Аварія 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції залишила страшний слід не лише для українців, а для людства загалом. Тоді хтось не усвідомлював масштаби загрози, а хтось свідомо їх замовчував, чим спровокував ще більші наслідки аварії.

Саме ліквідатори першими зіштовхнулись із наслідками катастрофи, чим поставили своє життя під великий ризик. Одним із таких людей був Мирон Каратник. Саме його одним з перших зафіксували на фото воєнні кореспонденти у зоні відчуження.

Знімки з тих часів є доказом тих страшних подій і неоціненним досвідом для майбутніх поколінь, адже показують, як одна помилка може зруйнувати все живе на своєму шляху. У рамках спецпроєкту "Чорнобиль. 40 років катастрофи" 24 Канал поспілкувався із ліквідатором аварії на ЧАЕС і знайшов маловідомі фото наслідків катастрофи у зоні відчуження. Деякі фото спеціально для спецпроєкту надав Національний музей "Чорнобиль" із власного архіву.

Дивіться також Чому вибухнула ЧАЕС: що стало причиною Чорнобильської катастрофи та до чого тут радянський реактор

Мирон Каратник родом із села Велика Туря Івано-Франківської області. У 1985 році його призвали до війська. Проходив він службу у навчальній військовій частині у Тбілісі (Грузія).

На момент аварії на Чорнобильській АЕС Каратнику було 19 років. З Грузії його та інших військових перевели в навчальну військову частину у Золочів. Ще місяць усі мали бути там, але їм раптово повідомили, що розпочався збір по тривозі.

Зверніть увагу! Спеціально до 40 роковин катастрофи на ЧАЕС 24 Канал опублікує низку матеріалів, які розповідатимуть про найбільшу техногенну катастрофу та її наслідки. У рамках проєкту "Чорнобиль. 40 років катастрофи" ліквідатори та їхні діти пригадають, що відбувалось одразу після аварії та як це змінило їхні життя. Також разом з експертами та істориками з'ясуємо, як радянщина зробила все для того, аби катастрофа набула найбільших масштабів.

"Яка тривога, що і куди – ніхто нічого не сказав. Просто привезли у Київ, а вже безпосередньо там дали костюми хімзахисту: плащі, респіратори, протигази, – і сказали, що вибухнув Чорнобиль і вони їдуть на ліквідацію", – пригадав Каратник.

У квітні 1986 року, вже через кілька днів після катастрофи, він та інші ліквідатори прибули у зону відчуження. На жаль, тоді солдати не знали багато про вибух на Чорнобильській атомній електростанції.

Ми розуміли, що таке атом і тому подібне, але так свідомо та глибоко про те, що таке Чорнобильська АЕС і наскільки все масштабно – ніхто і подумати не міг,
– сказав Мирон Каратник.

Коли він та інші чоловіки прибули на ліквідацію наслідків аварії, то місцевих вже евакуювали, подекуди були лише старенькі люди, які не хотіли залишати свої помешкання.

Каратник був одним з перших, кого сфотографували воєнні фотокореспонденти у зоні відчуження. Йому також дали ці знімки, але наказали тоді нікому їх не показувати та не розповсюджувати, а тримати лише для себе.

Мирон та інші ліквідатори, 1986 рік / Фото надане 24 Каналу

Мирон згадує, що мав навіть фотографію на самому саркофазі, але багато років тому знімок забрав собі родич з Америки – на згадку. Ліквідатор був у зоні відчуження тричі. Його групу змінювали інші, а згодом – Мирона з колегами знову привозили на ліквідацію.

Вони охороняли територію, перевіряли будинки, чи залишились там люди, хто відмовлявся виїжджати – забезпечували їжею. Мирон зі страхом згадує, як знаходили навіть мертві тіла та самотужки вантажили їх на службові автомобілі.

Мирон Каратник та інші ліквідатори у зоні відчуження, 1986 рік / Фото надані 24 Каналу

Самі ж ліквідатори жили у лісі в наметах. Каратник був у зоні відчуження якраз у період, коли достигали ягоди: полуниця, малина. Також на городах були огірки. Усе це посадили люди напередодні аварії на своїх городах.

Ліквідатори абсолютно не розуміли, наскільки серйозними є наслідки аварії – влада та командування мовчали. Саме тому, зі спокійною душею, ліквідатори їли ягоди й овочі з городів мешканців, яких уже у Прип'яті не було. Нічого не викликало занепокоєння, адже на момент перебування у зоні відчуження Мирон Каратник не відчував жодних змін в організмі, почував себе абсолютно нормально.

