"Особисте фіаско Трампа": Юнус назвав дві країни, які можуть натиснути на Путіна

Поразка республіканців на проміжних виборах до Конгресу США змінила політичне становище Дональда Трампа та посилила позиції демократів. Тепер американському президенту доведеться рахуватися з новою більшістю, а його найближчі союзники вже можуть замислюватися про власне політичне майбутнє.

Політолог Раміз Юнус в ефірі 24 Каналу пояснив, чому вважає результати голосування особистим фіаско Трампа та які можливості відкриваються перед Україною. Він також оцінив перспективи американської військової допомоги, вплив Реджепа Таїпа Ердогана на Володимира Путіна та причини суперечностей між Туреччиною й Азербайджаном.

Чому поразка республіканців стала особистим фіаско Трампа

На виборах до Конгресу США демократи отримали значно більше голосів, ніж очікувалося. Це перемога демократів, поразка республіканців чи особисте фіаско Дональда Трампа? І що тепер зміниться для України та Росії?

Передусім я закликаю не звертати уваги на гучні заголовки, а тверезо аналізувати те, що сталося. У медіа результати представляють як надзвичайну подію, якої ніхто не очікував, але для фахівців у цьому немає нічого дивного.

Якщо взяти останні 22 проміжні вибори у США, то, за моїми підрахунками, у 20 випадках партія чинного президента зазнавала поразки. Це звичайний процес американської політики, незалежно від того, представляє президент республіканців чи демократів.

Будь-який кандидат приходить до влади з великою кількістю передвиборчих обіцянок. Він розповідає виборцям, як зміниться їхнє життя, але згодом стикається з реальними економічними та політичними обставинами.

Дональд Трамп як відомий шоумен дуже добре вміє працювати з громадською думкою. Його друга перемога значною мірою стала результатом протестного голосування в поляризованому американському суспільстві.

Але він обіцяв дешевий бензин, відмову від нових воєн і покращення економічної ситуації. Натомість Сполучені Штати опинилися втягнутими у війну на Близькому Сході, ціни на пальне зросли, а інфляція посилилася.

Окремою проблемою стала імміграційна політика. Значна частина латиноамериканських виборців, які підтримали Трампа на президентських виборах, тепер від нього відвернулася.

У результаті демократи отримали сильні позиції навіть у тих штатах, де республіканці домінували десятиліттями.

Тому я вважаю, що передусім це особиста поразка Дональда Трампа. Уже через нього вона перетворилася на поразку Республіканської партії.

Але я не називав би це великою самостійною перемогою демократів. Вони отримали значно більше, ніж могли розраховувати, саме завдяки помилкам свого політичного противника.

Наприклад, ще до виборів майже всі очікували, що республіканці втратять більшість у Палаті представників. Головним питанням було лише співвідношення сил.

Водночас Сенат Трамп цілком міг утримати. Навіть розподіл 50 на 50 залишав би республіканцям можливість спиратися на вирішальний голос віцепрезидента.

Однак Трамп сам створив проблеми своїй партії. Під час праймеріз він відкидав кандидатів, яких пропонували досвідчені республіканці, та наполягав на висуванні власних людей.

Це стосувалося і кандидатів, яких підтримували найближчі союзники президента, зокрема Джей Ді Венс. Серед політиків, чиї кандидатури активно просували, були також Вівек Рамасвамі та інші представники руху MAGA.

У результаті республіканці втратили можливість зберегти контроль і над Сенатом.

Тепер ми отримали цілком традиційну для американської політики ситуацію: президент представляє одну партію, а Конгрес контролює інша.

Подібне вже траплялося за Рональда Рейгана. І це не завадило йому залишатися впливовим президентом.

Але є важлива відмінність. Рейган мав великий політичний досвід, а його віцепрезидент Джордж Буш-старший уже був відомим і професійним політиком.

Нинішня ситуація в Республіканській партії значно складніша, зокрема через те, кого Трамп обрав своїм політичним наступником.

Венс може постраждати більше за Трампа

Джей Ді Венс прийшов у велику політику відносно недавно. Його кар'єра стрімко розвивалася завдяки підтримці Дональда Трампа, який спочатку допоміг йому стати сенатором, а потім зробив своїм віцепрезидентом.

У Венса добре побудований публічний образ. Він походить із небагатої родини, написав книжку, яка стала бестселером, і представляє власну біографію як історію американської мрії.

Але красива політична біографія не замінює досвіду.

