За цю команду віддам останню сорочку: Угіс Крастінш про збірну України й "Барком-Кажани"

Угіс Крастінш / "Барком-Кажани"

Латвійський фахівець Угіс Крастінш став справжнім відкриттям у 2019 році. Крастінш разом з волейбольним клубом "Барком-Кажани" виграв національну першість, а зі збірною України дійшов до історичного чвертьфіналу на Євро-2019. Про дитинство Угіса, перипетії чемпіонату Європи та майбутнє тренера – читайте в ексклюзивному інтерв'ю Спорт24.

Яким було ваше життя у Радянській Латвії?

Для будь-якої дитини дитинство спершу добре, все подобається і здається, що краще бути не може. Коли я вже подорослішав і мені було 16-17 років, були всі ці зміни у країні. І я дуже радий, що вони почалися, тому що наш світогляд відразу розширився. Ми почали більше цікавитися, що за кордоном відбувається, чому так відбувається. У Латвії відміняли деякі історичні екзамени, тому що там було багато демагогії – перекручена історія.

Я був молодий, коли одружився і створив сім’ю. Було важко для родини, адже в магазинах нічого не можна було дістати. Народилася донька – для пелюшок потрібно було в черзі стояти й "блат" мати, щоб купити якийсь одяг. Щодо харчування – у магазинах пустота. Мої батьки самі багато чого вирощували, щоб нормально існувати. Інакше, якщо не мав правильних контактів, було дуже складно. Тому я радий, що все змінилося.

Читайте також: Це було неймовірно: чому нам варто подякувати збірній України з волейболу за Євро-2019

Були якісь рухи опору, в яких ви брали участь?

Так, звичайно. У Латвії у 1991 році були барикади й "повстання" проти радянської влади. Ми всі брали участь у цьому в старій Ризі. Жили там по три дні. У Латвії добре тим, що загиблих було дуже мало, здається двоє чи троє. Так, ці барикади були політичною акцією. Було відчуття, що відбувається щось велике. Але реальної небезпеки не відчували. Розумів, що повинен там перебувати, тому й був. Мій батько там теж був – на наступній вулиці, а я про це навіть не знав.

Яким було ваше виховання?

Я з дому дуже рано пішов. У 12 років я пішов у спортивну школу. На початках частіше їздив додому 1-2 рази в тиждень. Відтак, самостійне життя рано розпочав. Як прийняв рішення піти з дому? Спортивна школа була недалеко від мого дому. І в тренера, який працював у цій школі, була така філософія, що він більше старався залучити дітей до спорту не з міста, а – сільських місцевостей. Він вважав, що хлопці, які пройшли сільське життя, більш відповідальні до роботи.

У нас у селищі не було спортивного залу й ми якось поїхали пограти в ту спортивну школу. Тренер побачив мене й запитав, чи не хочу я займатися волейболом. Я сказав, що хочу. Батько не віддавав мене в школу, щоб я став волейболістом. Він вважав, що спорт закріпить моє здоров’я. У ті часи за радянської влади це був великий плюс: у спортивній школі повністю одягали, давали все, що потрібно для спорту й 5 разів на день годували. Тренування були дуже хороші по 2 рази в день і зарядка.

Наш тренер не користувався зарядкою, як всі: ми не бігали й стрибали, як інші. А спускалися у зал і займалися якимись технічними елементами: відпрацьовували нижні або верхні передачі, грали один на один. Це було о пів на сьому ранку.

Чи відрізняються тренування зараз і тоді? Звісно. Сучасні методики здебільшого відрізняються тим, що використовуються допоміжні засоби: комп’ютери, відео, статистика. На той час цього просто не було. Тоді тільки комп’ютер з’явився.


Угіс Крастінш / Фото: "Барком-Кажани"

Латвія та Україна одночасно стали незалежними, але чому між країнами різниця у розвитку?