Проте він пригадав, що їхнє командування перебувало у зоні дуже мало часу. Офіцери та генерали тікали із зони відчуження, а замість себе залишали простих молодих солдатів. Мирон Каратник має статус ліквідатора аварії на ЧАЕС другої категорії.

Дружина Мирона Каратника Анна розповіла, що чоловікові завжди дуже важко згадувати про події після аварії на ЧАЕС. Певний час він себе дуже картав. Був у сильній депресії після того, коли почав дізнаватися про всі масштаби та наслідки катастрофи.

У нас троє дітей, але одна донька народилась важкохворою. Після її появи ми почали більше вивчати тему аварії на ЧАЕС. Читали, якими можуть бути наслідки для людей, які безпосередньо там перебували – тоді чоловік (Мирон Каратник, – 24 Канал) впав у відчай. Це сталося буквально після того, коли ми дізнались про різного виду захворювання та навіть смерті через радіацію,
– поділилась вона.

Ліквідатор припускав, що причиною хвороби доньки могла стати його робота на ЧАЕС після катастрофи. Ніхто з медиків не може ні спростувати цієї теорії, ні підтвердити її. Звісно, важкохвора дитина могла народитись у сім'ї, навіть якби Мирон не перебував у зоні відчуження. Однак цей факт не полишав його думок.

Група ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, місто Прип'ять, 1986 рік / Фото із відкритих джерел

Довгий час у чоловіка Анни був депресивний стан, він абсолютно нічого не хотів. У молодості, сім'я планувала будувати дім, але у Мирона Каратника тоді на фоні психологічного стану була одна відповідь: "Якщо я помру, то все одно нічого з собою не заберу". Він не бачив сенсу ні в чому.

Так тривало близько 10 років, у нього була сильна депресія. Я нічого з цим не могла зробити. Усе змінилось після смерті його 38-річного кума. Він раптово помер молодим, хоч і не був у Чорнобилі. Тоді Мирон зрозумів, що не треба себе картати, адже ніхто не знає, хто скільки років проживе,
– додала Анна Каратник.

Зараз її чоловік почувається добре. Хоч у нього і є певні проблеми зі здоров'ям, але ніхто з медиків не може впевнено пов'язати хвороби з Чорнобилем.

Будівництво Чорнобильської атомної електростанції розпочалось у 1970 році, тоді й засновано Прип'ять – місто-супутник, у якому жили працівники ЧАЕС та їхні сім'ї. 1974 мав стати роком, коли планували ввести в експлуатацію перший енергоблок, але будівництво тривало, працівники відставали від графіка.

Будівництво ЧАЕС, червень 1974 рік / Фото В. Бондаренко

Через несвоєчасне постачання необхідного обладнання, перший енергоблок запрацював лише у вересні 1977 року.

Попри все, для тодішньої влади СРСР будівництво ЧАЕС було пріоритетною масштабною програмою розвитку ядерної енергетики. До роботи залучили тисячі фахівців, які у швидкому режимі виконували завдання.

Одним із найважливіших елементів будівництва станції були щити управління. Кожен енергоблок мав мати власний щит, адже саме там приймали основні рішення щодо роботи ЧАЕС.

Блоковий щит управління ЧАЕС, серпень 1978 рік / Фото В. Салихоцький

Блокові щити управління були оснащені тисячами одиниць електроніки, датчиками та системами зв'язку. Вкрай важливим було розташування приладів та освітлення для швидкого зчитування всіх етапів роботи ЧАЕС.

Будівництво станції завершилось у грудні 1983 року після введення в експлуатацію останнього четвертого енергоблока. Проте вже у ніч на 26 квітня 1986 року саме там сталася масштабна катастрофа.

На четвертому енергоблоці ЧАЕС проводили випробування, однак воно призвело до вибуху і руйнування реактора. Причиною цього стали технічні вади та помилки персоналу.

Фахівці різних галузей почали працювати над усуненням наслідків з перших хвилин катастрофи, але масштаби того, що відбулось, розповіли суспільству не одразу.

Підготовка особового складу батальйону зв'язку в Чорнобильську зону, травень 1986 рік / Фото В. Репік

У перші години після аварії пожежники ЧАЕС намагалась гасити вогонь. Головною метою було не дати полум'ю перекинутись на інші енергоблоки. Персонал станції також допомагав боротися із наслідками.