Венс почав наслідувати стиль Трампа, його риторику та підходи до зовнішньої політики. І тепер, коли президент зазнав важкої поразки, саме Венс може постраждати найбільше.

Я навіть вважаю, що в нинішній ситуації він опинився в гіршому становищі, ніж Марко Рубіо.

Рубіо – професійний політик із багаторічним досвідом. Коли його кандидатуру затверджували, він отримав одностайну підтримку Сенату. Це багато говорить про його політичні можливості та зв'язки.

Зверніть увагу, як відрізнялася поведінка Венса й Рубіо на міжнародних майданчиках, зокрема в Мюнхені. Один виступав у ролі жорсткого критика європейських союзників, інший намагався зберігати образ поміркованого дипломата.

Фактично вони розігрували ролі поганого та хорошого поліцейського.

Рубіо також намагається більше працювати з латиноамериканським напрямком і дистанціюватися від найсуперечливіших питань війни на Близькому Сході та російсько-української війни.

Тому я не виключаю навіть його відставки з посади державного секретаря. Він міг би пояснити це станом здоров'я або іншими особистими обставинами, щоб відійти від адміністрації Трампа та зберегти можливості для майбутньої президентської кампанії.

Причому Рубіо не обов'язково потрібно балотуватися вже через два роки.

Він ще молодий політик і може почекати наступного політичного циклу. Якщо республіканці зрозуміють, що у 2028 році їм складно повернути Білий дім, Венс може стати кандидатом і взяти на себе ризик чергової поразки.

А Рубіо матиме можливість спробувати власні сили пізніше, коли політична ситуація стане сприятливішою.

Це один із можливих сценаріїв, який я розглядаю з погляду політичних технологій.

Складнощі виникнуть і для інших представників адміністрації. Наприклад, уже обговорюють можливу відставку міністра оборони Піта Хегсета.

Він став одним із найбільш непопулярних членів кабінету через війну на Близькому Сході, рішення щодо України та конфлікти з частиною професійних військових.

У новому Конгресі також з'являються політики, готові активно порушувати питання його діяльності.

Не виключаю кадрових змін і серед інших наближених до Трампа посадовців, зокрема Стівена Міллера.

Частина представників адміністрації намагатиметься піти самостійно, а іншими можуть пожертвувати, щоб послабити політичний тиск на президента.

Демократи готуватимуть новий тиск на Білий дім

Тепер потрібно забути про 3 листопада як головний політичний орієнтир. Результати цих виборів уже відомі, а всі подальші події слід оцінювати через призму того, що станеться за два роки.

Тоді у США знову обиратимуть президента, повністю оновлюватимуть Палату представників і переобиратимуть приблизно третину Сенату.

Кожен конгресмен, сенатор або політик, який хоче балотуватися на вищу посаду, вже починає думати про власне майбутнє.

Усі бачать, що Трамп перетворився на кульгаву качку. Вони також розуміють, хто значною мірою відповідальний за поразку республіканців.

Тому дедалі більше політиків можуть дистанціюватися від нього.

Демократи ж отримали можливість об'єднатися. До виборів вони перебували в досить роздробленому стані, але тепер мають спільну мету на наступні два роки.

І я очікую, що вони посилюватимуть тиск на адміністрацію за різними напрямками.

Кожна можлива відставка Хегсета, Міллера чи іншого посадовця може стати додатковою політичною перемогою демократів.

Це нагадує шахову партію, у якій одна сторона поступово змушує противника жертвувати фігурами.

Два роки тому, коли Трамп повернувся до влади, республіканці активно наступали на демократів. Вони намагалися змінювати роботу державних структур, тиснули на медіа, зокрема на "Голос Америки" та "Радіо Свобода".

Спочатку така тактика приносила результати. Але потім адміністрація припустилася багатьох помилок і у внутрішній, і в зовнішній політиці.

Згадайте конфлікти з Канадою, Гренландією, Данією, Європейським Союзом і Польщею. Додайте сюди війну на Близькому Сході, позицію щодо України та історію з російським дизелем.

Республіканці фактично самі дали демократам можливість повернути собі політичний вплив.

І тепер основним інструментом протистояння стануть фінанси.

Палата представників має важливі бюджетні повноваження. Сенат бере участь у затвердженні міністрів, суддів та інших високопосадовців.

Це означає, що Трампу доведеться домовлятися. Він більше не зможе проводити всі рішення, не зважаючи на позицію Конгресу.

Якщо президент почне постійно погрожувати правом вето, це також матиме політичну ціну.

