Про "денацифікацію і демілітаризацію" забули
Програмний директор Валдайського клубу Андрєй Сушенцов написав аналітичну записку про тривале протистояння США та Росії. Важливий текст, враховуючи майданчик та автора.
Читайте також Два ключові моменти про вибори у Росії, які треба усвідомити Заходу
На відміну від сайту Кремля або статей у російських ЗМІ за персон, які претендують на роль ідеологів, Валдайський клуб залишається одним із небагатьох місць донесення ключових тез до зовнішньої аудиторії. Мовиться не тільки і не стільки про топових політиків на Заході та на Сході, скільки про аналітиків, журналістів, авторитетів у сфері бізнесу.
То про що цей документ? Автор усвідомлює та визнає, що Росія вже не є ключовим гравцем-суперником для США. Ба більше, він прямо говорить про "період структурного перерозподілу силових та ресурсних потенціалів у світі", виділяючи пару США – держави Азії (до яких відносить Китай та Індію). На цьому фоні є цитата "російсько-американська конфронтація зараз є лише одним із багатьох сюжетів".
Він не пише прямо, що для Росії єдиним шансом на повернення до "вищої ліги" світової політики є досягнення своєї мети у війні в Україні, але підводить аудиторію до потрібних висновків. Сушенцов не говорить про путінські "денацифікацію", "демілітаризацію" та інші "де...". Мовиться про переговорний процес щодо України через голову України, де Кремль отримує низку геополітичних поступок і виходить з війни без поразки.
Як цього досягти? Нових ідей немає, але є відносно старі тези, які починали формулюватись наприкінці літа 2022 року. Мовиться про шантаж "довгою війною" і, відповідно, зростаючі витрати США та ЄС.
Щобільше, ідея "передомовитися" жила в головах російських еліт і на початку 2022 року. На цьому тлі тактику підтримки України Сушенцов загортає у тезу помилкової стратегії США щодо "перемелювання" Росії замість позиційної гри. Тобто системи договірняків.
При цьому, що логічно, він поділяє інтереси європейських держав та США. Просто наведу цитату: "Європейці довірилися логіці, яку запропонували США, буквально купили цю пропозицію. Вона полягала в тому, що Захід завдасть Росії швидкої поразки, при цьому звільниться велика кількість економічних ресурсів, відносини з Росією будуть відновлені на іншій платформі, вигіднішій для ЄС, – це буде результативна стратегічна дія".
Але повернемося до шантажу чи тези про затяжну війну. Сушенцов стверджує (точніше намагається переконати читача), що "протистояння у військовій площині перейшло у зручну для Росії фазу поступового перелому на фронті, а американці змушені шукати вихід із цієї ситуації теж у позиційному ключі". Вкрай важлива теза, яка пояснює роль і суть російського тиску по всьому фронту.
Кремль не артикулює гучних цілей, але прагне підтримувати високу інтенсивну бойову дію. Такий характер війни, крім великої кількості жертв, потребує й досить великої кількості ресурсів. Росія в середньостроковій перспективі (до 3 – 4 років) має такі. Україна воює, зокрема, завдяки зовнішній допомозі. Відповідно, шантаж спрямований не на нас, а на наших партнерів. Просто демонстрацією того, що витрати зростатимуть.
Цікаво Парадокс чи логічність: чому Росія отримала ракети від КНДР саме цієї зими
Причому, говорячи про затяжну війну та її вартість для наших партнерів, Сушенцов таки користується термінологією з бізнесу, стверджуючи, що для США "відносні переваги від володіння українським активом загалом уже отримані, а вартість підтримки цього активу продовжує наростати".
Росія хоче домовлятися з Заходом
Він, схоже, натякає на можливість масштабування проблем – появи нових точок напруженості, нових воєн. Також наведу цитату: "З'являться інші точки напруги в Азії, на Близькому Сході, в Африці, згодом і в західній півкулі, де Росія та США будуть по різні боки барикад".
Читача записки плавно підводять до висновку про вигідність договоритися з Росією тут і зараз. Тим самим зменшивши поточні витрати та убезпечивши себе від появи низки нових викликів. Теза, яка може знайти розуміння у низки американських політиків і, що найважливіше, у значної частини європейського політичного істеблішменту, де Росія вже кілька місяців веде відповідну інформаційну роботу.
Простіше кажучи, Кремль шле простий сигнал: "Домовмося і чим швидше, тим краще". Ідея може отримати підтримку у наших партнерів або щонайменше буде використана в електоральних кампаніях 2024 року по обидва боки Атлантичного океану. Ймовірність реалізації путінського задуму, на жаль, не нульова. У разі успіху Росія зможе:
- збільшити (повернути) вплив на пострадянському просторі. У разі вступу України на звичну 10-річну спіраль політичних криз, Росія зможе навіть збільшити свій вплив у нас. Після певного часу. Грузинський кейс дозволяє російським політикам сподіватись на таке майбутнє;
- гарантувати сприйняття "російських інтересів" у низці регіонів (Африка, деякі держави Латинської Америки, Близький Схід) як природний фон, з яким інші гравці повинні рахуватися;
- повернутися до формату співпраці з ЄС як механізму технологічного розвитку Росії та балансування впливу КНР, що зростає;
- знову розіграти перед Вашингтоном у зрозумілу частині американського істеблішменту комбінацію навколо тези "поглинання Росії Китаєм є загрозою для США".
