніше він був відомим здебільшого у військових колах, то тепер він – один з найбільш упізнаваних волонтерів і військових аналітиків України.

• Німеччина чи Франція, ймовірно, не змогли б протистояти росії

Почнемо з такого загального питання. Дуже часто артилерію називають основою цієї війни, але, наприклад, американці не так часто використовують артилерію у своїх протистояннях, намагаючись завоювати перевагу в повітрі.

Якщо говорити конкретно за нашу війну, це твердження про артилерію – воно залежить від ходу війни? Чи в нас лише артилерія, а літаки сильно погоди не змінять?

Історично з часів першої світової війни Америка робила ставку передовсім на флот, потім – на авіацію. Це два таких кита, на яких тримається американська міць.

Ми, у деякій мірі, спадкоємець радянської архітектури збройних сил, де велику долю потужностей виділялись на танкові війська та на артилерійські. Флот і морська піхота, зокрема авіація, були менш помітні, хоча вони теж доволі потужні.

З 1991 року ми історично це все скорочували-скорочували-скорочували й дійшли до того, що недоліки або неможливість авіації використовувати весь потенціал – той, який від неї очікують – мав би компенсуватися дуже потужною артилерією – і кількісно, і, впринципі, якісно – на 2014 рік.

А далі воно все так само рухалося, тому що переозброїтися на сучасні літаки – дорого, складно, довго. Для нас це були нереальні можливості раніше. Тому вкладалися більше в зрозумілі й прості речі.

Артилерія з 2014 року неодноразово підтвердила й продовжує підтверджувати, що вона – бог поля бою. На сьогодні вона наносила й наносить основне вогневе ураження противнику.

Якщо ми рухаємося до сильних країн – наприклад, усе на натівський зразок. То чи варто нам переозброюватися й усвідомлювати, що покладатися треба на літаки? Чи є в нас шанс, наприклад, у короткостроковій перспективі дотримуватися трохи інших принципів?

Ні. У короткостроковій – ні. У середньостроковій – під великим питанням. У довгостроковій – я теж не дуже впевнений. Оскільки жодна з країн НАТО не вела такої війни, яку ведемо ми.

Я б дуже подивився, наскільки вистачило б Німеччини або Франції з їхніми кількома сотнями танків у протистоянні з росією. Наскільки б вистачило їхньої авіації з тими системами ППО й тим авіаційним парком, який є в росії.

Тут не можна робити ставку тільки на один вид техніки чи озброєння. Це завжди диверсифікована історія. Авіація – це чи не єдина зброя, яка може одночасно працювати в трьох площинах – і по наземних цілях, і по повітряних, і по морських.

При цьому це дуже дорого, це довго і є низка обмежень, які не дозволяють їй бути "вундерваффе" (надзвичайно потужна зброя – 24 канал).

Стрім-інтерв'ю з Тарасом Чмутом: дивіться відео

• Артилерія України: проблемно, але безальтернативно

У нас на фронті, до речі, зараз поєднуються радянські зразки артилерії та артилерійські установки натівського зразка. Чи є в цьому якісь переваги або недоліки? І наскільки взагалі нормально поєднувати такі види зброї, які між собою дуже сильно відрізняються?

Ми це поєднуємо не від великого бажання, а тому, що вимушені. У нас є величезні потреби – їх треба якось закривати, якось реалізовувати.

Тому тут немає якогось великого замислу, скажімо так. Це просто реалії нашого життя. Ми отримуємо те, що можемо отримувати. Ми отримуємо багато й ще більше. Скільки воно проживе в цій війні – покаже тільки поле бою.

Але чи не спричиняє це логістичних проблем насамперед?

Є величезні проблеми і логістичні, і навчання, і обслуговування, і подальша уніфікація штатів. Але це все, скажімо так, проблеми, альтернативних варіантів яким у нас немає.

Ми не можемо не отримувати або вимагати від когось тільки один тип артилерії, щоб усе було уніфіковано. Ми не в тій ситуації, не в тій позиції. Ми вимушені забирати все, що дають, бо потреби в рази більші, аніж те, що нам дають.

