Роками влада Грузії робила все можливе заради зниження градусу конфлікту з Росією, лякаючи населення повторенням війни. Тбілісі не приєдналося до антиросійських санкцій, прийняло аналогічні до російських закони про іноагентів, розширило торгівлю та туристичний потік, допомогло з "сірим імпортом". Тобто Грузія робила все, і навіть більше, щоб хоч якось задобрити Кремль.

Втім, як виявилось, є одна проблема, яку жодні політичні реверанси в бік Москви не здатні розв'язати. Росія й далі окуповує Абхазію та Південну Осетію, і лише наближує ці регіони до прямої анексії. Ситуація настільки безвихідна, що навіть відверто проросійський грузинський уряд змушений на це реагувати.

24 Канал проаналізував, чому навіть найбільш лояльна до Кремля грузинська влада так і не змогла домовитися з Москвою, як Росія роками лише поглиблює окупацію грузинської землі та яке місце у цьому конфлікті інтересів посідає Україна. Розібратися у сьогоднішньому стані російсько-грузинських відносин допоміг засновник аналітичної спільноти Resurgam Дмитро Корнієнко

Прем'єр-міністра Грузії Іраклі Кобахідзе складно запідозрити у бажанні йти на конфронтацію з Москвою. За останні роки грузинська влада, в принципі, навчилася настільки обережно та підлабузницькі говорити про Росію, що подекуди вже й забуваєш, хто саме окуповує близько 20% території Грузії. Та навіть у цієї політики, яку обидві сторони звикли називати красивим слово – "прагматизм", є свої червоні лінії.


Прем'єр-міністр Грузії Іраклі Кобахідзе / Фото з Facebook

11 серпня 2026 року прем'єр Грузії заявив, що Тбілісі не буде відновлювати дипломатичні відносини з Росією, допоки Москва визнає так звану "незалежність" окупованих грузинських земель – Абхазії та Південної Осетії. І формулювання з вуст Кобахідзе звучало дуже однозначно.

Він прямо вказав, що повернення посольства неможливе, поки триває окупація. Щобільше, Кобахідзе навіть окремо підкреслив, що цю проблему доведеться розв'язувати вже з "іншою Росією", натякнувши на потенційні політичні зміни в самій РФ.

Google Не покладайтесь на випадок у стрічці Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

Втім, подібні заяви грузинська влада робить регулярно, підкреслює аналітик Дмитро Корнієнко, однак увагу в цьому випадку привертає саме контекст слів грузинського прем'єра.

Дмитро Корнієнко

засновник аналітичної спільноти Resurgam

Напередодні Іраклі Кобахідзе заявляв про бажання відновити діалог і партнерство з Україною, враховуючи, що в рамках своєї ж передвиборчої кампанії він використовував дуже негативний образ України і всіляко спекулював на темі війни.

Корнієнко нагадує, що напередодні виборів 2024 року партія "Грузинська мрія" активно спекулювала на можливості повернення мирним шляхом окупованих територій, а також залякувала грузинів "українським сценарієм".

Олігарх Бідзіна Іванішвілі та представники партії переконували, що для цього їм потрібна конституційна більшість, а Кобахідзе тоді навіть говорив про перспективу реінтеграції Абхазії та Південної Осетії до 2030 року. Втім, після виборів ця тема практично зникла з публічного обговорення.


Передвиборчий білборд партії "Грузинська Мрія" з фото наслідків російських атак по Україні / Фото – DOXA

Та проблема для Грузії полягає в тому, що всі ці гучні гасла про майбутню реінтеграцію поки так і залишилися на рівні риторики. Формальний розрив дипломатичних відносин із Росією триває вже майже 18 років, однак у побутовому та економічному сенсі він сьогодні майже ні на що не впливає.

Після приходу проросійської "Грузинської мрії" до влади у 2012 році Тбілісі поступово відокремило питання окупованих територій від усього іншого. Тобто фактично відновилася торгівля, російські туристи повернулися до грузинських курортів, а у 2023 році Москва навіть скасувала візовий режим для громадян Грузії та дозволила пряме авіасполучення.