Важливо! До ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції залучили понад 600 тисяч осіб. Мовиться про військових, пожежників, поліцію, вчених та інших добровольців з усього СРСР. Відомо, що ліквідаторів-українців було понад 350 тисяч.

Значна частина людей, які перебували на ЧАЕС після аварії отримали певну дозу радіоактивного опромінення, що згодом могло негативно вплинути на їхній стан здоров'я.

Коли фахівці розпочали дозиметричний контроль, щоб виміряти рівень радіації, то зіткнулись із нестачею якісних приладів для цього. Їхні показники або перевищували допустимі норми, або вийшли з ладу, адже не були призначені для такого високого рівня випромінювання.

Дозиметричний контроль, місто Чорнобиль, травень 1986 рік / Фото Ю. П. Щоков

Наступним вкрай важливим етапом стала дезактивація території ЧАЕС. Тобто очищення від радіації або зниження її рівня забруднення на всіх поверхнях, зокрема будівлях, техніці, дорогах та землі.

Дезактивація території ЧАЕС, 24 травня 1986 рік / Фото Ю. П. Щоков

Ліквідатори катастрофи на ЧАЕС 19 червня 1986 року провели унікальну та надзвичайно небезпечну місію, яка отримала назву – операція "Голка". Тоді екіпаж вертольота, яким керував пілот Микола Мельник, опустив сталеву трубу завдовжки приблизно 20 метрів зі спеціальними датчиками у кратер зруйнованого реактора.

Все задля того, щоб можна було вимірювати рівень радіації та температури палива там. Ця операція допомогла отримати надзвичайно важливі дані для того, аби надалі можна було безпечно продовжувати будівництво об'єкта "Укриття".

Операція "Голка", ЧАЕС, 19 червня 1986 рік / Фото М. М. Мельник

Створення об'єкта "Укриття", або як його ще називають саркофагом, над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС, розпочалося у травні 1986 року.

Будівництво об'єкта "Укриття", ЧАЕС, листопад 1986 рік / Фото Б.О. Нестеров

Саркофаг було збудовано у рекордні терміни – до листопада 1986 року. Для створення швидкої ізоляції використовували залізобетонні та металеві елементи.

Цікаво. Для будівництва об'єкта "Укриття" використали понад 400 тисяч кубометрів бетону та 7 тисяч тонн металоконструкцій.

Людям було дуже небезпечно перебувати безпосередньо в епіцентрі аварії через високий рівень радіації, тому інженери вигадали дистанційний метод роботи, яким допомагали керувати відеокамери та гелікоптери. Ліквідатори, які управляли кранами, робили це у захищених свинцем кабінах.

Будівельники підіймають прапор на честь завершення об'єкта "Укриття", 1986 рік / Фото з відкритих джерел

Після завершення основних робіт, які мали б гарантувати безпеку ЧАЕС у майбутньому, фахівці й далі працювали над розв'язанням проблеми радіоактивних відходів та впроваджували різноманітні заходи для стабільності саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком.

Патрулювання периметра 10 кілометрової зони, 1987 рік / Фото О. Р. Самусь

Після аварії на Чорнобильській атомній електростанції зона відчуження стала об'єктом, який ретельно охороняють, адже небезпечна радіація може зашкодити людині й зараз, у 2026 році.

Зверніть увагу! Науковці вважають, що Чорнобильська зона буде непридатною для постійного життя людини щонайменше ще 20 тисяч років. Звісно, є території, які можуть відновитись і раніше, але це залежить від рівня та виду радіації.

Контрольно-пропускний пункт зони, 1993 рік / Фото О. Наумов

Зараз зона відчуження довкола ЧАЕС поступово відновлюється. Науковці проводять там дослідження та навіть розвивається туризм, адже радіаційний фон переважно стабільний. Однак головною умовою цього є нетривале перебування у Чорнобильській зоні.

Важливо, що після аварії, яка спричинила масштабну техногенну катастрофу, життя продовжується. У сім'ях ліквідаторів та евакуйованих з Прип'яті та Чорнобиля народились діти. Вони на роки стали символом того, що всі зусилля та жертви, аби зменшити наслідки вибуху на четвертому енергоблоці, були не даремними.

Діти, які народились у сім'ях ліквідаторів після катастрофи / Фото Getty Images