Якщо говорити за проблеми радянської артилерії, постає питання боєприпасів і де їх брати. Ми ж не можемо вічно черпати ресурси в третіх країн, і в них є якийсь ліміт. Ми виготовляємо ці боєприпаси радянського зразка в достатній кількості?

Ми не виготовляємо боєприпаси радянського зразка в достатній чи взагалі в будь-якій кількості, на жаль. Я не певен, чи ми можемо зараз розгорнути це виробництво в короткостроковій перспективі.

Можливо, це вже й не треба, бо вся радянська артилерія має бути замінена, списана, утилізована, знищена. Бо там уже в перспективі кількох місяців або років уже не буде на чому воювати.

Техніка, якій більше ніж 30, 40 чи 50 років, за цю війну, за війну з 2014 року, за роки експлуатації в Україні, в радянському союзі вже вичерпала всі можливі терміни життя. Її треба всю міняти.

Але ж деякі види натівської артилерії мають по 40, по 50 років. Деякі навіть ще старіші.

Питання не виключно у віці. Питання – скільки за цей вік ця гармата або САУ від'їздила, відстріляла, скільки разів і як регулярно вона проходила технічне обслуговування, капітальний ремонт, модернізацію.

Це питання не є чисто вікове. Але при цьому, якщо гармата стріляє з 2014 року – там уже ствола немає, ресурсу немає, і де провести нормальний ремонт – немає. Немає запчастин, немає виробництва. Тоді якось намагатися воювати з цією гарматою – абсолютно не найкраще рішення.

До слова Чому США проти ударів по росії та як тактика ЗСУ переламає хід війни: інтерв'ю з генералом США

Якщо ми візьмемо артилерію натівського зразка. Нам дають дуже багато різних видів. Візьмемо один – Panzerhaubitze-2000. Який термін її служби на фронті? Воно ж усе потребує заміни обслуговування, у неї є ресурс ствола. Скільки живе за умов інтенсивності боїв на українському фронті така одиниця зброї?

Тут складно рахувати. Так, є якийсь ресурс ствола, але він вимірюється й визначається практикою. Ви можете стріляти різними снарядами, на різну дальність, з різною потужністю.

Є різна інтенсивність бойових дій, різні умови експлуатації й ставлення до техніки. Це впливає. Плюс впливає навченість людей. Як показує практика, будь-яка зброя – чим вона більш високотехнологічна – вона потребує більш якісного технічного обслуговування, ремонту та експлуатації.

Тому ті ж німецькі САУ – до них є багато питань зараз. Вони ламаються, а Україна їх ремонтувати не може – у нас немає потужностей. Гнати їх за кордон – це час, це логістика, це, знову ж, кошти. І це не ок.

Загалом це стосується лише німецьких САУ?

Це стосується усієї нової зброї, яку ми отримуємо від Заходу. З того, що ми нормально опанували в контексті ремонту й обслуговування, поки що це точно "хамери" – HMMWV. Але ми до цього теж довго йшли, фактично з 2014 року, а експлуатувались вони в Збройних Силах з початку 2000-их.

Загалом, якщо говорити про артилерію на фронті, то в ЗСУ зараз об'єктивно найунікальніший арсенал зброї у світі, принаймні якщо говоримо тільки про артилерію. Ця багатогранність вимагає навчання. Що нам загалом робити з такою кількістю артилерії, чи не спричиняє це логістичного хаосу, навіть попри те, що у всієї натівської артилерії один боєприпас?

Боєприпаси уніфіковані, але подекуди вони різні, у різних країнах є своє виробництво і своя специфіка.

Що робити – намагатися уніфіковувати, хоч якось, намагатися створювати центри обслуговування, ремонту. І намагатися якось хоча б, щоб на рівні бригад однотипна техніка була і там формувалася культура обслуговування конкретної машини й культура застосування конкретної машини, тому що різна техніка має свої плюси, свої мінуси, і вона розкривається в одних руках, коли є якийсь довгий проміжок експлуатації.

А це можливо зробити під час війни?

Треба пробувати. Це можливо, це не просто, але треба пробувати, тому що по-іншому воно все не буде працювати.