Вже після початку повномасштабної війни проти України грузинська влада також не приєдналася до санкцій проти Росії, пояснюючи це власними економічними інтересами та небажанням втягувати країну у нову конфронтацію.

За таке послідовне підмахування російській політиці Кремль регулярно хвалить Тбілісі за той самий "прагматизм". І в цьому є сенс, адже сьогодні Росія отримала майже весь спектр нормальних міждержавних відносин з Грузією, навіть без формальної дипломатії та відкритих посольств.

Втім, для будь-якого грузинського політика, яким би проросійським він не був, існує проблема, яку не можуть вирішити ані потоки туристів, ані прямі авіарейси, ані грузинське вино на полицях російських магазинів. Після "П'ятиденної війни" 2008 року Москва визнала Абхазію та Південну Осетію "незалежними державами", після чого Грузія і розірвала дипломатичні відносини з Росією.

Настільки тривалий часовий проміжок змінив усе. В самій Грузії мінялися президенти, прем'єри, як і їхня риторика в бік Росії. Фактично Тбілісі навіть зупинило євроінтеграцію Грузії на користь покращення відносин з Москвою. Не змінилося лише те, через що, власне, все й почалося.

Проблема в тому, що за всі роки так званого "прагматизму", позиція самої Росії ні на йоту не стала ближчою до грузинської. Москва охоче приймає всі політичні поступки Тбілісі, розширює торгівлю та хвалить Кобахідзе за небажання сваритися з Кремлем. Але коли справа доходить до повернення Абхазії та Південної Осетії – увесь "прагматизм" раптом кудись зникає.

Причина доволі проста і цілком у дусі зовнішньої політики та стратегічних планів Кремля. Росія та Грузія банально не можуть домовитися про те, хто з ким взагалі має вирішувати цей територіальний конфлікт. Тбілісі на офіційному рівні вважає Абхазію та Південну Осетію окупованими територіями, а Росію – державою-окупантом, яка повинна виконати угоду про припинення вогню від 12 серпня 2008 року та вивести свої війська.


Російські окупанти в Грузії, 2008 рік / Фото – НСН

Натомість Москва називає окуповані регіони "суверенними республіками" і вимагає, щоб Грузія підписала мирні угоди безпосередньо із Сухумі та Цхінвалі. Ба більше, росіяни вже пропонують почати "делімітацію державних кордонів" Грузії з її власними окупованими землями. Саме на таких позиціях сторони вкотре розійшлися під час Женевських дискусій влітку 2026 року.

Тобто фактично позиція Кремля мало чим відрізняється від його вимог у рамках Мінських угод щодо України. Тоді росіяни так само наполягали, що вести переговори потрібно саме з представниками так званих "народних республік", що за такого сценарію означало б пряме визнання суб'єктності сепаратистів. Київ від цього послідовно відмовлявся, наголошуючи на необхідності переговорів безпосередньо з Кремлем. Грузини, фактично, діють у тому ж ключі та з точно такою самою мотивацією – не визнавати суб'єктність маріонеткових сепаратистських утворень.

Дмитро Корнієнко також звертає увагу, що у 2026 році Москва, здається, перейшла до нового етапу – вже не просто утримання окупованої Південної Осетії, а до фактичної анексії та подальшого поглинання цих територій.

Дмитро Корнієнко

засновник аналітичної спільноти Resurgam

З 2026 року Кремль взяв цікавий напрямок щодо підготовки до потенційної анексії. Південна Осетія з Кремлем підписали договір про поглиблене співробітництво. Алан Гаглоєв, на той момент очільник регіону, назвав його "договором про співпрацю і возз'єднання". Пізніше він також заявляв про "возз'єднання народів", не уточнюючи, яких саме – Північної та Південної Осетії чи з російським народом. Згодом він уточнив, що йдеться саме про возз'єднання з російським народом.

