Мотив правильний – уникнути збільшення залученості Китаю до підтримки Кремля, але підхід помилковий. Про це пише Дмитро Корнієнко.
Дії Китаю не залежать від відносин з Україною
Позиція Китаю щодо війни не залежить від рівня відносин з Україною – цю тезу я вже багато разів висловлював. Які б дипломатичні відносини чи спроби контактів Україна не здійснювала, позиція Китаю залежатиме від системи "потреб – втрат – балансу".
У Пекіна є потреба в дешевих енергоресурсах з Росії, і Китай буде реалізовувати це незалежно від рівня відносин з Україною. Але Пекін зважає на рівень санкційної активності, щоб регулювати саме мотив потенційних "втрат". І забезпечує реалізацію мотиву "балансу", щоб частка постачання з Росії не ставила Китай у позицію залежності.
Те саме можна говорити про військову сферу. Пекін реалізовує те, що критично необхідно йому (передача російської експертизи), та так, щоб утримувати при цьому баланс (щоб не спровокувати інші країни понад поточний рівень тиску).
Китай продає комплектуючі не тому, що є певний рівень відносин з Києвом, а тому, що це рекордні гроші та спосіб нівелювання негативних наслідків перевиробництва. Тобто Пекін реалізує не відносини з Україною, а власну потребу – потребу в отриманні фінансів.
Україна не має самостійної ваги для того, щоб забезпечити Китаю "реалізацію потреб" чи "достатній рівень втрат" самостійно, натомість Кремль має здатність забезпечувати енергетичну потребу, передачу експертизи, обсяги торгівлі тощо.
Україна має значення для Китаю лише у контексті відносин з Євросоюзом
Яскравим прикладом є політика Пекіна щодо уникнення контактів з Україною та їх активізацією лише в момент ризиків санкцій проти китайського бізнесу з боку ЄС (у 2023 році ще з боку США).
Для Пекіна відносини з Україною – це потреба забезпечення балансу у стосунках з найбільшим торговим партнером Китаю – Європою. І саме те, що ЄС чітко визначає Кремль загрозою для себе, а Україну – невід'ємною складовою європейської безпеки, і стримує Китай, змушуючи його тримати баланс. Важливо саме це, а не рівень відносин з Україною, на який Пекіну, за великим рахунком, байдуже.
Саме цей мотив Китаю і є відповіддю на більш ефективний вектор української дипломатії щодо Китаю. Україна може займати позицію "каталізатора" європейського тиску на Китай, якщо Пекін критично порушує поточний "баланс", що склався, чи заходить занадто далеко у підтримці Кремля.
Річ у тім, що переважна більшість країн Європи не будуть непокоїтись про роль Китаю в підтримці Кремля, якщо немає "каталізатора", яким виступає чіткість позиції України про неприпустимість підтримки країни-агресора. Тобто Україна має політико-емоційну основу для запуску процесів, які обмежують Пекін у політичних маневрах співпраці з Кремлем.
Як Україна має поводитися з Китаєм?
З вищесказаного випливає, що нам не потрібно бути «пухнастими» для китайської дипломатії, бо це не грає жодної ролі. Роль грає тиск, а точніше – ризик тиску, який Пекін трактує як втрату. Якщо можемо забезпечити втрату "двох одиниць", а Пекін від Кремля натомість отримує "одну", то Пекін буде йти шляхом оптимізації втрат.
Ну й інші моменти, чому спроба пошуку діалогу з Китаєм у тій формі, в якій, очевидно, пропонує президент є неефективним підходом:
- він закріплює хибну віру, нібито одна-дві зустрічі змінять Пекін;
- спроба пошуку діалогу з Китаєм з урахуванням його відносин з Кремлем ніби легалізовує, робить "нормою" для інших таку поведінку: для Індії, Індонезії тощо. Якщо нам (Україні) "ок" попри все шукати діалог з Китаєм, то чому ті мають відмовлятися від вигідних пропозицій з Кремля? Змусити відмовитися від пропозицій з Кремля може тільки ризик більших втрат від прийняття цієї пропозиції;
- у відносинах з Китаєм потрібно бути обережними, щоб не наступити на мозолі Білого дому, особливо зараз, у момент, коли MAGA-блогери або замовкли щодо України, або працюють на позитивний образ.
Тож фокус від президента дипломатам, на мою думку, мав би бути таким: розбудова відносин з країнами Європи та США (переважно Європи) щодо випрацювання спільної стратегії примушування Китаю до справжнього нейтралітету та утримування балансу (через ризик втрат, що публічно не потрібно проговорювати).
Пекіну байдуже до відносин з Україною, наших намірів чи застережень. Єдине, на що Китаю не байдуже, – це ризик більших втрат від реакції Європи та потенційна роль України як каталізатора, що може спровокувати цю реакцію. Тому потрібно не "шукати діалог", а шукати та створювати конструкції примусу Китаю до забезпечення балансу через тих, хто має для Пекіна вагу, – ЄС (якщо вийде, то й США). Тобто потрібно розуміти не лише власні загрози, ризики й об'єктивні обмеження, а й ризики Пекіна.