"Хто, якщо не ми?" – так про свою службу на фронті каже Микита (позивний Фрутті). У 2015 році він став добровольцем і 19-річним долучився до "Азову", бо розумів, що війна, яку Росія почала на його рідному Донбасі, не закінчується.

Боєць в армії вже 10 років. Ще до повномасштабного вторгнення Росії став командиром мінометного взводу, а велику війну зустрів у Маріуполі. Звідти, після важких боїв і оборони міста, разом з сотнями інших військових потрапив у російський полон. Майже за 2,5 року Фрутті вдалося обміняти і він не просто повернувся в Україну, а й на службу до своїх побратимів.

Про те, чому вирішив піти добровольцем в "Азов", про повномасштабне вторгнення й оборону Маріуполя, полон та обмін, про те, як змінилася війна за останні роки і яка мотивація повернутися на фронт, – Микита розповів в інтервʼю 24 Каналу.

Цікаво "Друже, нам потрібна твоя допомога": інтерв’ю з Сіднеєм – добровольцем і розвідником "Азову"

Розкажіть трішки про себе: як ви долучилися до армії та чому вирішили піти служити ще до 2022 року? Адже тоді насправді служба була не дуже популярною серед суспільства.

У 2014 році, коли Росія анексувала Крим і почалася війна, мені було 18 років. Я навчався на 3-му курсі Донецького коледжу будівництва і архітектури. І вже тоді, влітку, я дуже хотів долучитися до батальйону "Донбас". Але мама мене вмовила відмовитися від цієї задумки. Сам я з Микитівки: це північно-західні околиці Горлівки. І, в принципі, у мій район вже в серпні 14-го року зайшли Збройні Сили України. А я почав думати, що все ось-ось закінчиться.

Тоді десь наприкінці серпня – на початку вересня мені подзвонив одногрупник, з яким я вчився у Донецьку, і сказав, що він у Києві. Я вирішив, що так і бути, поїду теж в столицю, довчуся, бо мені рік залишався.

Але нічого не закінчувалося на Донбасі – була битва за Дебальцеве, почалися бої за Донецький аеропорт. Усе це мені не подобалося.

Тому я закінчив навчання і знову намагався потрапити в "Донбас". Але на той час, влітку 2015-го, мені сказали, що потрібна строкова служба або щоб був 21 рік. Мені було 19, і всього цього не було (служби – 24 Канал). До Збройних Сил я не хотів, тому пішов в "Азов". Він був офіційною структурою, батальйоном у складі МВС.

Як почалась ваша служба в "Азові": як вас готували на той час і на якій посаді ви були?

У мене був звичайний курс молодого бійця, після якого я поїхав в Урзуф. Там пробув місяць і до нас приїхав Олег Катрич з позивним Кельт, агітував, щоб переводитися до нього в підрозділ. А він був командиром мінометного взводу, який не так давно створили. Кельт запитав про освіту, я відповів, що архітектор. Тоді він сказав: "Клас, давай до мене в бойовий взвод, будеш бусолістом" (людина, котра в правильному місці розміщує гармати – 24 Канал). Так я і погодився.

Тоді з Урзуфа нас із побратимами забирав Мудрак Олег, який був командиром 1-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону. А командиром роти на той час був друг Редіс. Тому якось так я потрапив у мінометний взвод 1-ї роти 1-го батальйону. І з того часу, з 2015 року, був там до початку повномасштабної війни.

Важливо.
Олег Катрич (Кельт) загинув 26 березня 2022 року, захищаючи рідний Маріуполь. Він розробляв спецоперацію, як долетіти на гелікоптерах в оточене місто, був командиром першого десанту і прилетів у Маріуполь за день до загибелі.

Олег Мудрак (Сухарь) помер 21 лютого 2023 року. Брав участь у боях за Маріуполь, був у полоні, пережив теракт в Оленівці. За кілька місяців після повернення з полону серце захисника зупинилося.

Як ви зустріли повномасштабне вторгнення Росії? Де були на той час?