Американці обирали його не для того, щоб він нескінченно блокував законодавчі ініціативи. Виборці хочуть бачити конкретні результати.

Можливі нові бюджетні кризи, шатдауни та суперечки щодо імміграційної політики. І кожен такий конфлікт демократи можуть використовувати проти республіканців перед наступними виборами.

Аналогічна ситуація виникне в зовнішній політиці.

Новий Конгрес може активніше перевіряти діяльність найближчого оточення Трампа, зокрема Джареда Кушнера, Стіва Віткоффа та членів президентської родини.

Можуть розпочатися розслідування щодо їхніх бізнесових інтересів, міжнародних контактів та можливих конфліктів інтересів.

Тому Трампу доведеться думати не лише про власні рішення сьогодні, а й про те, що станеться з ним та його оточенням після завершення президентства.

Чим для Трампа може закінчитися нова ескалація з Іраном

Один із можливих сценаріїв – спроба президента знову посилити військову операцію проти Ірану.

Я, щоправда, вважаю це надзвичайно ризикованим рішенням для самого Трампа. Фактично він стрілятиме собі в ногу.

Адже війна на Близькому Сході вже стала однією з причин поразки республіканців. Нова ескалація може ще більше підвищити ціни на пальне та посилити невдоволення американців.

Президент має значні повноваження у сфері зовнішньої політики. Йому підпорядковуються Міністерство оборони, розвідувальні структури, і протягом певного часу він може здійснювати військові операції без окремого рішення Конгресу.

Але що станеться, якщо він почне нову кампанію проти Ірану й за 60 днів не досягне результату?

Тоді перед американськими політиками постане запитання, навіщо президент знову втягнув країну у військове протистояння, яке вже завдало політичної шкоди його партії.

Я не думаю, що Джей Ді Венс буде в захваті від такого рішення. Він і раніше намагався дистанціюватися від війни з Іраном, а тепер може використати її наслідки для власного політичного майбутнього.

Так само не впевнений, що Марко Рубіо погодиться взяти на себе відповідальність за нову ескалацію.

Тут виникає ще один можливий сценарій.

В американській політичній системі існує 25-та поправка до Конституції, яка передбачає механізм реагування на нездатність президента виконувати свої повноваження.

Я не виключаю, що в разі надзвичайно гострої політичної кризи частина американських політиків може почати обговорювати й такий варіант.

У Сенаті, за наведеними мною підрахунками, демократи мають 54 голоси. Для рішень, які потребують кваліфікованої більшості у дві третини, їм довелося б шукати підтримку частини республіканців.

І я допускаю, що за певних обставин такі республіканці могли б знайтися. Адже вони також думатимуть про власні політичні кар'єри.

Це не означає, що відсторонення президента вже готується. Я розглядаю можливий сценарій глибокої політичної кризи, коли Венс теоретично міг би опинитися на чолі виконавчої влади.

Але для Трампа все це означає одне: ухвалити рішення про нову військову операцію тепер значно складніше, ніж раніше.

Йому доведеться враховувати не лише власні бажання, а й позицію партії, її спонсорів та політиків, які розраховують на перемогу в майбутньому.

Ілон Маск може втратити захист Трампа

Окремо я хотів би звернути увагу на Ілона Маска.

Він демонстрував свою силу, ухвалюючи суперечливі рішення щодо Starlink і Starshield. Але чого він цим досяг?

Тепер Дональд Трамп уже не зможе так легко його захищати. У нового Конгресу будуть можливості проводити розслідування та вимагати свідчень під присягою.

І Маску доведеться відповідати на запитання.

Згадайте, що сталося з акціями Tesla, коли Маск посварився з Трампом. Ринок дуже швидко відреагував на їхній конфлікт.

У Сполучених Штатах навіть найбагатший бізнесмен не може повністю ігнорувати державну владу.

Якщо Конгрес почне серйозно розглядати діяльність його компаній, це може створити ризики для їхньої капіталізації.

Причому йдеться не просто про політичні суперечки. Рішення щодо супутникового зв'язку, які можуть впливати на життя людей під час війни, створюють питання і до репутації самих США.

Маск повинен розуміти, що великий бізнес і велика політика – це не одне й те саме.

Якщо хочеш займатися політикою, будь готовий до відповідальності. Якщо хочеш займатися бізнесом, не варто вважати, що твої статки дозволяють ігнорувати рішення американських державних інституцій.

Саме тут я бачу додаткові можливості для України.