Я ще думав, що, наприклад, оператор, який працює з польським САУ Krab… САУ Krab дуже сильно відрізняється, наприклад, від американської M777. Але чи може екіпаж польського Krab пересісти за словацьку Zuzana? Фактично, і це САУ, і то САУ, чи все ж таки це абсолютно різні механізми?

Ні, це різні машини, які потребують донавчань, як мінімум, додаткового інструктажу і донавчання.

Іноземна артилерія, яку партнери передали ЗСУ: дивіться фото

Якщо говорити про підготовку артилерійських екіпажів, то скільки екіпажів потрібно на одну артилерійську установку?

Один розрахунок.

Мені доводилося спілкуватися з багатьма військовими експертами в ефірі, і ми зупинилися на тій темі, що росіяни, коли починають відкривати свій артилерійський вогонь, вони тупо стоять на одному місці і насипають нам сотні снарядів, загалом їх нараховуються тисячі.

А наші, коли стріляють, вони відстрілюють, умовно кажучи, зробили 10 пострілів і швидко передислокувалися на іншу позицію. Наскільки маневреність впливає на роботу наших артилеристів і загалом, наскільки це допомагає виживати – маневреність для артилерійської установки?

Доки артилерія маневрує, доти вона живе. Все, що стаціонарне – знищується. Ми так працюємо, ми здійснюємо перекати, тому що ми навчені 8 роками війни на Донбасі. росіяни не мають такого досвіду, і воюють по радянській книжці, де написано: "Виїхали батареєю в 6 гармат, розгорнулися, прив'язалися і з цієї позиції працюєте 3 дні".

Ми працюємо іншою тактикою, яка сформувалася в результаті багаторічної війни.

До речі, коли вони виїжджають і 3 дні працюють, вони відчувають за собою, можливо, у них є таке відчуття, що за спиною у них стоять десятки артилерійських установок. Зараз в теперішній війні, яка відбувається з появою HIMARS й ударами по російських складах, важлива кількість артилерії чи її якість?

Важлива кількість боєприпасів, навченість особового складу і якість самих стволів самої арти. Ну і точність цілевказання теж важлива. Цілевказання, корегування, якщо ми говоримо про артилерію, тому що без корегування навіть хорошою артою доволі складно влучати.

Це вже виходить комплексний підхід, до якого треба і відповідні дрони.

Це готові розвідувально-ударні комплекси, РУКи, про які ми говоримо багато років, до яких радянський союз дійшов у 80-х роках, на Заході, напевно, ще раніше, і на яких фактично й має будуватися архітектура армії. Коли в одній системі об'єднані засіб розвідки, цілевказання, коригування і фіксації результатів роботи, і засіб вогневого ураження. Вони взаємодіють безпосередньо в єдиній системі.

Щоб навчити такий один бойовий розрахунок, можна говорити про якісь терміни, скільки б мало тривати таке навчання?

Це не розрахунок, це швидше, щоб хоча б вийти на рівень батареї. Зараз затримка в основному з безпілотниками для корегування, бо їх немає. Ті, що були, здебільшого в березні – квітні були знищені в результаті бойових дій. Ті, що зараз надходять, їх критично не вистачає, треба значно більше.

Зверніть увагу Ця війна почалася з Криму і Кримом закінчиться, – знакове інтерв’ю з Олегом Сенцовим

Це пов'язано з тим, що росіяни дуже сильно активізували РЕБи, чи просто неможливо їх десь вицепити, аби купити?

Це питання не РЕБів, це питання ППО як такого. РЕБ – це один з елементів, який давить, і він не є найкритичнішим, скажімо так.

Питання виробництва. Ви не те, що не можете купити. Ви можете купити, але воно буде через рік. Тому що виробничий цикл – 3, 4, 5 місяців, є якась черга замовлень і так далі.

• Очі й вуха війни

Питання контрбатарейних радарів. Знаємо, що у нас зараз на фронті працюють AN/TPQ-36, і вони визначають артилерійські постріли з відстані 14 кілометрів. Але росіяни ж працюють умовно, візьмемо середнє значення, 18 – 24. Чи є можливість у нас отримати радари з більшим радіусом дії, і в принципі чи вони потрібні? Загалом, у чому зараз важливість контрбатарейної боротьби?