Коли почалася повномасштабна війна, ми вже були в гарнізоні "Маріуполь". Я до того часу дослужився до командира мінометного взводу. А повномасштабку зустрів о 4 годині ранку, тоді нас обдзвонювали командири. Ми збирались на базі для подальшого висування в певні райони зосередження.

А перед тим, в принципі, обговорювалося, що зі сторони Росії можливі такі дії. Тому були проговорені певні маршрути і райони зосередження.

Пам'ятаєте, які тоді між вами з побратимами були розмови? Яке у вас було відчуття і чи могли ви передбачити, як буде розвиватися ситуація за місяць, за два, за три, що Маріуполь буде повністю в оточенні? І чи розуміли, що це вже починається така фаза, коли повномасштабна війна охоплює всю Україну, а не лише прифронтові території?

Особисто я думав, що буде дуже тяжко. Я казав про те, що повномасштабка нам буде дуже дорога. Бо вже на той час, на самому початку, був Харків, Київ. З Півночі до нас заходили російські війська. Ми намагалися тримати удар зі Сходу, з нашої сторони. У той же час надійшла інформація про прорив з Криму. І він якраз виявився найбільшою проблемою, бо до нас зайшли з тилу. А зі Сходу все доволі непогано трималося, росіяни не могли нормально пройти навіть з урахуванням того, які вони використовували засоби.

Ну а з хлопцями розмови ходили про те, що тут нам, звичайно, тяжко. Але робимо свою справу, бо що ще залишається робити?

Маріуполь потрапив у повне оточення наприкінці лютого – в перші дні березня. Коли ви зрозуміли, що ситуація в місті стає щораз складнішою і що воно, імовірніше за все, буде в окупації, з якої навряд чи буде спокійний вихід, – що потрібен буде або прорив, або якісь інші способи?

Було зрозуміло, що ми вже залишимось в цьому кільці, в оточенні. Але водночас було сподівання, що все ж таки буде прорив до нас із Запорізького напрямку, що вийде зробити якусь деблокаду. Це було десь у березні – квітні.

А нам залишалося лише робити свою роботу. Хоч це славні слова, але хто, якщо не ми? Ми чудово розуміли, що відтягнули на себе доволі велике угруповання військ. І завдяки нам, в принципі, північніше ситуація була більш-менш стабільна.

А коли ви були на "Азовсталі", чи був момент, коли ви зрозуміли, що, найімовірніше, вихід із заводу вже неможливий?

Цей момент був, мабуть, ще до заводу. Але було розуміння, що, хоч це і кінець, треба боротися до останнього.

Так само і на заводі. Я дізнався про те, що виходжу в полон, 16 травня, коли я виходив у полон. До цього я сам для себе заперечував цей момент, що це взагалі можливо.

Звісно, було багато жартів про корабель від турецького президента Ердогана, про "план очерет" та інші "можливості" виходу. Але це все були жарти, бо неможливо було залишити трьохсотих. Я вважаю, що це було б неправильно. І тому було зрозуміло, що ми залишимось тут – ще день, ще тиждень, ще місяць. Скільки вийде, стільки будемо і продовжуватимемо битися.

бійці Азову під час оборони Маріуполя
Бійці "Азову" під час оборони Маріуполя / Фото, надане 24 Каналу

А як ви особисто сприйняли новину, що треба виходити в полон?

Я, мабуть, відчув спустошення. По-перше, не вірилося, що ми можемо вийти в полон.

А по-друге, у підготовці наших військових немає підготовки до полону. Ти не знаєш, що воно таке. Інформація є або з якоїсь літератури, або з фільмів чи документальних передач. І від того в нас будувались різні уявлення. Але загалом не вірилося в те, що ми взагалі можемо вийти, вийти в полон. Що хтось нас випустить.

Коли ми виїжджали з Маріуполя, перша зупинка була на блокпості росіян вже за містом, на Волноваській трасі. І ми зупинилися там на хвилин 3 – 5. І тоді я особисто думав: "Ну, все ж таки ми виїхали, зараз вони нас тут розстріляють". Але ми поїхали далі. І мені не вірилося, що це можливо. Коли ми опинились в Оленівці, я думав, що нічого собі, ми дійсно вийшли. Але потім нас, звісно, повернули в реальність терактом в колонії, – щоб ми не забували, хто ми і де ми.