Уже при СРСР Балтійські країни вважалися трішки сучасніші. Історично так склалося. І зробити зміни в такій великій державі, як Україна, чи маленькій Латвії – різні речі. З одного боку у великої держави більше можливостей. Але у нас менше людей. Від самого початку всі були налаштовані, що потрібно звільнятися від Радянського Союзу. І ми достатньо швидко перейшли з одного союзу в інший – Євросоюз. Тому, я думаю, що причина в тому, що у нас масштаби відрізняються і так історично склалося.

Як ви себе опишете як тренера: демократ чи диктатор?

Зі сторони може інакше здатися, але я вважаю себе демократичним тренером. Я не диктатор. Накричати в потрібний момент можу, але це робочий процес. Я не вважаю, що це добре, але іноді накричу – в цьому нема нічого особистого. Це, щоб додати емоцій, адреналін підняти.

На мою думку, важливо, щоб гравці думали й усвідомлювали, що вони роблять. Щоб не було марної праці – коли ти довбиш-довбиш поки не вийде. Краще зробити набагато менше повторних дій, але із сенсом, щоб волейболіст думав і розумів, що він робить.

Так, у мене є свої вимоги, як повинні рухатися гравці, але в цих рамках, вважаю, що я демократичний тренер. Гравці можуть до мене підійти й поговорити. Я абсолютно відкритий для суперечок. Але, якщо йдете зі мною сперечатися, будь ласка, підготуйтеся (сміється).

Ви б хотіли тренувати себе молодого?

Так. Я колись був пасуючий і, мені здається, що коли був молодий, мені не вистачило спілкування. У мене були хороші тренери і я їх поважаю та вдячний. Мені як пасуючому в той час потрібно було більше індивідуальної роботи тренера зі мною. Щоб зі мною спілкувалися, адже пасуючий згодом стає лідером команди. У гравців яке враження складається? Що всі розумні після епізоду. Мені в ті часи здавалося, що підказка потрібна до епізоду, а не після. Після – ми всі розумні. Якби мені тоді попався тренер такий, як я, я б собі зміг допомогти.

Ви кращий як гравець чи як тренер?

Уже як тренер, думаю. Як гравець я був непоганий і задоволений своєю кар’єрою. Як гравець я сьомим у Європі не був зі збірною. Чемпіонати різні вигравав. Але як тренер все це вже пройшов також і досягнув більше.

Як кар’єра гравця вплинула на роботу тренера?

Дуже серйозно в тому плані, що я в першу чергу мав багато тренерів, від яких було що взяти. До роботи тренера я почав готуватися десь рік до завершення кар’єри гравця. Я не готувався цілеспрямовано, це ніколи не було моєю ціллю. Але так воно сталося. Єдине, коли я все відмотую назад, я розумію, що грав під орудою різних тренерів і це мені допомогло. Я побачив не тільки те, що я хочу робити, але й те, що я не хочу. Я вважаю, що це великий мій бонус як тренера, що я стільки років був гравцем при різних системах та філософіях.

Чи не було кроком назад переїжджати в Україну?

Я так не вважаю. У Європі за Україною слідкують. Так, нема ажіотажу довкола українського волейболу, але те, що є потреба в українських волейболістах – нікому доводити не треба. Я відбирав кандидатів у збірну України й побачив, що за кордоном грають 44 українці з українськими паспортами… А ще скільки українців грають з іншими громадянствами... Тому ми не можемо говорити, що український волейбол не помічають. Так, можливо, якийсь час не вистачало якоїсь міжнародної пізнаваності.

Переїзд в Україну кроком назад я не вважаю. Це не було плановано, але так склалися обставини і я радий, що залишився тут.

Хіба не було інших пропозицій?

Я не шукав їх. І думав, що на пів року візьму відпустку, щоб відпочити від волейболу. На той момент я відпрацював 9 років як тренер, 8 з яких переїзди із родиною. Тому я думав після того, як відпрацював у клубі 7 років, що цього достатньо. Клуб теж так думав. Ми розійшлися. Я поїхав у США на стажування. Після цього стажування я думав, що переїду до дружини й ще пів року буду відпочивати.