Є 3 типи AN/TPQ. 49, 49 – це умовний батальйонний рівень, це, скажімо, міномети або арта переднього краю. 36-ті, які ви згадували, це вже трошечки більший рівень, і далі американські, 50-та серія. Попередньо, 50-ту серію, 53-тю нам не дадуть. Тому навряд чи вийде їх отримати.

Українські "Зоопарки", які робила запорізька "Іскра", там теж цикл виробництва однієї станції – більше ніж рік. Є з цим проблеми, але зараз важливіше було б отримати достатню кількість безпілотників, які можуть з неба виявляти, корегувати і наводити свою артилерію.

Якщо продовжити про контрбатарейні радари, скільки їх потрібно, щоб забезпечити, до прикладу, діяльність батальйону?

У батальйону немає подібних систем, тому що рівень вогневого ураження батальйону – це 120-й міномет. Відповідно радар вже йде на рівень бригади, і це скоріш за все буде AN/TPQ-48, 49, який призначений для подавлення мінометів або подібної артилерії.

Те, що вище – це вже корпусний рівень, в артилерійських бригадах, бригаді артилерійської розвідки. Там більш серйозні системи, які накладаються з іншими засобами артилерійської розвідки і синергетично дають якийсь результат.

Зараз питання не в розвідці, зараз цілей повно. Зараз питання з засобами вогневого ураження і боєприпасами.

Про засоби вогневого ураження. Зараз у нас з далекобійних установок є Zuzana 2, Panzerhaubitze, Krab, і її теоретично можна використовувати для контрбатарейної боротьби. M109 Paladin, FH70, M777 і їм подібні як основний ударний кулак української артилерії. Чи реально це і чи взагалі потрібно стільки?

Десь воно так і є. Є бригадна артилерія, тобто на рівні механізованих, танкових, мотопіхотних, єгерських бригад. Є корпусна артилерія – на рівні артилерійських бригад, оперативних командувань. Тут все так, потреба артилерії в нас вимірюється в тисячах одиниць.

Загалом чи потрібен нам такий парк артилерії, чи можливо нам, наприклад, як в ідеалі мало б бути – 1 – 2 види далекобійної зброї, 1 – 2 види збро] як головна ударна міць?

В ідеальному світі так, але зараз у нас є те, що є, і уніфікувати це зараз неможливо. Тому ми далі будемо отримувати те, що будемо отримувати. Ми і Zuzana плануємо збільшити кількість, і Krab має бути доволі велика кількість, і Panzerhaubitze-2000 – політично озвучували готовність купити велику кількість.

Думаю, і американці M109 нарешті почнуть давати в достатній кількості. Але їх є куди дівати, є величезна потреба.

Російські контрбатарейні радари – вони дуже ускладнюють життя нашим артилеристам?

Складне питання. Я не маю якоїсь статистики, щоб робити якісь висновки або формувати твердження. Так вони є, але я не знаю, наскільки вони ефективні, наскільки вони масові і яка їхня доля, враховуючи наявність у нас протирадіолокаційних ракет зараз.

До речі, про ракети. AGM-88 HARM можуть працювати по таких цілях?

Значну частину наших РЛС вибито було російськими протирадіолокаційними ракетами в перший місяць війни. Тому, на жаль, можуть.

З їхнього боку – можуть. З нашого – у нас є тепер своя зброя подібного класу, і ми тепер теж можемо.

• Перевага України – у винахідливості українців

Я чув таку тезу, що сьогодні для перемоги потрібна нам не артилерія, а от ви вже назвали – це боєприпаси. Друге – це вантажівки броньовані для того, щоб довозити ці боєприпаси. І третє - це контрбатарейні радари. Як ви вважаєте, чого зараз найбільше бракує?

Це в першу чергу боєприпаси, потім бронетехніка, потім артилерія, потім засоби ППО, потім автомобілі як логістика й мобільність військ.

Автомобілі – цивільні? Чи ви конкретно про броньовані?

Пікапи, HMMWV, вантажівки, трали, шасі…

А от що стосується стволів. Нам коли дають артилерію, то її, очевидно, дають не нову, не прямо з заводу. Це або зброя зі складу або вже списана, у когось її вже взяли, десь вона була на навчаннях чи, можливо, навіть на війні. Чи дають нам до них стволи?