Але ними потрібно користуватися грамотно, не втягуючись у внутрішньопартійну боротьбу Сполучених Штатів.

Україні не варто ставати ні на бік республіканців, ні на бік демократів.

Ми вже бачили, як політичні історії навколо Гантера Байдена вплинули на ставлення Трампа до Зеленського. Подібних ситуацій надалі потрібно уникати.

Сьогодні українська дипломатія має достатньо досвіду, щоб працювати з обома партіями та використовувати їхні інтереси для захисту України.

Чому Меланії Трамп можуть готувати Нобелівську премію

Подивіться, як Україна працює з Меланією Трамп.

Я навіть припускаю, що після невдалої спроби отримати Нобелівську премію миру для Дональда Трампа його оточення може спробувати домогтися такої нагороди для першої леді.

І росіяни, на мою думку, готові підігравати цій історії, адже зацікавлені зберігати вплив на американського президента.

Україні важливо не дозволити Кремлю одноосібно визначати порядок денний цих гуманітарних ініціатив.

Тому рішення нагородити Меланію Трамп українським орденом я вважаю правильним. Це можливість підтримувати власний контакт і впливати на процес.

Якщо залишити російських представників наодинці з адміністрацією Трампа, вони використовуватимуть ці зустрічі для просування своїх інтересів.

Ми вже бачили, як це може відбуватися, зокрема під час контактів в Анкориджі.

Історію з російським дизелем я розглядаю переважно як політичну кампанію перед виборами 3 листопада. Так само гуманітарні домовленості щодо Олешок могли використовуватися для створення позитивного образу адміністрації.

Але гуманітарний напрямок має іншу особливість: його можна й потрібно продовжувати.

Він корисний Україні, адже йдеться про допомогу людям. Росії ж такі контакти потрібні для збереження відносин із Трампом.

Американському президенту залишилося два роки каденції, і він зберігає чимало повноважень. Тому Кремль намагатиметься підтримувати з ним співпрацю.

А для Трампа можлива Нобелівська премія його дружини могла б стати великим символічним досягненням.

Перша леді вже активно говорить про свою роль у гуманітарних домовленостях. Зокрема, вона згадувала про 800 людей, хоча ці дані, наскільки я розумію, не підтверджували ні українська, ні російська сторони.

Я припускаю, що подібна публічна активність може бути частиною кампанії, спрямованої на міжнародне визнання її гуманітарної роботи.

Уявіть, як це вплинуло б на політичний образ родини Трампа. Президент, який не отримав Нобелівської премії, міг би вказувати на те, що такої нагороди удостоїлася його дружина.

І тоді це стало б додатковим аргументом у його протистоянні з політичними опонентами.

Тому Україні варто розуміти інтереси обох американських партій, адміністрації Трампа та його найближчого оточення.

Не виключаю, що зміни в Пентагоні також можуть відкрити нові можливості.

Наприклад, якщо Хегсета замінить посадовець, який інакше ставитиметься до військової допомоги Україні, можуть змінитися й рішення щодо постачання ракет для Patriot.

Адже на американських складах є певні запаси озброєння. Питання в тому, які рішення ухвалюватиме політичне керівництво щодо їхнього використання.

Усе це необхідно враховувати в роботі з Вашингтоном протягом наступних двох років.

Україна має використати нові можливості в Конгресі

Я не думаю, що війна завершиться найближчим часом. Тому Україні потрібно посилювати власні позиції, використовуючи не лише можливості у США, а й допомогу європейських партнерів.

Насамперед ідеться про роботу з українською діаспорою, Канадою та країнами Західної Європи.

У кожної з цих держав є власні інтереси у відносинах із Вашингтоном. І для них результати американських виборів також мають велике значення.

Канада, європейські країни та інші партнери очікували на зміну політичного балансу в Конгресі. Тепер вони можуть переглядати власні підходи до співпраці з адміністрацією Трампа.

Україна повинна використати цей момент.

Європейці почали значно серйозніше ставитися до власної оборони. Частково це стало наслідком політики самого Трампа, який вимагав від союзників збільшувати військові видатки до 2%, а потім і до 5% ВВП.

Його тиск змусив європейські держави активніше вкладати кошти в оборонну промисловість і власні збройні сили.

І ця мілітаризація Європи вигідна Україні.

Європейські партнери підтримують нашу державу не лише через солідарність, а й через розуміння загрози, яку створює Росія.