Згодом зателефонував агент і почав ставити питання про гравців. У кінці нашої розмови запитав: "Що ти будеш робити?". Я відповів, що нічого. Через годину він телефонує і говорить, що в Україні шукають тренера. Він запитав, чи не хочу я. Моя відповідь спершу була "ні, я не хочу". Він тоді мене вмовив, щоб я з’їздив та поговорив. Я йому сказав: "якщо я вийду з літака й мене зустріне старий комуніст – я поїду назад". А тут мене зустрів Олег Володимирович Баран (президент ВК "Барком-Кажани") – сучасний чоловік. Між нами виникла така собі хімія й було просто спілкуватися. Я, мабуть, його здивував деякими запитаннями тоді (сміється).

Чи подобається вам інфраструктура у "Баркомі" та збірній України?

Нам є куди рости. У "Баркомі" ми стараємося модернізувати нашу роботу. У нас є електронні прибори, якими, наприклад, стежимо за гравцями, вимірюємо подачу і т.д. Стараємося, щоб все у нас було. У збірній України є інші нюанси. Напрямок правильний! Ми розвиваємося з року в рік.

Як працювати в збірній та клубі? чи нема тут конфлікту інтересів, коли в збірній грають гравців з "Баркому"?

Таке питання одного разу порушилося. Але я не знаю, чи те, що 4 гравці з 14 у збірній з "Баркому" - це конфлікт інтересів. Якби було багато… Все ж "Барком" чемпіон. Комусь, можливо, здається, що їх навпаки мало… Я вважаю, що нам вдається запросити найкращих гравців.

Читайте також: Нас помітили на найвищих ешелонах волейболу, – тренер збірної України про сенсацію на Євро-2019

Суміщати роботу в збірній та клубі можливо тільки тому, що "Барком" ставиться з розумінням до цього. Клуб багато в чому допомагає. У перший рік, коли ми тренувалися, брали інвентар з клубу в збірну. Тоді його не було, а зараз вже є. У перший рік привозили з клубу інвентар і президент клубу активно підтримував збірну. Якщо б не розуміння президента – це було б неможливо. У цьому році у серпні-вересні я вже був у збірній, хоча сезон тривав. У клубі працював мій помічник. Президент повинен ставитися з розумінням, щоб це можна було робити.

Чи мали пропозиції після Євро-2019 від інших команд?

Пропозиції були під час Євро. Нема сенсу називати, хто пропонував контракт, тому що нічого не сталося. Який сенс оголошувати список… Літо було гаряче. У мене нема такого, що я хочу поїхати. Якби таке бажання було – я б зібрав речі й поїхав. У клубі ми працюємо добре, у нас є взаєморозуміння.

У Європі я вже попрацював. Там нема вже нічого такого, що я не бачив. Я вже там був, знаю, як все функціонує та виглядає, чим це пахне – все зрозуміло. Просто так пожити у Європі? Якщо захочеться – поїду, просто так поживу у Європі.

Є пропозиція від якої не відмовитися?

Так, звісно. Це ми обговорювали з президентом клубу. Якщо буде конкретна пропозиція з топового клубу, а не на рівні чуток, тоді будемо сідати за стіл переговорів.

Для вас договір дорожче грошей?

Так. Два роки тому мене також кликали зі Львова. Хороший клуб, але вирішили, що краще ні.

Яку команду мрієте очолити?

Я не мрію. Я не мріяв бути тренером. Цікаво попрацювати всюди. Наприклад, я приїхав в Україну й мені було дуже цікаво. Я з радянських часів пам’ятаю ці традиції. 5 команд грали в радянській Суперлізі. Згодом з’явилася робота у збірній України – знову цікаво. Які клуби? Звісно, є цікаві команди в Росії, Польщі, Італії, Франції. Було би цікаво там попрацювати. Але потрібно, щоб зійшлися багато факторів, щоб я там працював.

Ви б хотіли тренувати жіночу команду?

Я тренував вже жіночу команду. Жіноча команда була моєю першою, коли я починав тренувати. Тому якийсь досвід з жіночими командами я вже маю. Але зараз уявити себе в жіночій команді не можу. Різниця між чоловічою та жіночою командою у психології.

