На площі біля Маріупольського драмтеатру російською мовою великими літерами було написано "ДЕТИ" – попередження, що у будівлі перебувають діти. Попри це російські військові скинули на театр з літака-винищувача дві 500-кілограмові бомби, що здетонували одночасно.

Зверніть увагу "Мирные, идите на**й": начальниця вокзалу Маріуполя про те, як нищать місто

Олексій Будніков (прізвище змінене на прохання героя – 24 Канал) народився і виріс у Маріуполі. Після 24 лютого, коли росіяни почали вбивати місто, він займався волонтерством та шукав можливості вивезти з міста маму та виїхати самому. Розумів, що йому, як одному з активістів Нацкорпусу, в місті лишатись небезпечно.

Перші п’ять спроб виїхати з міста стали невдалими. Одна з них ледь не коштувала молодому чоловіку життя.

Ранком 16 березня Олексій прийшов із приятелем до будівлі драмтеатру. Від сусідів дізнався, що туди приїжджають автобуси, якими можна виїхати з міста. Іншої інформації, окрім чуток, в місті уже не було. У можливість організованої евакуації чоловік не дуже вірив, але спроби виїхати не припиняв.

Олексій пережив удар по Маріупольському драмтеатру. Каже, відтоді вважає 16 березня своїм другим днем народження. Про те, що він пам’ятає про цей удар, чоловік розповів сайту 24 Каналу. Далі – пряма мова.

Коли ми підійшли до драмтеатру, побачили на місці біля квіткових салонів велику кількість людей, як на вокзалі. Багато хто був із валізами, зі своїми домашніми тваринами, тримав дітей на руках. Багато хто стояв з піднятим вгору великим пальцем – ловили машину. Авто виїжджали караванами і майже не зупинялися.

З цієї стоянки ми зайшли до приміщення драмтеатру. Там пробули хвилин 20. Вглиб, де був епіцентру вибуху, де було найбільше людей, зайти не встигли.

Хол театру був забитий людьми. Хтось лежав на підлозі на матрацах, люди похилого віку спали на театральних кріслах. Розговорились із молодою дівчиною на милицях. Вона була адміністратором одного з поверхів. Виявилось, що вона зі Східного. Там потрапила під обстріл, травмувала ногу. І залишилася жити у театрі з бабусею та молодшим братиком. Батьки – військовослужбовці. Ми в неї спитали, чи правда, що сюди приїжджають евакуаційні автобуси. Вона скептично глянула так: "Знущаєтеся? Які тут можуть бути автобуси?". І саркастично додала, що з міста можна вийти або пішки, або на милицях.

Ми вже почали виходити. На сходах мій приятель зустрів знайомих. Зупинились поговорити з ними про виїзд. За цією розмовою ми не помітили, як усе змінилося.

Удар був дуже потужний. Здавалось, навколо все руйнується. Страшний тріск повітря. Все затремтіло, ніби почався страшний землетрус. Попадали портрети акторів зі стін. Пил піднявся стіною. Було видно лише силуети людей. Почалися вереск і крики.

Мій приятель у паніці втік у відкритий підвал. Я почав задихатися від пилу. Спочатку побіг у підвал, але людей було надто багато, мене почали відштовхувати. Зрозумів, що мені треба тікати. Побачив, як дівчину в яскраво малиновому светрі хлопець тягне вгору, туди, де свіже повітря. Побіг за ними. Орієнтувався на яскравий светр. Пара добігла до другого поверху, а я побіг на третій.

На третьому поверсі вікна вже не було, його розбило вибуховою хвилею. Тільки віддихався – знову почалися прильоти. Тобто цей літак скинув бомбу і полетів. Але обстріли іншою зброєю не вщухали. Канонада стала безперервною.

Коли пилюка розсіялася, я визирнув у розбите вікно. Перше, що помітив – від третього поверху універмагу майже нічого не залишилося. Озирнувся і зрозумів, що стою на краю прірви. Біля мене дах обвалився аж до першого поверху.

Побачив жінку, яка кричала та шукала когось. У неї чоло було все у крові. Я сказав їй, що треба спускатися. Але вона була в такому шоці, що мене не чула. Я почав спускатись сам. Паралельно мені вдалося трохи зняти на телефон, що відбувається навколо.

Відео, яке Олексій зміг передати ЗМІ:

Бачив, як люди спускаються, все в пилюці. Бачив стареньку, яка лежала зовсім нерухомо. Пройшов повз жінку, яку завмерла на сходах у позі ембріона, вчепившись мертвою хваткою у перила.

Коли спустився на перший поверх, не одразу побачив, звідки виходити. Частина стін, декоративні дерева, штори – все впало. В отворі стіни знову побачив цю дівчину на милицях. Вона страшно плакала, якийсь чоловік її гладив по голові та заспокоював.

Коли відчув, що паніка відступила, трохи зорієнтувався. Люди виходили через центральні двері. Точніше – тікали. Я коли тікав, побачив, що поряд стоїть молода мама та дівчинка з рюкзаком років 6. Мені стало їх шкода. Я згадав про волонтерський хаб, де допомагав після 24 лютого. Там були укриття. Там уже мешкали інші діти. Я запропонував провести їх туди – там було безпечніше. Вона погодилася.

Коли ми вже пройшли стоянку біля драмтеатру, розпочався ще один обстріл. Мама дівчинки злякалася і відмовилася йти далі. Досі відчуваю провину, що їх із собою не забрав. Але на той момент я сам не розумів, що буде далі. Коли побачив, що вона залишилася – забіг у перший-ліпший під'їзд, щоб сховатися від обстрілу.

Скільки людей загинуло внаслідок цієї атаки, досі неможливо достовірно встановити. Дані коливаються в межах від 300 до понад 1 000 загиблих.

Міжнародні правозахисні організації називають авіаудар по драмтеатру у Маріуполі 16 березня одним з численних воєнних злочинів, скоєних росіянами у Маріуполі.

За кілька днів до цієї трагедії – 9 березня 2022 року – окупанти завдали авіаудару по дитячій лікарні та пологовому в Маріуполі. Через російські бомби загинуло троє людей, серед них – дитина, ще 17 осіб отримали поранення.

У розпорядження американського Sky News потрапили дані, що вагітних жінок, яких раніше врятували з розбомбленого пологового будинку в Маріуполі, перевели до драмтеатру.

Наприкінці грудня 2022 року окупаційна влада знесла руїни театру у Маріуполі, що може розцінюватись як спроба приховати скоєний воєнний злочин.

Важливо Це був жах, – Катерина про атаку пологового у Маріуполі, виїзд з дітьми і чоловіка на Азовсталі

Російські атаки на Маріуполь із використанням різних типів озброєння тривали близько 3 місяців. За цей час окупанти не забезпечили жодної можливості для виходу мирних мешканців з міста. У результаті, за різними оцінками, у Маріуполі загинули десятки тисяч цивільних людей.