У мене немає такої інформації щодо всієї номенклатури. Десь ми отримуємо нові зразки, десь отримуємо дуже свіжі зразки. І вони йдуть з відповідними комплектами "зіпів", але при цьому подекуди це може бути різнобій, це можуть бути старі системи, це може бути некомплект.

Або в одній партії допомоги прийшли гармати, в іншій партії – прийшли до них комплектуючі. Це працює кожного разу по-іншому.

Але якщо ви кажете, що в нас немає технічної можливості ремонтувати артилерію самим, її доводиться відправляти в якісь інші країни. То дають – не дають, а полагодити ми все одно не можемо?

Чому? Своїми силами легкі несправності ми виправляємо. У нас доволі креативні люди, скажімо так. Вони знаходять способи в парку на колінці це все підварити, відремонтувати, виточити і відновити.

Я знаю приклади, коли низка систем у нас обслуговувалися й ставали до строю після незначних поломок.

Журналісти The New York Times спілкувалися з джерелами з Пентагону й вони розповідають, що в нас дуже інженерно винахідлива армія. Коли вони, наприклад, чіпляють ракети HARM на Міг-29, коли до дронів чіпляють гранати й б’ють росіян. Така винахідливість вона допомагає чи може навіть нашкодити?

Вона однозначно допомагає, бо на ній тримається половина нашої оборони. Якби не наш нестандартний підхід, ми б уже давно все програли.

Якраз наш креатив, наші люди, які знаходять способи з нічого створити щось і цим воювати проти нової хорошої російської техніки – це величезна наша перевага в цій війні.

• Ніхто не готовий перевірити, що буде після ядерної зброї

А якщо говорити загалом, як ви оцінюєте ті темпи надання зброї, яку ми зараз отримуємо від наших західних друзів і партнерів? Чи дають вони зараз достатньо?

Вони, очевидно, намагаються прикриватися: "ми даємо достатньо для того, щоб…" і пішов перелік. Загалом темпи – вони нормальні як на те, що відбувається зараз? Як для інтенсивності бойових дій, які відбуваються зараз?

Немає простої відповіді. Вони дають стільки, скільки можуть собі дозволити дати, скільки хочуть дати, скільки в них є.

Ми перебуваємо в ситуації, коли нам потрібно дуже багато всього й на вчора. Це не співмірні кількості. Зараз ми отримуємо, мабуть, 10% від реальних потреб.

Чи залежить ця кількість від того, що ЗСУ так філігранно використовує цю зброю? Вони дивляться і думають: “з джавелінами впоралися…”

“...Можна дати щось потужніше – з потужнішим впоралися, давайте дамо арту. З артою впоралися – давайте дамо HIMARS”. Це завжди так працює. Якщо ми показуємо, що ми здатні опанувати сучасну західну зброю, ми можемо претендувати на більш потужну, більш ефективну, більш нову.

Тоді ми можемо говорити, що ми можемо чекати на більш далекобійні ракети до HIMARS?

Я впевнений, що це питання часу.

У короткостроковій перспективі?

Знову ж, це геополітичне питання. Воно неоднозначне. Але я думаю: ми його реалізуємо.

Дуже часто європейські країни аргументують своє рішення не давати далекобійну зброю тим, що вони можуть або спровокувати путіна, або бояться ескалації бойових дій.

Сьомий місяць війни, вже українці відчули на собі абсолютно все, крім ядерної зброї. Чому вони ще собі малюють в голові якісь ілюзії, бояться якогось посилення?

Ще не сталася ядерна зброя, яку не варто списувати, не сталися інші види зброї та техніки або способи їхнього застосування, які теж не реалізовані наразі.

Захід допомагає таким чином, щоб з одного боку не дати нам програти війну, а з іншого – не спровокувати росію на якусь невиважену хаотичну дію. Наприклад, застосування тої ж самої ядерної зброї. Бо як поведе себе світ опісля – ніхто не знає. І ніхто не хоче перевіряти.

От нам дали HIMARS. Їх, можливо, не так багато, як би того хотілося, але вони є. Чи можна їх назвати самостійною бойовою одиницею?