Наприклад, зі всіма жінками ти повинен весь час тримати контакт. Якщо ти хоча б одну забудеш – вони ображаються. Вони чутливі, думають, що вони роблять щось не так, не подобаються тренеру… Якщо в залі є 14 людей – ти повинен з ними постійно спілкуватися. Вони працьовиті, але кожен день ти починаєш з нуля.

Також у грі м’яч тримається довше. Я зробив експеримент. Дав дівчатам тренування, вони відпрацювали – все добре. У чоловіків те саме, але вони відпрацювали за годину. Жінки – за дві.

Чому результати у жіночих команд України не настільки яскраві?

Чому? Жіноча збірна на цей момент 12-а у Європі по рейтингу – вище, аніж чоловіки. Два роки тому жінки їздили на Євро, а чоловіки – ні. В Україні ходиш по вулиці, дивишся, який генофонд – нереально хороший. Жінки теж успішні. "Хімік" грає у єврокубках…

Які були очікування до Євро?

Якщо б ми не потрапили у чвертьфінал, я був би розчарований. Я на це налаштовувався. Я вважав, що на чвертьфінал ми точно готові. При якихось обставинах можна було у четвірку найкращих потрапити. Врешті-решт, вийшло, що ми за потрапляння у четвірку билися до останнього й мали навіть шанс. Тому для мене це не сюрприз, що ми так далеко дійшли. Найголовніше це психологія на таких турнірах. Психологічно ми були готові пробитися у четвірку. Якби ми не потрапили в 1/4 фіналу – для мене це був би поганий результат. Зараз я радий цьому результату.

Чому програли сети проти Нідерландів, Бельгії та Сербії, в яких перемагали?

Ці матчі відрізняються. З Нідерландами це був початок турніру й ми тільки втягувалися. Ми старалися зіграти достатню кількість товариських матчів. Але все одно – початок турніру, поки ти розумієш, що відбувається – це дуже складно. З Нідерландами вийшли, публіка, повний зал… Нам ще не вистачило морального командного духу, щоб дотиснути їх. Ми ще як слід не розуміли, що таке чемпіонат Європи. Там все дуже жорстко, помилок не пробачають. Кожна наступна гра жорсткіша, б’ються не на життя, а на смерть. Ми адаптувалися до цього. У всіх гравців це перший подібний досвід.

З Бельгією добре почали, виграли першу партію. І той момент, коли в другій партії вели +4 – треба визнати, що заміни, які виконав тренер Бельгії, спрацювали на 200%. Це буває не дуже часто. Вони підтягнули захист, пару разів добре подали. Ігрова ситуація складалася проти нас. Мабуть, досвіду таких матчів нам десь не вистачило. Тому гра затягнулася.

Що стосується Сербії, коли ми перемагали 24:19. Що сталося? Коли виходить Александар Атанасіевіч на подачу й подає три подачі навиліт. Кожен з цих ейсів був технічно виконаний по-різному. Це й визначає клас цього гравця. Він нас тоді обіграв своїм класом. Він взяв на себе ініціативу й це виправдало його дії на 200%. Він ризикував, але не втрачав голову – міняв напрямок подачі. Він подав першу – ми, нумо згрупуємося туди. Друга – по іншому, третя – ще інакше. У цей момент було не те, що ми не готувалися, чи щось таке… Він нас просто обіграв. Те саме сталося у 5-й партії. На початку в нас були шанси. А, коли Урош Ковачевич, не отримавши жодної хорошої передачі, зумів виграти м’ячі... Він виграв їх на своїй майстерності. Це не ми помилялися, а він нас обіграв. Це велика різниця.

Тому ці три матчі у контексті програних сетів дуже сильно відрізняються.


Угіс Крастінш / Фото: "Барком-Кажани"

У деякі моменти гравці втрачали впевненість. Як ви її повертали?

Ця грань між впевненістю і її відсутністю – є робота тренера. Відчути, коли гравці опускають руки й голови, та не дати їм це робити. Старався їм вселити впевненість під час тайм-аутів. Для мене в цих моментах важливо не схопити паніку, а контролювати свої емоції, не піддаватися непотрібній жестикуляції.

