Очікується, що Володимир Путін покине владу у 2024 році. Окремі голоси у Кремлі готові розглядати інший сценарій. Історичний прецедент "рокіровки" Володимира Путіна з Дмитром Медвєдєвим, наслідками якого стали два президентських терміни по шість років кожен, "вчить нас тому, що ми маємо очікувати все що завгодно", – вважає журналіст Atlantico Жан-Сільвестр Монгреньє, доктор геополітики і науковий співробітник Французького інституту геополітики, коментуючи можливість казахстанського сценарію для Росії.
З тих пір зникли будь-які посилання на західну модель: Путін підтвердив, що існує "російський шлях", що не залежить і навіть перевершує шляхи конституційно-плюралістичних режимів Європи та Північної Америки. Багато в чому "російський шлях" у дусі Путіна виявляється ближчим до азіатського деспотизму, на що вказують його євразійські поривання, ніж до російського імперського монархічного режиму, який існував напередодні Першої світової війни. Тому необхідно уважно поставитися до тих маневрів, які проробляє Нурсултан Назарбаєв, – стверджує Монгреньє.
"Конституція РФ змушує чинного президента Путіна більше не балотуватися на наступних виборах. Не дивлячись на обмеження, це правило все ж легко обійти, як це було під час обміну посадами з Медвєдєвим у 2008-2012 роках, – вважає Мікаель Ерік Ламбер, доктор історії міжнародних відносин у Сорбоні і директор Інституту Чорного моря. – Така перспектива залишається малоймовірною з тієї простої причини, що Володимир Путін, судячи з усього, усвідомлює труднощі перебування на своєму посту через свій вік (йому 66 років, він родився 7 жовтня 1952 року в Ленінграді). Пострадянські лідери – і Назарбаєв далеко не поодинокий випадок – демонструють прагнення до транзиту влади. Тому прояв казахстанського сценарію в Росії цілком вірогідний. На відміну від Назарбаєва, Путін, схоже, не підтримує жодного кандидата і не збирається залучати двох своїх дочок в політичне життя країни, і в цьому він пориває з Казахстаном, Білоруссю чи Азербайджаном, де лідери висувають своїх дітей на перший план…"
Відповідаючи на питання про гіпотетичний сценарій анексії Білорусі, Жан-Сільвестр Монгреньє зазначив, що "про анексію не може бути й мови, можливий перегляд політичного сценарію, який виник у місяці напередодні президентських виборів у Росії 2 березня 2008 року: відновлення Союзної держави Росії та Білорусі під головуванням Володимира Путіна, який має перевагу в порівнянні з його наступником".
Але перед лицем Володимира Путіна і оточуючих його олігархів Олександр Лукашенко, який перебуває на чолі Білорусі протягом чверті століття, має намір зберегти реальну політичну автономію, – зазначає експерт. – Як і його казахський колега, він дуже підозріло ставиться до домагань Кремля, промов Володимира Путіна про "рускій мір" і до бажань Кремля відтворити якусь неорадянську сферу впливу (знову перетворити в сателітів частину колишнього СРСР, без комуністичної утопії). При цьому Олександр Лукашенко практикує коливальну дипломатію між Москвою і Брюсселем, не маючи ні можливості, ні бажання вступати на шлях "Східного партнерства" і асоціації з Євросоюзом (очевидно, що політичним і демократичним критеріям його країна не відповідає).
"На сьогодні не існує жодних офіційних російських інтересів або документів, в яких згадується про можливе приєднання Білорусі до Росії, – повторює за ним Мікаель Ерік Ламбер. – Білоруська культура відрізняється від російської як за мовою, так і за традиціями та її складною історією с Польщею та Литвою. Не було б сенсу зв‘язувати ці дві країни, тим більше, що Калінінградський анклав гарантує безпеку Балтійського моря. Разом з тим, варто відзначити бажання Володимира Путіна сприяти Євразійському економічному союзу, який, як він сподівався під час його створення в 2015 році, буде облаштований за зразком Європейського союзу. Тоді російський президент міг би відмовитися від свого посту очільника Росії, щоб постати у якості президента Євразійського союзу – і такий варіант навряд чи можливий саме через унікальність Білорусі, яка відмовляється розглядати наднаціональний союз, в якому Росія домінуватиме політично".
Журналіст Жан-Сільвестр Монгреньє вказує на "політику замкнутого середовища" в Росії: "Клани, які оточують Володимира Путіна, сваряться і стикаються між собою за стінами Кремля подалі від сторонніх поглядів. Крім того, російський президент саме так і почав свою політичну кар‘єру, і його обрання було покликане захистити спини "сім‘ї" (клану Єльцина). "Перш ніж стати господарем такої політики замкнутого середовища, він сам був її дітищем і бенефіціаром, – каже він. – Російський режим заснований на певній соціологічній базі ("силовики", які прийшли зі структур безпеки і є надбанням радянської номенклатури), на чекістській культурі влади, на твердому, але неотесаному світогляді (теорія змови і манія ворожого оточення). Словом, дійсно існує російський правлячий клас, контури якого виходять за межі конкуруючих коаліцій інтересів; система влади, яка має під собою зміст. Для нього характерний власний стиль правління, де політика сприймається як послідовність спеціальних операцій (віра в маніпуляції, дії з закритим обличчям, пріоритет сюрпризів, бажання усунути того, кого призначають ворогом і навіть знищити його). Все це свідчить про те, що "путінізм" не є особливістю, яку можна було б пояснити особистістю Володимира Путіна (його відмінними рисами). Неминуче постає питання про наступника, і є підстави вважати, що правлячий клас ним уже одержимий".
Все ж можна припустити, що чекістська культура влади, звичайні політичні практики, а також світогляд переживуть Володимира Путіна, тому що вони глибоко прижилися в російському суспільстві та в історії як до, так і після революції 1917 року. Західним лідерам було б неправильно робити ставку на лібералізацію після того, як Путін піде, і на прихід до влади лідера, "відкритого новим ідеям", який добре налаштований до західних сусідів Росії. Тим більше, що, на думку російського правлячого класу, відбувається зміщення балансу багатства і влади в Азію, це підтверджує геополітичну інтуїцію Володимира Путіна, – пояснює експерт.
"Автократичний характер російського президентства пояснюється структурою Російської Федерації та її централізмом, який є наслідком геополітичних труднощів, пов‘язаних з оточуючими регіонами, – відзначає Мікаель Ерік Ламбер. – Проблеми Росії більше визначаються централізмом Москви, а не обраною персоною, яка, врешті решт, приймає політичну лінію своїх попередників і робить ті ж висновки. Можна констатувати той факт, що лідери представляють суспільство, але не є його творцями".
"Не дивлячись на те, що у західних ЗМІ Путін часто зображується в негативному світлі, він, незважаючи на свої недоліки, уособлює приклад скромної людини, яка завдяки своїй рішучості і відданості досягла вищого посту, чого не можна сказати про Медвєдєва і про переважну більшість представників сучасної російської політики", – підкреслює Ламбер.
Наприкінці його інтерв‘ю важливо згадати зовнішній хаос, який матиме місце у 2024 році з ослабленим Євросоюзом (після "Брекзіту") і зростаючим впливом Китайської Народної Республіки в Центральній і Східній Європі, – резюмує співрозмовник видання.
Читайте також: Чому російські літаки прибули до Венесуели? – Washington Post