Вони потребують засобів розвідки, цілевказання, діють у єдиній архітектурі збройних сил, але так – вони доволі самодостатні й можуть доволі ефективно застосовуватися.

Є питання від глядачів. Зачитаю: “Артилерія дуже важлива. Скільки часу потрібно, щоб навчити артилериста? Якою є ця підготовка загалом, особливо якщо мовиться про іноземні установки?”

Ми готуємо з нуля чи готуємо вже підготовленого? Якщо з нуля, то це є військові вузи, де через 4 – 5 років виходить офіцер-артилерист. Якщо ми говоримо про номера обслуги, то це навчальний центр, декілька місяців і так далі.

Якщо ж говорити про опанування західної артилерії, то це питання декількох тижнів. Але це вже з нашими артилеристами, тобто людьми з бойовим досвідом, які раніше воювали на "Гіацинті", а зараз воюють на САУ Krab.

А от якщо говорити за навчання артилериста. Ми візьмемо вже досвідченого військового, який знає, що таке САУ, їде на САУ вчитися. Я ж так розумію, що забирають тоді з фронту найкращих бійців? І період навчання він завжди найважчий, поки йде підготовка.

Набирають усіх бійців. Які є – таких і набирають. Це вже не той період, коли можна перебирати. Зараз за кордоном вчаться тисячі військових Збройних Сил й інших силових структур на різних напрямках, програмах, курсах під різні системи.

Це великий масовий потік і, сподіваюся, він зменшуватися не буде, а тільки збільшуватися.

Українські військові на навчаннях у Великій Британії: дивіться відео

• Лендліз вартий того, щоб його чекати, але скільки?

Ще одне питання від глядачів: “Які наші потреби вирішить лендліз?”

Це залежить від того, яким буде цей лендліз. Бо ще до кінця не зрозуміло, що туди увійде, коли він реально фактично запрацює і коли ми його отримаємо тут.

Що таке лендліз? Це щось, що нам пообіцяли, і щось, що має нас врятувати. Що це буде за фактом і коли воно буде – ніхто не сказав. Уже вересень завтра (інтерв'ю записане 31 серпня – 24 канал), а його немає в нас. Тобто, літо воювали на інших програмах допомоги, на своєму і на європейському. Чекаємо. З жовтня наче.

От говорять, що в жовтні почнеться новий фінансовий рік у США, і з жовтня мала б запрацювати програма лендліз. Чи є там у нас шанси на цей лендліз, чи нема, чи не варто вже й сподіватися?

Ні, однозначно варто сподіватися. Однозначно, він буде, адже закон відповідний підписаний. Питання – коли й, знову ж таки, що в ньому буде? От це важливе питання.

А ви як його бачите?

Я бачу великооб'ємну передачу масової американської техніки – M113, Bradley, Abrams, F16, M109 у великих кількостях, тобто в сотнях, тисячах (але це я мрію, бачу я значно гірше), у таких великих кількостях, де ми можемо бригадними комплектами переозброювати нашу армію.

• Коли Україна отримає американську авіацію?

Ви говорили про те, що літаки A10, про які з'являлася інформація, що наші військові проходять навчання на них, і так далі. Чимало скандалів було через це, і загалом ви сказали, що в принципі цей літак нам не потрібен, бо наших проблем він не вирішить.

І ви завжди були прихильником того, що нам потрібні літаки класу F. Але є така теза, що для того, аби отримати літаки класу F, нам треба нормальні аеродроми, забезпечити інфраструктуру, забезпечити, як ми вже говорили про артилерію, місця, де ми могли б це ефективно ремонтувати, лагодити і так далі. І, відповідно, для цього аеродрому чи місця, де буде дислокуватися цей винищувач, нам потрібно оточити його засобами ППО, аби росія їх не побила. Наскільки на це взагалі реальні шанси, отримати літаки класу F?

Абсолютно реальні, це питання часу. Наступного року політичне рішення мало б бути прийняте. При гарних обставинах – ще цього року.

Залишається сподіватися, що від політичного рішення до практичного його застосування і передачі пройде дуже мало часу.