У команді ми це називаємо боділенгвіч – мова тіла. Якщо ти махаєш руками – це боділенгвіч лузера, невдахи. У нас у команді на зборах ми говорили, якщо ти розводиш руками, так роблять тільки лузери. Сильні й переможці так не ведуть себе. І це в критичних моментах нам дуже допомагало. Тому що ми розуміли, що не повинні показувати свою незадоволеність. Навпаки, перебороти це. Якщо ти показуєш це – значить ти програв!

Під час тайм-аутів ви нічого не показували гравцям на планшеті, чому?

Коли ми будували тактику на гру, то в нас усе було обговорено. Дійсно, я за весь турнір планшет взяв десь тільки двічі. Нам більш важливо було те, що ми домовлялися зробити, аніж вносити якісь зміни. Тому планшет у ті моменти мені не був потрібен.

Коли ми готуємося до гри, то розбираємо суперника, малюємо напрямки подач, як це робити. І тому під час гри, якщо ми міняли щось у тактиці, це було достатньо просто й зрозуміло. Моя філософія була така: зрозуміло, що напруженість та бажання дуже велике, тому тактично старалися не мудрувати. Краще впевнено, але простіше. Якщо це нам приносило результат, то нема сенсу щось змінювати.

Як було грати на чужому майданчику, коли проти вас трибуни?

Це було непросто. З одного боку нам пощастило, що перший матч ми грали з Нідерландами за повного залу. Ми почали звикати до трибун. Грали з поляками в Нідерландах – теж повні трибуни. Шум такий стояв, що ми знову через це пройшли. Коли грали з естонцями – були 500-600 людей, які постійно тримали шум. Через це ми привикли до тиску трибун – для нас вже нічого нового не було.

Приємно не тільки грати за повних трибун, але й тренуватися. Я як гравець був на чемпіонаті Європи у 1995 році. Так, це давно. Але ті емоції, які там переживаєш, і той дискомфорт, через який ти проходиш, я бажаю відчути всім спортсменам і тренерам хоча б раз у житті. За 11 днів ми зіграли 7 матчів у різних залах, з переїздами в готелі – ти постійно в дискомфорті. І відчути, як з кожною грою росте напруга, як з кожним днем команд стає менше, і втримати концентрацію на свою гру, а не сторонні речі – це так цікаво. Це потребує дуже багато енергії й дуже круто.

Гравці не боялися грати перед чисельною публікою?

Ні. Багато наших гравців грають у хороших чемпіонатах і звикли до великих залів, підтримки глядачів. Так, були гравці, яким потрібно було звикнути. Вони грають в українському чемпіонаті. Ми готувалися до Євро у Запоріжжі, де також великий зал.

У цих великих залах освітлення йде на майданчик, а трибуни чорні. Тому цей простір трибун не так сильно давить.

Що робила збірна під час паузи на матчі, чи могли випити пива?

Ні, під час Євро ми пива не пили. Єдине, що на вихідних я просив не намотувати хлопців по 10 кілометрів – не бігати довкола й роздивлятися всюди. А просив сконцентруватися й відпочивати в готелі, щоб не було зайвих витрат енергії, чи не дай Боже побутової травми.

Коли була можливість, ми пішли всією командою в Антверпені повечеряти у ресторан. Федерація оплатила нам хорошу вечерю. Коли ти живеш в одному готелі – їжа одноманітна. Ти втомлюєшся від неї. Головне було, щоб хлопці були професіоналами й не витрачали свою енергію на непотрібні речі.

Чи не було напруги в колективі, тому що 2 місяці команда була постійно разом?

Чогось, що заважало нам працювати, не було. Звісно, є якісь нюанси, чоловіки все ж таки... Це була одна з наших основ, що ми тут зібралися, щоб досягнути результату й будемо підтримувати одне одного, а не вказувати на якісь мінус. Це також пов’язано з боділенгвічем. Ми не розмахуємо руками, не дорікаємо комусь, а підтримуємо. Таким чином будувалася тренування. Не заохочувалися надмірні емоції…

Про що говорили після поразки від Сербії?