Вони мають значно більші фінансові та дипломатичні ресурси, ніж Україна, і здатні впливати на рішення Сполучених Штатів.

Тому Києву варто активніше працювати через європейські столиці та посилювати українське лобі в обох палатах Конгресу.

Із цим пов'язана й відповідь на питання про подальшу військову допомогу.

Чи повернеться безкоштовна військова допомога США

Новий склад Конгресу почне працювати 3 січня. Уже обговорюють розслідування щодо Ілона Маска та новий законопроєкт про допомогу Україні. Чи реально відновити безоплатні американські постачання зброї, як за Джо Байдена?

Я б на це не розраховував.

Для Трампа повернення до такої моделі означало б фактичне визнання того, що його попередня політика була неправильною. А це лише додало б аргументів демократам, які критикують його рішення.

Але я пропоную дивитися на ситуацію інакше.

Яка для України принципова різниця, якщо вона отримує ту саму американську зброю та розвідувальні дані, але за це платять європейські партнери?

В одному випадку озброєння передають безпосередньо Сполучені Штати, в іншому – його для України закуповують європейські країни.

Для українських військових головне, щоб необхідне обладнання реально надходило.

Тому не варто витрачати всі сили на боротьбу за конкретну модель фінансування допомоги.

Набагато важливіше забезпечити її стабільність, належну якість і своєчасність.

Україна не може чекати ще два роки, доки в США відбудуться наступні вибори.

Попереду зима. Росія продовжує бомбардування, атакує українські міста та критичну інфраструктуру.

Зброя, засоби протиповітряної оборони й розвідувальні дані потрібні сьогодні, тут і зараз.

І для мене це значно важливіше, ніж питання, хто саме оплатить американські постачання – Вашингтон чи європейські столиці.

Ердоган може домовлятися з Путіним, але не зупинити війну

Після зустрічі з Володимиром Зеленським президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що планує говорити з Путіним про припинення війни. Наскільки великий його вплив на Кремль і чи може він домогтися реальних поступок?

У Володимира Зеленського та Реджепа Таїпа Ердогана дуже хороші особисті відносини. І важливо, що вони також мають міцну основу на державному рівні.

Україна й Туреччина – країни одного великого регіону. Анкара послідовно не підтримує окупацію українських територій, анексію Криму та інших регіонів нашої держави.

Туреччина виступає за суверенітет і територіальну цілісність України.

Крім того, між двома країнами розвивається масштабна військово-технічна співпраця. І далеко не всі її напрямки обговорюють публічно.

За останні 20 років Туреччина значно посилила власні міжнародні позиції. Сьогодні з її інтересами змушені рахуватися не лише в Росії, а й у Європі та Сполучених Штатах.

Ердоган став одним із найвпливовіших політичних лідерів свого регіону.

І Путін це розуміє. Він намагається уникати прямої конфронтації з турецьким президентом.

Пригадайте історію зі збитим російським винищувачем. Після цього Москва й Анкара приблизно пів року мали надзвичайно складні відносини.

Але зрештою Росії довелося відступити від попередньої жорсткої позиції.

У ширшій регіональній політиці Туреччина також зміцнила свої позиції. Це добре видно на прикладі Сирії, де було повалено проросійський режим Башара Асада, а нове керівництво значно ближче до Анкари.

Звичайно, тепер виникають інші суперечності, зокрема між Туреччиною та Ізраїлем щодо Сирії й Ірану. Близький Схід залишається дуже складним регіоном із великою кількістю конфліктів інтересів.

Володимир Зеленський активно працює не лише з Туреччиною, а й з іншими країнами цього регіону.

І я вважаю, що Україна робить це досить успішно.

За роки повномасштабної війни Україна здобула унікальний військовий і технологічний досвід. Ним цікавляться не лише європейські та близькосхідні держави, а й самі Сполучені Штати.

З огляду на розвиток турецького військово-промислового комплексу, між Києвом і Анкарою існує багато перспективних напрямків співпраці.

Тому візит Зеленського до Туреччини я оцінюю позитивно. Це не перша і, впевнений, не остання така зустріч.

Але тепер повернімося до можливостей Ердогана вплинути на Путіна.

Якщо навіть Сполучені Штати не можуть змусити Росію припинити війну, чи зможе це зробити Туреччина?

Я вважаю, що найбільше, чого здатна домогтися Анкара, стосується гуманітарної сфери.

Саме тут можливі конкретні домовленості, адже йдеться про питання, у яких сторонам легше знайти спільний інтерес.