І подальші події лише підсилили ці побоювання. Уже 23 червня Гаглоєв склав повноваження і став радником Володимира Путіна, а фактичне керівництво Південною Осетією опинилося в руках Марата Камболова – російського чиновника, який до цього працював у федеральних структурах Росії.


У 2018 році Марат Камболов отримав від Путіна "Орден за заслуги перед Вітчизною" / Фото ТАСС

Дмитро Корнієнко

засновник аналітичної спільноти Resurgam

Якщо Гаглоєв – виходець із Південної Осетії, він місцевий, хоч і тісно пов'язаний із Росією, то Камболов – це ще більш підконтрольна людина. Це росіянин, який пройшов Академію при президенті Росії та має статус державного радника першого класу.

Тобто разом із договором про поглиблену інтеграцію Москва фактично почала перебирати на себе ще й пряме адміністративне управління Південною Осетією. Через це європейські країни вже відкрито заговорили не просто про продовження окупації, а про ризик повноцінної анексії регіону Росією.

Дмитро Корнієнко

засновник аналітичної спільноти Resurgam

Грузинський уряд зараз, звісно, бачить вже взяття під адміністративний контроль окупованих грузинських територій. Вони це бачать, але вони надто залежні від Кремля.

І для росіян сьогоднішня конструкція у відносинах з Грузією працює майже ідеально. Росія вже отримала торгівлю, авіарейси, туристичні потоки, відсутність підтримки антиросійських санкцій з боку Грузії, допомогу з "сірим імпорторм", а головне – цілком лояльний уряд у Тбілісі, який воліє зайвий раз не дратувати Москву.

Якщо ж подивитися на ситуацію з погляду Росії, виникає питання – а навіщо за таких умов узагалі йти на якісь поступки заради формальної нормалізації?

Єдине поле, де Грузія продовжує реально тиснути на Москву, – це міжнародне невизнання окупованих територій, і навіть має на цьому напрямку певні успіхи (хоч і символічні). До прикладу, 30 липня 2026 року Науру (тепер – Республіка Наоеро) відкликала своє визнання "незалежності" Абхазії та Південної Осетії. Після цього таку собі російську версію грузинських кордонів підтримують лише чотири держави – власне сама Росія, Венесуела, Нікарагуа та Сирія.

Виходить доволі дивна ситуація, коли обидві сторони вдають, що проблеми як такої немає, проте Москва все глибше інтегрує окуповані території у власну державну систему, зокрема – військову, а Тбілісі дедалі сильніше ізолює їхнє "визнання" від решти світу. У такій конфігурації конфлікт не рухається до розв'язання, він просто закріплюється як довготривала "заморозка", фактично глухий кут, з якого жодна зі сторін не бачить вигідного для себе виходу.

Окреме місце у цій конструкції посідає Україна, адже саме відносини Києва та Тбілісі найкраще демонструють усю суперечливість нинішньої грузинської політики. З одного боку, після 2022 року між двома державами накопичилося стільки взаємних претензій, що від колишнього стратегічного партнерства залишилося небагато.

Україна відкликала посла через відмову Грузії підтримати санкції проти Росії та проблем, пов'язаних переслідуванням Тбілісі грузинських добровольців у складі Сил оборони. Туди ж додалися справа Міхеїла Саакашвілі та регулярні звинувачення з боку "Грузинської мрії" у тому, що Київ чи Захід нібито хотіли відкрити в Грузії "другий фронт".


Зустріч Зеленського та Кобазідзе в Єревані / Фото – Офіс Президента

Втім, на початку 2026 року сторони почали дуже обережно розморожувати ці відносини. У січні Володимир Зеленський призначив Михайла Бродовича послом України в Грузії після майже чотирьох років відсутності диппредставника такого рівня (при цьому Бродович досі повноцінно не розпочав роботу в Тбілісі, – 24 Канал), а вже 4 травня Зеленський і Кобахідзе особисто поспілкувалися на саміті Європейської політичної спільноти в Єревані. Український президент тоді визнав, що між країнами залишаються нерозв'язані проблеми, але підкреслив важливість подальшого діалогу.

