До того ж не усі хотіли покидати місто. Хтось сподівався, що усе швидко припиниться, або ж принципово відмовлявся їхати. У проєкті СВОЇ ми розповідаємо історії людей, які покинули свої рідні міста, аби врятуватись від війни. Сьогоднішня історія дещо інша – вона про Дмитра, який не планував евакуйовуватись з Харкова, бо не хотів покидати дім. Однак виїхати таки довелось – уже пораненим.

Увага Коли "відкрилась" Буча, зрозуміла – від Росії можна чекати всього, – Зореслава про втечу з Києва

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись

Дмитро розповів, що війна почалась для нього, як і для більшості харків'ян, гучно. Тож він не виходив з дому місяць. Вирішив, що перечекає атаки росіян, буде сходити в укриття і зрештою не сподівався, що росіяни гатитимуть по житлових кварталах.

Я місяць просидів вдома, взагалі нікуди не виходив – тільки з під’їзду спускався. Потім, коли стало тихіше, 15 квітня ми з друзями вийшли на вулицю прогулятися. Відразу біля свого будинку почув два гучних постріли, подивився на небо і побачив новостворені хмари. Потім почув біля себе дуже гучний вибух, почав бігти додому, але не встиг добігти до під'їзду близько 20 метрів,
– пригадує події того жахливого дня Дмитро.


Дмитро отримав поранення під час ракетного обстрілу по житлових кварталах Харкова / Фото Наталі Боднар, 24 канал

У Дмитра влучив уламок російської ракети, яка розірвалась поруч. Хлопець розповідає, що був при свідомості, але нічого не чув. У пам'яті лише уривки діалогів і картинки, як з фільму:

"Ось, у мене влучив уламок. Я зупинився, побачив, що піді мною дуже багато крові. Побачив, що мій сусід теж біжить. Я йому кажу: "Допоможи". Ось, він мене взяв під руку, і ми побігли разом до під’їзду. Зайшли, спустились у підвал. Він надав мені першу домедичну допомогу, наклав джгути на руку. Потім приїхала "швидка", і вони побачили, що у мене ще уламок залетів у живіт".

Осколок прошив руку Дмитра і попав в живіт, біля селезінки. Дмитро розповів, що швидка оперативно відвезла його до шпиталю, де хлопцеві зробили 2 операції. Згодом перевели до іншої лікарні, де пробув 3 дні, а далі оголосили евакуацію з усіх лікарень Харкова.

Тож Дмитра разом з іншими пацієнтами та лікарями евакуювали медичним потягом до Львова. Уже останню операцію йому робили львівські фахівці.

Медики зробили усе можливе, аби операції пройшли успішно. Наразі хлопець отримує необхідне лікування, попереду реабілітація. Однак, це було б неможливо, якби була звичайна людська небайдужість. Першу домедичну допомогу Дмитру надав саме сусід, який випадково пробігав поруч, теж рятуючись від авіаудару росіян.

Однак, перед тим, як сховатись у під'їзд чи укриття самому, встиг забрати пораненого Дмитра. Фактично він і врятував життя хлопця. Чи був він медиком, Дмитро не знає. Як вдалось оперативно зреагувати і накласти джгут на руку, з якої безупинно лилась кров – теж не знаємо. Очевидно, що правила першої домедичної допомоги спрацювали. Вміння накладати джгут є критично важливими у час війни.

Дмитро каже, що й сам був шокований тим, що сусід не розгубився і вміло надав йому медичну допомогу. Тому безмежно вдячний своєму рятувальнику.

Третю операцію Дмитру провели у Львові. Попереду період реабілітації / Фото Наталі Боднар, 24 канал

Разом з Дмитром прогулятись вийшли його друзі. Вони усі стояли разом, коли почався обстріл. Тож поранення отримав ще один юнак – осколок влучив у ногу. На щастя, він вижив. Третій з компанії хлопців не постраждав.

Поруч не було ані військових об'єктів, ані об'єктів інфраструктури. Справа – житлові будинки, зліва – парк. Тож цілили росіяни прицільно по людях. Іншого пояснення атаки немає.

Ми запитали у Дмитра, чому він не виїхав з міста з початку війни. Каже, що не хотів виїжджати, покидати країну та своє рідне місто. Коли вимушено евакуювали на Захід України, з Дмитром поїхала бабуся. Вона займалась вихованням хлопця, є найближчою людиною.

"Я просто не очікував..", – визнає Дмитро.

Бабуся пояснила, що хлопець не вірив у вторгнення Росії. Бо й сам народився там, в Іркутську.

Мама Дмитра загинула в автокатастрофі, коли тому було півтора року. 4-річним бабуся забрала внука з Росії до Харкова. Тож рідні у країні-агресорці у Дмитра є. Однак, вони не спілкуються й ніколи не спілкувались.

Дмитро каже, що зараз почуває себе у безпеці, однак відносній. Ми записували нашу розмову наступного дня після ракетного обстрілу Львова. Попри те, що хлопець не чув звуків вибухів, коли дізнався про атаку – запанікував. Каже, що іноді йому складно відчути межу реальності війни.

Я коли ще лежав в реанімації, в мене були якісь флешбеки, мені снилися сни, як це все було насправді, а потім вже змирився, що то не сон,
– розповів Дмитро.

Каже, що сподівається повернутися в Харків, як усе закінчиться. Безумовно вірить у нашу перемогу і хоче просто встати на ноги.

Дмитро додав, що це банально, але ми так не вважаємо. Нічого банального у цих глибоких словах немає. Війна навчила українців цінувати дійсно важливі речі.

Жодна атака ворога не вб'є нашу віру у краще майбутнє. Жодна атака не розіб'є нашу мрію про вільну Україну та здорову, щасливу націю.