Але сама війна має зовсім іншу політичну основу. Її продовження безпосередньо пов'язане з існуванням нинішнього режиму в Росії.

Для того щоб змусити Кремль змінити свою стратегічну позицію, потрібні зовсім інші важелі впливу.

І сьогодні я бачу такі важелі лише у двох держав – Сполучених Штатів Америки та Китаю.

Але вони поки що не досягли між собою домовленостей щодо цього питання.

Тому я переконаний, що війна продовжуватиметься. А переговорні ініціативи за участю Туреччини найближчим часом можуть принести результати передусім у гуманітарній площині.

Що відбувається між Туреччиною та Азербайджаном

У відносинах Туреччини та Азербайджану останнім часом говорять про суперечності. Водночас Ердоган передав вітання Ільхаму Алієву й повідомив про намір приїхати до Баку 8 листопада на День Перемоги. Наскільки серйозним є конфлікт між двома країнами?

Відносини Туреччини та Азербайджану мають глибоке історичне коріння.

Коли говорять, що це один народ і дві держави, багато хто звертає увагу лише на першу частину формули.

Але я постійно наголошую на другій: це дві суверенні держави.

І кожна має власні національні інтереси, які потрібно поважати.

Те саме стосується Організації тюркських держав. Це не структура, створена навколо Туреччини, де всі інші країни повинні виконувати рішення Анкари.

Ідея такого об'єднання виникла ще після розпаду Радянського Союзу. Її активно просував тодішній президент Туреччини Тургут Озал.

Я добре пам'ятаю той період, адже особисто був присутній у складі делегацій під час контактів турецького керівництва з представниками інших держав.

Тоді Озал відвідував Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан та Азербайджан, пропонуючи розвивати співпрацю тюркомовних країн.

Але тривалий час ця ідея залишалася переважно культурним проєктом.

Діяльність організації ТЮРКСОЙ зосереджувалася на музиці, мистецтві, культурному обміні та спільних заходах.

Ситуація почала суттєво змінюватися після повернення Азербайджаном контролю над Карабахом.

За останні три роки Організація тюркських держав, на мою думку, отримала зовсім інший зміст.

Почали активніше розвиватися економічні, транспортні, політичні та військово-технічні зв'язки між Азербайджаном, Туреччиною та країнами Центральної Азії.

І тут важливо розуміти географію.

Туреччина розташована на одному кінці цього великого простору, Центральна Азія – на іншому. А між ними є Азербайджан і Каспійське море.

Через Казахстан і Туркменістан транспортні маршрути виходять до Азербайджану, а звідти через Грузію – до Туреччини та Європи.

Тому Азербайджан є одним із ключових елементів цієї системи.

Без нього значна частина транспортних та економічних проєктів не може працювати в такому вигляді.

Саме посилення цих зв'язків, на мою думку, викликає невдоволення в Росії, Ірані та певних політичних центрах інших держав.

Але це не означає, що всередині тюркського світу не може бути суперечностей.

Чому суперечності між союзниками стали помітними

Туреччина сама по собі є дуже неоднорідною державою.

У її політичному житті існує кілька великих ідеологічних напрямків, і це потрібно враховувати, коли ми аналізуємо її відносини з іншими країнами.

Перший напрямок – прихильники республіканської традиції Мустафи Кемаля Ататюрка, який створив сучасну турецьку державу.

Другий – прихильники неоосманізму, які звертаються до історії Османської імперії та прагнуть посилити міжнародний вплив Туреччини.

Ці ідеї активно представлені в суспільстві, політичному середовищі та навіть у популярній культурі.

Наприклад, турецькі фільми й серіали часто звертаються до османської історії, зокрема до постаті султана Абдул-Гаміда.

Окремий напрямок – політичний іслам.

Туреччина прагне позиціонувати себе як одного з лідерів мусульманського світу. Звідси й активна політика щодо Палестини, сектору Гази та відносин з Ізраїлем.

При цьому Туреччина та Іран мають складні історичні відносини та представляють різні релігійно-політичні традиції. Але це не заважає Анкарі порушувати питання, важливі для мусульманського електорату.

Усі ці напрямки впливають на турецьке політичне життя.

І навіть якщо суперечності не проявляються безпосередньо на рівні президентів, вони можуть виникати в медіа, соціальних мережах або серед представників політичного середовища.

Приблизно це ми й спостерігали останні кілька місяців.

