Важливі бої точаться не тільки на передовій, а й у тилу, у наших з вами головах. Тут не може бути компромісів: або ми зараз остаточно здобудемо незалежність та знищимо криваву імперію зла, або будемо поглинені, як нація...

Читайте також США і ЄС введуть більш жорсткі санкції проти Росії після візиту Байдена до Європи

"Донбас ніхто не ставив на коліна"

Я родом з Донбасу. Причому народився і виріс на непідконтрольній нині території у Луганській області, а досить солідну частину свого дорослого життя провів у Донецьку. Тож чудово розумію менталітет місцевих мешканців і безпосередньо мав змогу спостерігати, яких змін поступово зазнавали громадяни України, які після 2014 року були змушені залишитися по ту сторону лінії розмежування.

Мешканцям Донбасу завжди вселяли думку, що вони якісь особливі. Щось на кшталт – це особливий регіон, який годує усю країну, або – Донбас ніхто не ставив на коліна. Про те, чому, хто і навіщо його повинен був ставити на коліна, мова не йшла, самі гасла. Погодьтеся, думки про особливість, вигаданих ворогів, зовнішні загрози дещо нагадують наративи, які систематично вселяють росіянам. Ментально мешканці Донбасу завжди були близькими до громадян мордора, а тісні родинні зв`язки тільки посилювали цей міцний контакт. Тому не дивно, що саме на Луганщині і Донеччині расійцям, як їх називає мій син, вдалося утворити так звані «днр» і «лнр». Я був безпосереднім свідком процесу виникнення цих пухлин на тілі нашої країни.

Ми з родиною виривалися з міцних лещат руского міра, переїхавши до Києва, але згодом з фінансових причин були вимушені повернутися назад у Донецьк. Якщо ви не підприємець, непросто винаймати квартиру у столиці і тягнути родину. Проте, не дивлячись на те, що ми повернулись, ми максимально абстрагувалися від місцевих правил та укладів. Ще перебуваючи у Києві, я влаштував дитину до однієї з місцевих шкіл на форму віддаленого навчання.

Ні я, ні дружина у Донецьку не працювали на так званих республіканських підприємствах, хоча, звичайно, були пропозиції від решти знайомих, які залишилися та повністю інтегрувалися в існуючу там структуру буття. Я віддалено працював на українського роботодавця. Відповідно, ми свідомо не сплачували ніяких податків місцевій так званій владі. Я навіть принципово не купував місцеву сім-карту, яка продається тільки по паспорту. Ми хоч і жили в «днр», але відгороджувались від її лещат.

Друга втеча

Перед повномасштабним вторгненням рашистів в Україну ми вдруге втекли від руского міра. Але він нас знову не відпускає, наздогнавши вже у Запорізькій області. Ми знову в окупації і знову спостерігаємо за тим, як ворог намагається утворити чергове політичне псевдо-утворення та починає запускати липкі щупальця свого спрута пропаганди. Не можу судити за увесь регіон, роблю висновки лише по картині, яку бачу в одному місті. Мушу визнати, що навіть однієї місцевої радіостанції, якою зараз керують загарбники, вистачає, щоб швидко отримувати лояльність з боку старшого покоління 45+.

Для обігріву та приготування їжі люди вимушені більше користуватися електроприладами. Це суттєво збільшує навантаження на електромережі. Наприклад, у нашому мікрорайоні воно перевищує допустиму норму втричі! Звісно, це призводить до локальних аварій та систематичних ремонтів. Різні райони часом опиняються без світла. Відповідно, коли знеструмленими стають насосні станції, люди тимчасово залишаються і без водопостачання. Якщо у когось не було електричної печі, то, звісно, придбати її у місті зараз неможливо. Ми були раді тому, що зуміли дістати кип`ятильник. Щодо температури повітря у квартирі, то це 10-12 градусів.

Діяльність людей, яка залежала від інтернету, суттєво загальмувала, однією з головних проблем у місті залишається переведення грошей з карток у готівку. На те, щоб отримати тисячу гривень готівкою, може піти кілька днів. При цьому, основних продуктів харчування у Бердянську ще вдосталь. Наприклад – картопля, цибуля, морква, буряк і яблука регулярно продаються на ринках та у маленьких крамницях. У деяких супермаркетах овочі також ще можна знайти, але якщо ви мешкаєте у центрі міста.

Наприклад, у АТБ – порожні полиці. Крім жувальних гумок, жіночих колготок та алкоголю за готівку, практично нічого немає. Робочий день працівників АТБ довжиною у 7 годин (з 8:00 до 15:00) проходить дуже нудно. Мабуть, єдине, що може їх потішити, це час, коли до довгої черги, яка активно формувалася пару-трійку годин, вивозять два візки з хлібом. Звісно, на усіх його не вистачає, і ті, хто перебував далі від екватора черги, з досвіду знають, що мають великі шанси, щоб піти додому з порожніми руками.