Літаки – не артилерія, швидко не вийде, на жаль. Як би не хотілося, але і вибору особливо немає. Нам пощастило, що ми воюємо з доволі примітивним противником якоюсь мірою, і який не здатний реалізувати свою перевагу й кількісну, і якісну в небі. З одного боку.

А з іншого – що ми знаходимо нестандартні підходи до розкриття нових можливостей наших старих радянських літаків, і від Заходу отримуємо як допомогу і самі літаки, македонські Су-25, наприклад, зараз словенські Міг-29, отримуємо якісь запчастини, комплектуючі і знаходимо такі нестандартні рішення як прикрутити протирадіолокаційну ракету HARM на Міг-29.

До речі, у питаннях літаків я завжди думав про те, що наші пілоти і на радянських системах непогано справляються і трощать літаки, навіть вищим класом, російські. Поки я не подивився "Топ Ган-2", де якраз говорили про те, що все залежить від пілота, а не від літака. Мені відтоді чомусь здається, що у нас пілоти просто на голову вищі, ніж пілоти російські.

Але якщо ваша СПО не показує про радіолокаційне опромінення, якщо ваша РЛС не бачить, якщо ваша зброя не влучає, то ви особливо не навоюєте. Фактор техніки він завжди важливий.

Прекрасно розуміємо, що на передачу Україні літаків класу F-15, 16, 18 підуть роки, але якась загальна чи приблизна цифра, яким має бути наш авіапарк в кількості? Нам допомогла б вирішити ситуацію ескадрилья, дві чи будемо говорити вже про десятки, до сотні?

Дивіться, від 36 бортів і вище, 36 F-16. Було б 50 – 52, за потенціалом перевищують всі Повітряні сили зараз. Якщо ми беремо з нормальною зброєю, нормальною підготовкою, технічним обслуговуванням.

Я собі прикинув, скільки то років, в голові.

Це не так і багато. В американців ці літаки є, ми говоримо про вживані. Це може бути реалізовано в ідеалі за рік за всіх максимально сприятливих умов.

8 вересня відбудеться "Рамштайн", будуть там засідати, знову говорити про допомогу Україні. Враховуючи те, що зараз відбуваються контрнаступальні дії, чи будуть враховувати міністри оборони різних країн цей факт також?

• Чи отримає Україна зброю під контрнаступ?

Це мало пов'язано. Отримання Україною і надання Україні допомоги йде в розрізі в цілому війни, а не конкретної операції на конкретній ділянці.

Звичайно, ми під щось просимо ту чи іншу техніку, але отримуємо по факту для війни загалом, а не для, наприклад, звільнення Харківської області.

Є питання логістики. Чи можливо, якщо не зламати, то хоча б суттєво порушити логістику росіян на фронті?

Чим?

Це питання вже до наших партнерів.

Отож. Це питання до глибини ураження. Поки що у нас це до 120 кілометрів за рахунок наявності "Точок-У". Питання, наскільки їх вистачить, і яка в них зараз точність, і коли ми отримаємо ATACMS на 150 або GMLRS з більшою дальністю.

Я так розумію, що порушити її, умовно кажучи, повністю без того, щоб бити по території росії – це неможливо?

Це дуже складно, оскільки звідти й відбувається забезпечення. Там розташовані місця скупчення, розгортання, там перебувають БТГРи на відновленні, там розташовані місця зберігання техніки, боєприпасів у великих кількостях.

Пам'ятаєте, там було відео, де нафтобаза горіла і так далі. Це ж робота ЗСУ, і це та нафтобаза, яка забезпечувала паливом зокрема й північне угруповання військ російської федерації.

У нас є питання ще від глядачів. Питають, коли попросимо M198, пара сотень нам не завадить?

Та ми все просимо. Це ж питання не "попросимо – не попросимо". Ми можемо просити хоч F-35 і авіаносці, а отримаємо те, що отримаємо.

Над чим, до речі, зараз працює ваш фонд, які плани, можливо, маєте, якщо можна, звичайно, таким ділитися?

Це дуже абстрактне питання. У нас є величезна кількість регулярних постійних запитів, замовлень, відвантажень по визначених 7 напрямках. У нас є середньострокові проєкти з терміном реалізації до року, ну поки що намагаємося вкладатися в 6 – 7 місяців.