Інформаційні суперечки між Туреччиною та Азербайджаном поступово посилювалися, хоча на найвищому рівні відносини між Ердоганом та Алієвим залишалися хорошими.

Я неодноразово говорив, що не потрібно перебільшувати значення цих конфліктів.

На мою думку, нинішні суперечності становлять не більше 5% від усього комплексу двосторонніх відносин.

І значна частина цих 5% – просто інформаційний шум.

Натомість приблизно 95% стратегічних інтересів двох держав збігаються.

Це насамперед Шушинська декларація, військово-технічне співробітництво, економічні зв'язки та велика кількість спільних проєктів.

Усе це продовжувало працювати і вчора, і сьогодні. Жодна з ключових програм не припинилася через суперечки в інформаційному просторі.

Я завжди вважав, що іноді навіть корисно, коли приховані проблеми стають публічними.

Адже тоді їх можна побачити, визначити причини й виправити ситуацію.

Головне – не допустити переходу червоних ліній.

А для кожної суверенної держави ці червоні лінії насамперед пов'язані з її національними інтересами.

Чому Азербайджан уже не залежить від позиції Москви

Раніше пострадянські країни часто сприймали як об'єкти великої міжнародної політики.

Москва вважала, що може впливати на їхні рішення, а західні держави нерідко погоджувалися з таким підходом.

Але Азербайджан за останні роки значно змінив власні позиції.

Я вважаю, що сьогодні Баку став самостійним суб'єктом міжнародної політики, з інтересами якого змушені рахуватися і Москва, і Тегеран, і західні столиці.

Особливо помітні зміни у відносинах зі Сполученими Штатами.

На мою думку, зараз Азербайджан має найвищий рівень стратегічного партнерства з Вашингтоном за останні 30 – 35 років.

І це стало можливим попри складні відносини з попередніми американськими адміністраціями.

Згадайте 44-денну війну 2020 року, яка відбувалася наприкінці першого президентства Трампа. Згодом до влади прийшов Джо Байден, адміністрація якого, на мою думку, значно більше орієнтувалася на позицію Вірменії.

Але це не завадило Азербайджану просувати власні дипломатичні інтереси.

Зокрема, 8 серпня у Білому домі було парафовано мирну угоду на умовах, яких домагався Баку.

Крім того, Азербайджан отримав запрошення на саміт G20 у Маямі.

І я вважаю це важливим свідченням зростання його міжнародної ролі.

Азербайджан уже не просто регіональний лідер Південного Кавказу. Він поступово набуває статусу середньої держави, вплив якої виходить за межі власного регіону.

У сучасній геополітичній ситуації його транспортне положення стало особливо важливим.

Маршрути через Азербайджан потрібні Китаю, Європі, США та центральноазійським країнам.

Це стосується як транспортного коридору Схід – Захід, так і напрямку Північ – Південь.

Раніше географічне положення часто створювало для Азербайджану проблеми. Тепер воно перетворилося на одну з його головних переваг.

Але ці можливості не виникли самі собою.

За наведеними мною оцінками, Азербайджан вклав приблизно 50 мільярдів доларів у власну інфраструктуру та ще близько 25 мільярдів у відбудову Карабахського регіону.

Там будують дороги, тунелі, аеропорти, готелі та інші об'єкти. За моїми даними, приблизно 100 тисяч людей уже повернулися до цих районів.

Іноземні делегації приїжджають, бачать ці зміни та змушені переглядати власне ставлення до Азербайджану.

Це стосується і представників європейських інституцій, і дипломатів, і політиків, які раніше значно критичніше оцінювали дії Баку щодо Карабаху.

Така ж зміна підходу відбувається у відносинах із Росією.

Після історії з азербайджанським цивільним літаком Москва була змушена змінити свою поведінку щодо Баку.

Я нагадав би, що Росія дуже рідко визнавала відповідальність за подібні трагедії. Можна згадати південнокорейський Boeing, збитий Радянським Союзом у 1983 році, та малайзійський літак, знищений уже під час правління Путіна.

А у випадку з Азербайджаном російська сторона, за моєю оцінкою, була змушена піти на вибачення та компенсаційні рішення.

Це пов'язано з тим, що Москва розуміє стратегічне значення Баку.

Росії не потрібний ще один великий конфлікт у регіоні, який має таке важливе значення для транспортних маршрутів і міжнародної торгівлі.

Азербайджан також продемонстрував готовність захищати власні інтереси у відносинах з Іраном.