На думку Дмитра Корнієнка, це пожвавлення відносин не варто сприймати як раптову зміну ідеології "Грузинської мрії". Україна для Тбілісі сьогодні є радше одним зі способів відновити втрачений діалог із Заходом.

Дмитро Корнієнко

засновник аналітичної спільноти Resurgam

Україна для Грузії є об'єктом, через який вбачається відновлення діалогу і довіри з Європейським Союзом. Бо позиція щодо України, співпраця з Україною є, в принципі, індикатором того, чи відповідає грузинська зовнішня політика інтересам ЄС.

Дмитро Корнієнко також звертає увагу на активізацію відносин Грузії з Китаєм, який також може відігравати роль балансуючого гравця у відносинах із Москвою. Для Пекіна Грузія цікава не лише сама по собі, а і як потенційний економічний форпост поблизу Євросоюзу – за тією ж логікою, за якою Китай вибудовує тісні зв'язки з Угорщиною, Сербією чи навіть з Білоруссю. Саме тому Пекіну також вигідно, аби Тбілісі остаточно не спалював мости із Брюсселем.

Грузинський прем'єр Іраклі Кобахідзе навіть заявив у червні про перехід відносин з Китаєм на рівень "всеосяжного стратегічного партнерства". Вочевидь, щоб цей перехід дійсно відбувся є потреба у відновленні зв'язків з Європою, а вже для цього важливо відновити контакти з Україною.

Київ, вочевидь, не проти цього, і вже у червні Україна навіть стала співавторкою грузинської резолюції Генасамблеї ООН щодо біженців та переселенців з Абхазії й Південної Осетії та окремо виступила на її підтримку. Документ підтримали 107 держав, тоді як проти проголосували лише вісім.

Водночас саме війна проти України дедалі сильніше руйнує зручну для "Грузинської мрії" ілюзію, ніби економічну співпрацю з Росією можна повністю відокремити від її агресивної зовнішньої політики. У липні ЄС навіть запровадив санкції проти грузинського НПЗ у Кулеві за переробку російської нафти, що стало першим подібним ударом по великій грузинській компанії.

Для України ситуація навколо Грузії аж ніяк не означає, що Києву варто різко забути проросійську політику нинішнього грузинського керівництва. Дмитро Корнієнко пропонує значно прагматичніший підхід – просто використовувати суперечності між Тбілісі та Кремлем там, де це відповідає українським інтересам.

Дмитро Корнієнко

засновник аналітичної спільноти Resurgam

Ми не маємо зачаровуватися якимись натяками Грузії на відновлення відносин. Маємо розуміти їхній прагматизм, і в моменті користуватися цим, щоб відносини між Росією і Грузією охолоджувалися.

Зрештою, історія повертається до свого початку. Тбілісі дійсно відмовився від конфронтації з Москвою, не приєднався до санкцій, відновив торгівлю та авіасполучення і роками намагався довести, що з Кремлем можна "прагматично" вести справи. Москва у відповідь "відправила" російських туристів, літаки та відкрила ринок для грузинського вина. Проблема лише в тому, що це аж ніяк насправді не сприяє деокупації грузинської землі.

Саме тому слова Кобахідзе про необхідність чекати на "іншу Росію" звучать майже як вирок власній же політиці. Стає очевидно, що росіяни готові до деяких поступок в економічних питаннях, ймовірно, навіть не будуть бомбити вашу столицю.

Втім, якщо Кремль вже оголосив вашу державу своєю "геополітичною здобиччю", ніяких реальних поступок чекати не варто. Навіть навпаки: очікувати можна лише гібридного поглинання – спершу вже окупованих територій, а в перспективі – і решти країни.