Під час виходу в полон чи вірили ви, що Росія справді може дотриматись гарантій: що ви пробудете у полоні не більше 3 – 4 місяців, буде нормальне ставлення, дозволені дзвінки рідним, до вас матиме доступ ООН та Червоний Хрест? Бо в момент, коли ви приїхали в Оленівку, все нібито виглядало нормально. Чи була віра, що так і продовжиться?

Так, в принципі до теракту вірилось, що все так і буде, – що до кінця літа, може, до початку осені щось зміниться. Але нас повернули в реальність того, хто ми є по факту і з ким воюємо. Тож чим далі, тим більше реальність набувала всіх своїх рис.

Теракт в Оленівці – чи можете пригадати той вечір, як все сталося? І чи з вами все було добре?

Я не перебував у тому бараці, на тій промзоні, де все сталося. Мені пощастило, як виявилось. Хоча люди, які спочатку туди йшли за день чи два до вибуху, вважали, знову ж таки, що вони у списках на обмін. Люди були радісні, що для них все закінчилося. Але не так сталося, як гадалось.

Що я можу пригадати? Я тоді ввечері вийшов у туалет на вулиці. А перед цим десь поруч, під огорожею в Оленівці, працювали російські гради, можливо, ще щось. Ми тоді взагалі почувалися як у якомусь іншому світі, бо над нами літають літаки, працюють артустановки, а нас це все не стосується.

Потім я повернувся до свого спального місця. Тоді відбувся перший вибух. За ним і другий.

Ви розуміли, що це вибух десь на території колонії? Чи подумали, що це може бути вибух поза її межами?

Було незрозуміло, де саме. Ми чули якісь крики після другого вибуху. Особисто мені здавалося, що, можливо, це якісь проблеми в росіян. Бо була й автоматна стрільба. Але все було так незрозуміло, що це й де, що воно ніби нас і не стосувалося.

Вже зранку ми дізналися, що сталося. Адміністрація колонії повідомила, що це були прильоти з HIMARS. Я в це не повірив.

Що було після теракту: про що ви думали, як усе морально впливало? Бо до нього ви певний час жили з надією, що до вас нормально ставляться, що, можливо, готується обмін. А тут стається теракт, багато ваших побратимів гине, зазнає поранень.

З'явилось відчуття, що ось вони, справжні росіяни. І відбувається те, на що всі з самого початку очікували. Тобто всі прогнози збуваються. Це було таке собі протверезіння, повернення в реальність, що насправді на нас всіх чекає.

Мені було дуже сумно за хлопців, які загинули. Але водночас було й незрозуміло, хто саме загинув, хто поранений, бо ніяких нормальних списків не було. Були, звісно, чутки про людей, які залишились живі, яких не позабирали в Донецьк, а трьохсотими відокремили в ізоляторі. Але у нас не було з ними жодного контакту.

Скільки ви загалом пробули в полоні?

Я не рахував, але з 16 травня 2022 року до 14 вересня 2024 року, коли повернувся в Україну. Тобто більше ніж 2 роки.

Спершу був в Оленівці, звідти потрапив у Донецьк 24 серпня 2022 року, на День Незалежності. Потім мене етапували в ізолятор в Горлівку, потім знову в Донецьке СІЗО та нарешті – у Кіровськ, де я пробув до обміну.

Ви родом з окупованої Горлівки, багато азовців з Маріуполя, загалом зі Сходу України. Коли росіяни допитували вас, як вони реагували на те, що ви з Донбасу?

Я був зрадником, звичайно ж. Мені про це прямо казали, що я зрадник і зрадив свою батьківщину. І загалом можу сказати, що до мене ставились погано, коли зазвичай до цього доходило.

Дехто з ваших побратимів розповідав, що у полоні є сильна різниця у ставленні до полонених військових і до полонених військових-азовців. У чому це проявлялося і чи позначилося якось на вас?

Звичайно, позначилося. У Горлівці ми весь час пробули в ізоляторі і кожен день були побиття, ми просто були мішками для биття. А чому ми залишились в ізоляторі? Тому що ми з "Азову", а він їм як кістка в горлі. Та й загалом у них основні тригери – це "Азов", "Кракен", "Айдар". Якщо ти їх представник, то все, ти red flag.