Після інциденту з чотирма безпілотниками, які, за моїми словами, потрапили на азербайджанську територію, Баку показав, що не має наміру ігнорувати подібні загрози.

Сьогодні інші держави змушені рахуватися з Азербайджаном не через красиві дипломатичні заяви, а через його реальні можливості.

Де проходять червоні лінії між Туреччиною та Азербайджаном

У відносинах тюркських держав не повинно бути старших і молодших братів.

Ми бачимо, які проблеми має Росія в Організації Договору про колективну безпеку та Євразійському економічному союзі.

Москва продовжує поводитися так, ніби навколишні держави залишаються частиною її імперії. І це не подобається навіть тим партнерам, які поки змушені з нею співпрацювати.

Азербайджан не хоче повторювати таку модель відносин.

Ми справді вважаємо Туреччину братньою державою, але братні відносини не означають відмову від власних національних інтересів.

У кожної країни є свої червоні лінії.

Для Азербайджану вони одні, для Туреччини – інші. Казахстан і Узбекистан також мають власні інтереси, які необхідно поважати.

Азербайджан не має права диктувати Туреччині, якою повинна бути її зовнішня політика. І Туреччина не повинна втручатися в питання, які Баку вважає принциповими для себе.

Наприклад, останнім часом у Туреччини погіршилися відносини з Ізраїлем.

Але це не означає, що Азербайджан зобов'язаний автоматично погіршувати власні відносини з ізраїльською державою.

У Баку є власні інтереси у співпраці з Ізраїлем, і вони залишаються важливими.

Водночас коли виникає питання, яке може безпосередньо зашкодити стратегічним інтересам Туреччини й Азербайджану, Баку здатний втрутитися дипломатичними методами.

Я вже наводив приклад ситуації, коли в Ізраїлі порушували питання визнання геноциду вірмен.

На мою думку, це було пов'язано з політичним протистоянням із Туреччиною.

Але в Баку вважали, що такий крок може зашкодити і азербайджансько-ізраїльським відносинам.

Тому після контактів з Азербайджаном ізраїльське керівництво, за моїми словами, змінило свій підхід.

Це приклад того, як дипломатія може працювати без публічних конфліктів між стратегічними партнерами.

І саме так я розумію справжнє союзництво.

Можна мати різні позиції щодо окремих міжнародних питань, але потрібно пам'ятати про стратегічні відносини, які будувалися протягом десятиліть.

Туреччина й Азербайджан мають спільний історичний досвід, який існував задовго до появи нинішніх президентів.

Можна згадати ще період Азербайджанської Демократичної Республіки та роль турецьких військових у боротьбі за державність.

Тому відносини між нашими народами набагато глибші за нинішні політичні суперечки.

Але це не скасовує необхідності поважати суверенітет двох держав.

Що означає рішення Ердогана приїхати до Баку

Останні суперечки між Туреччиною та Азербайджаном значною мірою розгорталися в соціальних мережах та інформаційному просторі.

На найвищому рівні президенти продовжували підтримувати хороші особисті відносини.

Проте окремі події, зокрема участь Азербайджану в заходах Організації тюркських держав на рівні міністра закордонних справ замість президента, породили додаткові розмови про можливе охолодження відносин.

Я вважаю, що Ердоган добре розуміє необхідність усунути ці суперечності.

Після його останніх контактів із Баку ситуація почала змінюватися.

Перебуваючи в поїздці до Південної Кореї, президент Туреччини надіслав вітання Ільхаму Алієву.

А під час повернення повідомив, що планує 8 листопада взяти участь в урочистостях із нагоди Дня Перемоги Азербайджану.

Для мене це важливий політичний сигнал.

Ердоган демонструє, що стратегічні відносини з Азербайджаном залишаються пріоритетом і можливі непорозуміння потрібно виправляти.

Я хотів би побачити реакцію тих, хто протягом останніх місяців розповідав про серйозний розрив між двома країнами.

Я говорив раніше й повторю зараз: стратегічні інтереси Азербайджану та Туреччини – залізобетонні.

Так, навіть між братами можуть виникати конфлікти. Іноді вони можуть довго не спілкуватися або мати принципово різні погляди на окремі питання.

Але значно краще відкрито обговорити проблему, виправити помилки й продовжувати співпрацю, ніж приховувати суперечності та дозволяти їм накопичуватися.

І я вважаю, що нинішні дії Ердогана свідчать саме про прагнення зберегти й зміцнити ці відносини.

Раміз Юнус про вплив Ердогана на Путіна: дивіться відео