Тобто Росія повертає собі можливість артикулювати амбіції "великої держави" і претендувати на переформатування політичних діалогів про майбутнє з розмов пари Пекін – Вашингтон у трикутник із Москвою чи складнішу конструкцію.
Роль України
Тут можна було б поставити крапку, але варто зупинитись на нашій ролі. Частина читачів мені скаже щось на кшталт: "Україна бореться і в цьому її роль". Частина додасть: "Ми захищаємо Європу". Деякі скажуть про цінності. Та проблема ось у чому:
- теза про "захист" не є очевидною для частини навіть європейських держав. Загрозу з боку Росії розуміють у Польщі, країнах Балтії, розуміють фіни, норвежці та шведи. Але вона неочевидна навіть частині населення колишнього "радянського табору". На жаль;
- з різною ціннісною рамкою Росії і як вони формулюють Заходу у тезах документа не сперечаються, скоріше навіть визнають. Але свідомо артикулюють іншу частину базису, де виросла європейська цивілізація – раціональність.
Важливо Посередництво Катару й інші ініціативи для викрадених дітей: хто повернув найбільше?
На цьому поговоримо про нашу роботу. Мовиться про дипломатів, моїх колег по аналітичних центрах, журналістів. Чи можемо ми зіграти на полі "раціональних тез"? Цілком. Наведу кілька прикладів:
1. Діалоги про розподіл сфер відповідальності (або сфер впливу) між Вашингтоном та Пекіном продовжуватимуться. Гадаю, очевидно, що компромісу швидше знайдуть два співрозмовники, ніж три. Тобто неповернення Росії до статусу глобальної супердержави вигідне як США, так і КНР.
Питання розкрити тезу в галузі політики, економіки, безпеки. Звісно, глянувши на проблему з обох боків – як Азії, так і Америки. Тут маємо перевагу, оскільки здатні на це (але частина або боїться, або хоче). Така артикуляція (а не бажання передбачити думки республіканців чи демократів) зробить нас цікавими (і, можливо, корисними і потрібними) як для одних, так і для інших.
2. Раціональність. Росія лякає витратами. Ми чомусь боїмося говорити, що підтримка України є добрим стимулом, який уже пожвавив військово-промисловий комплекс США. Це створило нові робочі місця, забезпечило замовленнями на кілька років уперед. Зрештою, ми зовсім не озвучуємо тези про те, що провали російської зброї в Україні знижують роль Росії як продавця сучасного озброєння. Ми не говоримо, що у разі локалізації в Україні частини виробництв можна буде після війни витіснити російський ВПК на світових ринках.
Цинічно, але це працює. Це раціональність та розмова вже не про витрати, а про потенційну вигоду. У такому форматі підтримка України сьогодні вже не є благодійністю, а інвестицією.
3. Питання "що буде після Росії". Кремль грає на старому страху США перед перспективою "розвалу супердержави" та страху ЄС перед "зоною напруженості" біля кордонів. Проблема наших західних партнерів (як із ЄС, так і із США) у тому, що вони не аналізували опції "без Росії". Сценаріїв та аналізу практично немає. Невідомість завжди лякає.
Чи можемо ми досить об'єктивно, без переможного пафосу надати своє бачення на деякі теми? Наприклад: що можна зробити в інформаційній сфері для заміни "московського посередництва" в оповіданнях громадянам держав колишнього СРСР одна про одну? Якою буде політика сусідства в регіоні Східної Європи? Політика безпеки? Зрештою, як буде змінено баланс сил і впливів країн чорноморського басейну?
Рекомендуємо Найвідчайдушніший наступ росіян на Авдіївку може розпочатися через місяць
4. Нарешті залишається місце баченню ролі України у регіоні. Простіше кажучи: "Війна закінчилася, і що"? Наші тези щодо членства в НАТО та ЄС зрозумілі. Але це тези про те, що треба "прийняти" та "допомогти розвинутися" хоч би до рівня сусідів.
Проілюструю простим прикладом ще з 2019 року. Ми з колегою, готуючи доповідь щодо санкційних механізмів, проаналізували 50 найкращих доступних технологій для Росії та України та 50 товарних позицій російського технологічного експорту. Самі здивувалися – здебільшого може бути відповідь на запитання "Що замість Росії". Відповідь ця – Україна.
Але наші політики активно говорять про користь санкцій, не артикулюючи другу складову. Погодьтеся, є різниця між просто "Не купуйте у Росії товари" і "Закривши для російських товарів ринок, замінімо їх українською продукцією".
Тому питання тут у формулюваннях та ідеях, які дають розуміння, що отримають окремо ЄС та окремо НАТО від України після завершення війни. Ким ми станемо, яким буде формат регіональної безпеки, чи будуть у нас амбіції впливати на сусідів. Чи будуть у нас для цього ресурси? І, нарешті, що ми робитимемо зі своєю економікою.
А поки що Росія готує громадську думку (наших партнерів) до неминучості та бажаності договірняку. Просто спостерігати за цим, гадаю, не найкраща ідея.