полонений боєць азову
Фрутті в російському полоні / Фото, надане 24 Каналу

Знаю, що Росія та її представники намагаються чинити максимальний тиск на наших полонених. Насправді не кожен може його витримати. Яка у вас була мотивація і що вам допомагало триматися в полоні весь цей час?

Я розумів, що все це закінчиться. Ми тоді вважали, що нас у полоні з "Азову" залишилось людей 300. Бо коли когось кудись забирали, у нас були позитивні думки, що все, хлопців везуть на обмін. А тут через рік зустрічаєш їх в іншій колонії і такий: "Ех, а ми думали, що вас на обмін забрали".

Та щодо деяких обмінів ми таки були впевнені. І коли знаєш, що вони відбуваються, а ти ще залишаєшся, то розумієш, що конкуренції стає менше, відповідно, я буду наступним. І головне – обміни все ж таки відбуваються, а це краще, ніж нічого. Краще нехай заберуть когось, ніж мене, але головне, щоб забрали.

Тому було очікування і розуміння, що все одно рано чи пізно і мене поміняють, не сьогодні, так завтра, не завтра, так післязавтра. Але це колись закінчиться. Особисто я мав такий настрій і не вірив, що я пробуду там 30 років, згнию і помру.

фрутті у російському полоні
Як Фрутті виглядав у російському полоні / Фото, надане 24 Каналу

Що для вас було найскладнішим за весь цей час і де було найгірше в плані умов?

Перший рік у полоні був найважчим, бо треба було звикнути до багатьох нових моментів у житті. А загалом потім якось стало простіше.

Щодо умов – річ у тому, що я найбільше часу провів у Донецькому СІЗО. І, мабуть, там умови були найгірші. Ми перебували в підвалі, на цокольному поверсі. У нас не було жодних прогулянок, ми не бачили сонця. Жили в переповненій камері, і майже за рік у нас були лише три походи в баню.

А скільки вас було в камері?

Це мінялося. Взагалі, камера розрахована на 10 людей. Але спочатку нас було 24, потім 16.

Коли нас вдруге привезли в Донецьк, ситуація стала трохи краща. Нас намагалися тримати по 10 людей в камері, було десять спальних місць на сталевих ліжках, і дали сім матраців. Хоча матрацами це назвати дуже важко – це вата. Але ми, звичайно, ними користувалися. Тому частина людей спала на підлозі, а частина на нарах.

Цікаво "Якщо програємо – нас чекає окупація чи міграція": інтерв'ю з Павуком – сапером "Азову"

Чи був у вас тоді взагалі хоч якийсь доступ до інформації? І чи знали ви, що відбувається з війною, у світі?

Ні, нормального доступу до інформації не було. Єдине, що коли хтось їхав на якісь слідчі дії, то там міг щось почути чи дізнатися. Але це були уривки, адекватної інформації в нас не було.

А чи були у вас особисто здогадки, що, поки ви в полоні, ваші рідні тут влаштовують масові акції на підтримку полонених, їздять до Папи Римського, до Ердогана? Чи було у вас відчуття, що тут за вас борються?

Ми обговорювали з хлопцями такі моменти в камері. І завжди розуміли, що як мінімум твої близькі, твоя сім'я обовʼязково буде за тебе щось дізнаватися, якось намагатися дістати тебе з полону. Притому зрозуміло, що наш підрозділ – це наша сімʼя, адже в "Азові" це все дуже по-особливому. Ну і ми знали, що хлопці, які перебувають не в полоні, будуть за нас говорити.

А потім, коли я був у Кіровську в таборі для військовополонених, там були і військові зі Збройних Сил, з Нацгвардії, які нещодавно потрапити в полон. Вони знали, що відбувалося в останні роки, у них можна було щось дізнатися і розпитати. І вони розказували про акції на нашу підтримку, які проходять майже в кожному місті. Це було приємно дізнатися.

Ви згадали про побут в камерах, і я так розумію, що ви з хлопцями, які були разом з вами, проводили дуже багато часу, по суті 24/7. Про що говорили?

