Мир не настане, якщо Росія окупує Україну
Найшвидший спосіб припинити війну – програти війну. Але тоді миру не буде. Про це пише Олександра Матвійчук, інформує 24 Канал.
Читайте також ЗСУ перехитрили росіян – попереду може з'явитися важливий шанс
Міжнародним партнерам було важко уявити повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тепер їм важко уявити, що Росія може вдертися в Польщу. Я називаю цей психологічний механізм "браком уяви". Але правда в тому, що результати цієї війни визначать, як буде виглядати Європа та світ у цілому.
Для українців ця війна – геноцидальна. Володимир Путін відкрито говорить, що немає української нації, мови, культури. Усі ці роки ми документуємо, як ці слова обертаються на жахливу практику. Росія намагається представити наш спротив, як дії, що підривають мир.
Тож доводиться постійно пояснювати очевидні для нас, але неочевидні для світу речі.
Якщо Росія окупує Україну – нас просто не буде. Мир не настає, коли країна, на яку напали, припиняє себе захищати. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – та ж сама війна, просто в іншій формі.
Тому ми не можемо припинити спротив російській агресії. Країни, які втомлюються доводити свою ідентичність – зникають.
Ми не можемо втомитися надихати
Кожна нація – це нарація про себе. Ми увійшли в повномасштабну війну як суспільство без контексту. Наша історія була написана не нами. Ми – країна з неперекладеною класикою. Мене досі перепитують, чи правда, що українська мова відрізняється від російської.
Я часто розповідаю історію про картину Дега в музеї Метрополітен – "Російські танцівниці". На ній дівчата у вишиванках і віночках. Роками українські мистецтвознавці просили перейменувати картину чи додати пояснення. Лише після повномасштабного вторгнення назву змінили на "Танцівниці в українських костюмах". Певно, адміністрація досі думає, що це російські танцівниці, які вдягли українські костюми. Але це важливе зрушення.
Україна починає з'являтися на ментальній мапі світу. Правда, дуже дорогою ціною. Ми – свідчення, що суб'єктність країни вимірюється не національними доходами чи наявністю ядерної зброї, а готовністю громадян захищати свою свободу.
Інтерес до нашої країни згасає. Це природно. Ця війна не єдина гаряча точка на Землі. Якщо Україну будуть сприймати виключно через призму жертв російських злочинів, а Росію – через її "велику культуру", то ми програємо. Можна втомитися співчувати, але не можна втомитися надихати.
Культура як автономне явище виникла відносно нещодавно. Чомусь "мистецтво поза політикою" почали розуміти, як мистецтво поза усім, що завдає неприємних переживань чи спонукає вчиняти дії.
Наша ж тема на найближчі роки – це питання війни та миру. Якщо ми говоритимемо тільки про щось інше, то будемо поза реальністю часу.
Культура – це про зв'язність досвіду між теперішнім та минулим. Знищення ханського палацу в Бахчисараї – це свідома політика. Археологічні пам'ятки Криму – мовчазні свідки, що влада росіян не походить з давнини. Ба більше, вони змушують розуміти, що ця влада тимчасова.
Що насправді буде для України перемогою?
Ця війна має ціннісний вимір. Це не війна двох країн, а війна двох систем – авторитаризму та демократії. І ми боремося не тільки тому, що ми – не вони. А тому, що ми обстоюємо цінності, несумісні з російським способом життя.
Українці переосмислюють цінності свободи та безпеки, які західні суспільства тривалий час сприймали як належне. Для нас свобода – це не цінність самовираження, а цінність виживання. Ми не протиставляємо свободу і безпеку – нам потрібна свобода для безпеки й безпека для свободи, бо втрачаючи одне, ми неминуче втрачаємо й інше.
Держава для нас – це середовище, а не просто набір сервісів. Це те, що зберігає нашу ідентичність. Любити можна неідеальне. Навіть неідеальне треба захищати і берегти.
Ми віримо, що зусилля звичайних людей мають сенс. Ми ніколи не мали розкоші покладатися на ефективні державні інституції, тому самоорганізація та низова суб'єктність наша вітальна сила.
Постає питання – як нам про це все говорити? Дорікання, залякування чи істерика – не працюють. Єдиний правильний tone of voice – це гідність. Гідність дає силу боротися навіть у нестерпних для людини обставинах. Ми не заручники обставин, а учасники цього історичного процесу.
Вихід на державні кордони – це не перемога, а відновлення міжнародного права. Перемога – це досягнення наших історичних цілей: остаточний розрив з "русскім міром" та повернення до європейського цивілізаційного простору.
А хто планує на довше, той виграє.