Дуже багато коштів йде на аеророзвідку, комплекси від Mavic, Autel, "Лелек", "Фурій", Shark, PD. Найбільший – це "Байрактар" був. І супроводження цього всього процесу. Бо це не просто передати безпілотник, це ще купа іншого обладнання.

Дуже багато йде на зв'язок в армії, близько 20% бюджету на мобільність. Пікапи, нові пікапи, на оптику – денну, нічну, снайперську, для спостереження, для стрільби, планшети в органи військового управління, штаби, пункти управління розвідки, там, де, скажімо так, мізки армії.

Я так розумію, що зараз найважливіші потреби, які збирають найбільше – це зв'язок, аеророзвідка і автомобілі.

Аеророзвідка, мобільність і зв'язок. Потім йде оптика.

• Іранські безпілотники – проблема для ЗСУ

Питають також у чаті, наскільки сильно вплинуть іранські БпЛА, які передали росії?

Суттєва проблема для нас буде. У росіян і так з БпЛА було непогано. Іранські – не такі погані, як ми можемо собі думати. Вони багато десятиліть вкладалися в їхній розвиток, еволюцію, обкатували їх на своїх противниках.

У цих безпілотників також є ударні версії, одномоментне отримання великої кількості непоганих безпілотників може призвести до серйозних потреб у нас, враховуючи доволі неоднозначну ситуацію із військовою ППО.

У великій кількості, ці БПЛА можуть перерости із тактичної переваги у стратегічну. У разі одномоментного отримання великої кількості – це працює. На навчання операторів для БПЛА, орієнтовно потрібен місяць. Але що досвідченіший екіпаж – то менше часу потрібно.

А як щодо наших дронів, у нас дуже багато дронів-камікадзе. Чи можна станом на 7 місяць війни оцінювати їхню ефективність?

Потрібно розуміти під які задачі використовується той чи інший дрон. Наприклад, Switchblade-300 призначений для ураження одиночної цілі – умовно, кулеметник. Switchblade-600 вже можна використати для знищення об'єкту бронетехніки, наприклад. Якщо ми говоримо про кількість, яку ми маємо – то Switchblade-600 у нас небагато.

Якщо оцінювати інші безпілотники – то відгуки доволі неоднозначні, десь краще, а десь гірші. Ця війна вкотре продемонструвала, що між тим, що заявляють виробники у рекламі і в реальних бойових діях – може бути прірва.

Чи черпають зараз наш досвід міжнародні армії і якщо так, то який?

Нас зараз вивчають всебічно – техніка, тактика, та все. Їм це дуже цікаво, вони переплановують свої доктрини, бачення війни у майбутньому. Також змінюють своє бачення щодо технічних потреб. Мілітаризація світу у майбутньому, в левовій частці, залежатиме саме з огляду на нашу війну, бо це остання за багато минулих років, війна великих і сильних країн.

Ми із вами говорили про літаки, але не зачепили тему вертольотів. Чи потрібні нам зараз ударні гелікоптери, та й не тільки.

Вертольоти – важливі, ми отримали Мі-18 від США, ще у нас були поставки зі Словаччини, з країн Балтії. Вони у нас є в певній кількості, літають постійно й виконують найрізноманітніші завдання – бойові вильоти, транспортування, вивезення поранених.

Такий компонент є важливий, ми про це просимо.

• Війна – на багато років

Ще питання від глядачів. Питають про те, що для вас буде перемогою і чи настав переломний момент?

Я не знаю, що думають люди, які запитують про переломний момент. Те, що ми тримаємось 6 місяців, ще не означає, що ми щось здобули. Війна зараз йде на нашій території, які ми втрачаємо із величезною кількістю жертв.

Ми втрачаємо техніку та інфраструктуру, у нас величезні економічні наслідки. Це війна в довгу і надовго, скоріш за все – нам воювати ще багато років. Далеко не факт, що у ці "багато років" у нас буде купа партнерів та союзників.

Що для мене перемога – напевно розпад російської федерації в її кордонах на окремі менші країни. І, однозначно, повернення всіх територій України зразка 1991 року й вирішення питання Придністров'я.