По третьому колу обговорювали все. Ми дізнавалися один про одного всю автобіографію. Ну і розповідали, хто що знав: переказували книжки, фільми, серіали, ігри. Щодня у нас була рубрика, коли побратим розповідав нам одну серію "Футурами". А ще говорили про техніку, зброю, автомобілі.

Дехто собі планував весілля, дні народження, що будуть робити після виходу з полону.

А що ви тоді хотіли зробити, коли повернетесь? Які у вас плани були, мрії?

А я не зробив того, що хотів, про що казав хлопцям на початку полону.

Але все одно тоді було зрозуміло, що те, що ти хочеш, – це бажання, яке існує в певний момент. Правда, якось я сказав, що як вийду з полону, то зʼїм круасан навпроти Ейфелевої вежі. І мені довелось це зробити – у відпустці я поїхав у Париж заради того, щоб з'їсти той круасан.

Микита Фрутті у Парижі
Після полону у відпустці Фрутті таки зʼїв круасан біля Ейфелевої вежі / Фото, надане 24 Каналу

Тому, певне, це єдине, що мені вийшло зробити після полону, – маленьке турне з коханою дівчиною на авто по Європі за три тижні з головною точкою в Парижі.

Микита з дівчиною під час подорожі Європою / Фото, надані 24 Каналу

Розкажіть, як ви дізналися про те, що виходите з полону?

Виходили ми з полону взагалі дуже цікаво. 28 серпня нас викликали в штаб до представників адміністрації, а там перепитали: "Залишаєшся чи їдеш?" Звичайно, я сказав, що їду. Посміялися, сказали: "Не хочеш, як хочеш".

Нас повернули у бараки, а тоді знову зібрали і відправили в ізолятор. Там переодягнули у військову форму, здебільшого в український піксель. І на цьому етапі ми себе накрутили, що все, їдемо на обмін. Зазвичай за день – два людей з ізолятора забирали. Але ми провели там майже три тижні. І от за цей час в ізоляторі ми встигли подумати, що нікуди вже не поїдемо, що все, щось змінилось, обмін зірвався. Розстроїлися.

А тоді 13 вересня нас викликали по списку, і ми дізналися, що нас міняють. Протягом доби ми вже були в Чернігові.

Пам'ятаєте свої перші емоції, коли ви зрозуміли, що нарешті вже точно на українській землі?

Мені і зараз до кінця не віриться, що я повернувся в Україну, що я вже не там і що все це особисто для мене закінчилося. Перші три доби ти взагалі не спиш, не хочеш, бо переповнений інформацією і почуттями. Але погано, що воно не закінчилося для більшості хлопців, особливо для такої великої кількості.

Коли ви повернулись, чи змінився з вашого погляду світ і як? До чого було важко звикнути, а що, навпаки, на той момент подобалось?

Я б не сказав, що світ змінився. Багато чого було нового, особливо в технологічному плані. Але загалом взаємовідносини між людьми не змінилися. Люди, а особливо ті, кого ти знаєш, – це ті самі люди.

Був трошки стрибок усього, що я не бачив, як воно плавно за 2 роки відбувалося. Але найбільше враження справила війна в теперішній час: це дрони, fpv, як все це працює і в яких масштабах. Я був в армії з 2015 року і спостерігав різні зміни, бачив усю цю окопну двіжуху. І те, що відбувається зараз, це дійсно зміни, це річні речі. Але, попри те, я вже адаптувався.

Нещодавно виповнилася тисяча днів, як ви і ваші побратими вийшли з "Азовсталі". Досі в полоні залишається майже 800 азовців. Як на мене, 1000 днів – це дуже багато, це майже 3 роки. Як такий строк сприймається вами з особистого досвіду?

Я навіть не знаю, як це спробувати пояснити. Повернувшись в Україну, я не вірю, що був у полоні майже 2,5 року. Немає цього відчуття, все ніби десь у свідомості, що це було давно. Але там це по-іншому.

Чи достатньо робить суспільство, чи достатній розголос на підтримку полонених?