В інших містах також черги, до того ж там продають хліб за готівку. АТБ у цьому плані чи не єдина можливість купити хліб через термінал. У момент появи візків з хлібом хвіст черги починає прискорюватись і провокує давку дикунів, які, вилупивши очі, не бачать перед собою нічого крім заповітної цілі. Найактивнішими у цих процесах зазвичай є люди похилого віку. Рускій мір повернув людей у початок 90-х із символічними для тих часів чергами і давками за хліб.

Проте навіть усіх цих незручностей недостатньо, щоб народний супротив Бердянська ріс. У Херсоні, Каховці та інших окупованих містах півдня країни рашисти почали викрадати найактивніших учасників проукраїнських мітингів. Досягнувши зменшення протесту, вони різко задіяли чи то росгвардію, чи омон. В хід уже пішли кийки. Людей валять на землю, б`ють, використовують вогнепальну зброю. Місцева законна влада покірно мовчить і не помічає цього свавілля.

Зізнаюся, спочатку я був шокований тією лояльністю, з якою багато бердянців зараз сприймають окупанта. Якось не можуть у моїй голові ужитися дві перехрещені реальності – спокій, з яким корінні мешканці міста поглинаються рускім міром, та бідні маріупольці, які саме через Бердянськ цими днями втікають від цього самого ворога. Від місцевих часто можна почути один аргумент – головне, що з містом все добре, головне, що у нас спокійно. Ці люди явно не вважають себе одним цілим з іншими регіонами країни. Яким пощастило менше. В них немає щирого співчуття співвітчизникам, вони уважно слухають ту саму проросійську радіохвилю і, за великим рахунком, їм досить комфортно в очікуванні нових правил життя. Один чоловік відверто мені сказав, що він тут народився, його предки тут прожили усе своє життя, бердянці жили і в російській імперії, і в радянському союзі, і в Україні, тож готові зараз жити під іншим прапором, лише б місто було ціле і було спокійно. Багато хто розчарований місцевою владою і не вірить у краще майбутнє.

Це боляче слухати, але це гірка правда. На жаль, багато людей у східних регіонах не відчувають тієї єдності, яка зараз міцно об`єднала левову частину справжніх українців.

Боляче усвідомлювати, що навіть ті звірства, які коїть ворог, згуртовують у рій далеко не всіх громадян України. Неначе й не покидав Донецьк…

Болючі роздуми

Війна з росією вже у багатьох забрала рідних та близьких. Інколи, навіть не вбиваючи фізично. Наприклад, ні я, ні дружина зовсім не спілкуємось з батьками, які вірять кремлівській пропаганді більше, ніж рідним дітям. Фактично з усіма іншими родичами та ж історія.

Таких любителів руского міра у Донбасі досить багато. При цьому, не дивлячись на свої проросійські погляди, вони продовжують покращувати власний побут українськими пенсіями. Цікава формула – ментальність та принципи від русні, а гроші від України. Інколи замислюєшся, а чи є взагалі сенс у жертвах, стражданнях за той же Донбас? Що важливіше – площа простору, чи щільність населення країни справжніми, щирими громадянами? Чи не ефективніше було б забезпечити переїзд з непідконтрольної території свідомих громадян, які дійсно ідентифікують себе Українцями і хочуть бути корисними для своєї країни, та допомогти їм із розселенням, враховуючі сфери їхньої діяльності.

Так я розмірковував до повномасштабного вторгнення росії. Зараз я твердо переконаний – Українці повинні згуртуватися, проявити терпіння та повернути свої кордони 2013 року. Ця мить буде найвагомішою подією у нашому житті.

Шкода, що крім батьків, поступово втрачаються і друзі дитинства та юності. На днях дізнався, що один з них вже у Чехії... На запитання, як він туди потрапив, коротко відповів – на автобусі. Кликав мене, але я відповів, що у нас такі автобуси не ходять.

Україна неодмінно переможе у війні з росією і стане однією з впливовіших країн світу. Ми разом вибудуємо нову державу, якою будемо пишатися. Тільки зараз потрібно чітко усвідомлювати, що у ворога є підступний союзник, який буде щодня намагатися ламати бойовий дух та тягнути назад у "ватастан". Важливі бої точаться не тільки на передовій, а й у тилу, у наших з вами головах. Тут не може бути компромісів: або ми зараз остаточно здобудемо незалежність та знищимо криваву імперію зла, або будемо поглинені, як нація.…

Автор: Володимир Вуйков