Розголосу, звичайно, мало. Його не буває багато. В Україні ще є акції, про полонених згадують, а за кордоном все менше і менше. Ось в чому проблема. Я, звичайно, вважаю, що люди, які не можуть піти воювати, мають хоча б цим займатися.

І дуже важливо наголосити: якщо ми у цій війні програємо, то точно не поміняємо їх. Це призведе до того, що хлопці залишаться у полоні, їм "намалюють" кримінальні статті і вони будуть довго сидіти в Росії.

представники Азову в Литві
Фрутті з побратимами з "Азову" в Литві / Фото, надане 24 Каналу

Ви досить швидко після повернення з полону повернулись на службу. Яка була ваша головна мотивація?

Вся справа в ситуації сьогодні – людей не вистачає, а хтось має робити роботу.

Можна було ще піти у відпустку, був час. І звичайно, я хотів би. Але хлопці тут, на фронті, зашиваються. І я розумію, що треба бути тут, працювати. А відпочину якось потім.

Ви тепер служите в другому батальйоні "Азову". Чого повернулися саме сюди: через побратимів, командира чи, можливо, у вас була якась інша причина?

Так, через командира і побратимів. Тут хлопці з мого взводу, яких раніше поміняли з полону, і мій командир роти. Тому, звичайно, я пішов назад до своїх. Мабуть, тільки через це. Хоча я б пішов у будь-який інший підрозділ "Азову", якби їх тут не було. Я б тоді пішов до інших хлопців, з якими служив до початку повномасштабки.

Згадуючи про побратимів і бригаду, – що для вас "Азов"?

Сім'я. Це моя сім'я.

бійці азову
Фрутті з побратимами на війні / Фото, надане 24 Каналу

Ви вже казали, що, коли повернулись, були вражені тим, як змінилася війна. Навіть на початку 2022-го, коли ви брали участь у бойових діях у Маріуполі, мені здається, методи війни були іншими. Як усе тепер з вашого погляду?

Раніше війна була класична, така, до якої ми, в принципі, готувалися. Звісно, вона була із застосуванням усього того, що до 2022 року не застосовувалося: авіація, військово-морські сили, флот; нормально працювала великокаліберна артилерія, були бої в міських умовах.

Але зараз усе ще інакше. І роздумувати про те, скільки і як ми можемо воювати з Росією, як дехто робить, це, звичайно, класно. Але кожен день цієї війни – людське життя, здоровʼя. Хтось платить за неї. Звичайно, ми воюємо і якийсь час ще будемо воювати. У мене є мої хлопці, моя сім'я. Тому я з ними тут. Але, на жаль, у нас ресурс не нескінченний.

Чи нема у вас образ на суспільство і на ту частину чоловіків, які будь-якими способами уникають служби?

Такі люди були завжди. І я, мабуть, не засуджую їх. Мені просто байдуже на них. У мене є такі знайомі, але я не займаюсь тим, щоб їх переконувати. Хтось каже, що не може, не хоче, хтось донатить, репостить збори, якийсь економічний фронт тримає, ще щось. Так, все це потрібно. Але чомусь багато людей вважає, що і воювати має хтось інший – депутати, ще хтось. Люди не розуміють, що не буде завтра, якщо не зробити сьогодні.

Звісно, було б класно, якби всі взяли, зібралися і пішли воювати. Якби такий національний підйом, який у нас був на початку повномасштабної війни, стався ще в 2014-му році, то цього всього б не було в 2022-му. Про це варто задуматись, що, можливо, і тепер треба зробити якийсь ривочок, щоб усе не повторилося далі ще з більшим масштабом. А воно так і буде, скоріше за все.

А ще в нас доволі легко розколюють суспільство, особливо російським ІПСО, тобто розмежовують цивільне суспільство і військове. І це найголовніша проблема: цивільні бояться військових, а військові не поважають цивільних. Тому я максимально проти цього, ми маємо бути одним цілим організмом.

Ну й на завершення нашої розмови хотіла запитати: де брати стільки мотивації, сили духу, як у вас, і звідки?

О, це гарне питання. Але я сам не знаю, звідки це все. Просто воно є. І знаю, що це є геть не у всіх, на жаль. Та бажаю всім стільки мати.