У перший момент було розчарування, але воно дуже швидко минуло. Тому що той тиск, під яким ти постійно перебуваєш, сильно давить. І коли ти знаєш, що досягнув хорошого результату, тоді це розчарування триває не надто довго. Так, є величезне спустошення – це факт. У нас після гри все настільки швидко відбувалося, що ми навіть не зібралися на заключне зібрання. Фізично не було часу. Ми повернулися після гри о пів на першу ночі й вже о 3 ночі виїжджали. Ледь зібратися встигли. Я тільки індивідуально з кожним поспілкувався. Такого заключного слова, що добре, а що погано – не було.

Де б ви взяли емоції, якби вийшли у півфінал? Чи не перегоріла б збірна?

Я думаю, що ні. Ми психологічно були готові. Так, ми багато віддали у матчах з Бельгією та Сербією. Але, коли я прилетів додому після Євро, не зміг відіспатися. Засипав дуже добре. Якщо на Євро 5-6 годин було достатньо для сну, то вдома 12 годин мало. Це означає, що була велика затрата енергії.

Думаю, що в збірної з емоціями проблем не було. Природно виробляться адреналін, коли ти розумієш, що досягнув чогось видатного. Ми не приїжджали плакати, чи жалітися, а грати у волейбол. Робити те, що ми вміємо найбільше.

Клас – це стабільність. Чи може збірна повторити результат і чи мають право вболівальники вимагати?

Збірна може повторити результат. Щодо вболівальників я говорю так: якщо купив квиток на нашу гру – тоді маєш право вимагати й критикувати. Якщо ні, тоді краще не треба. Як це? Сиджу вдома й вимагаю? Приходь у зал, підтримуй, купуй квиток і тоді вимагай.

З "Барком-Кажани" у вас контракт до кінця сезону, а зі збірною?

Зі збірною України, коли укладали контракт, у нас була домовленість до Олімпіади 2020 року. На Олімпіаду збірна не має шансів поїхати. Нашого рейтингу поки не вистачає, щоб брати участь у відбірковому циклі. Навіть, якщо б ми виграли чемпіонат Європи, нам би не вистачило рейтингу.

Олімпіада теоретично неможлива. Хоча й фізично було би дуже складно. Там зараз збираються 8 команд у відборі й тільки одна їде в Токіо. Що цікаво, у відборі 8 команд і тільки три з них були вищі на чемпіонаті Європи, аніж ми.

Якщо будете працювати в іншому клубі, чи продовжите роботу в збірній України?

Не знаю. Я думав про це. Загадувати щось дуже складно. Якщо така ситуація буде, тоді й вирішуватимемо. Я колись 6 років працював як помічних тренера у збірній Латвії. Але в Латвії я не грав. Тоді грав і працював у Фінляндії.

Яких українських гравців ви б взяли у свій наступний клуб?

Ділити складно, тому що в нас багато хороших гравців. Всіх би взяв.

Футбольний тренер Юпп Хайнкес колись сказав, що віддав би за Кевіна Де Брюйне останню сорочку. Чи є у вас такий гравець?

Ні. Я за цю команду віддам останню сорочку. Я вважаю так: команда виграє і команда програє. Якщо ви помітили, я не виділяю гравців: цей супер, а цей якийсь не такий. Так не буває. На майданчику шість гравців. І навіть ті, які за його межами, також грають у конкретний момент. І тренерський штаб. Що ж це, якщо виграли, то хтось король? Такого не буває. Або всі або ніхто.

Так, коли ми підбираємо гравців для клубу, підписуємо на контракт – це інша справа. Але в той момент, коли ми зібрали гравців разом, це одна група, одна команда. Всі програють і всі виграють. Я не бачу сенсу когось піднімати, а когось опускати. Команда є команда.


Угіс Крастінш / Фото: "Барком-Кажани"

Українські волейболісти переїжджають у Росію. Відмова від пропозиції звідти означає завершення кар’єри?

Волейбольний ринок настільки обмежений, що, відмовляючись від хорошої пропозиції з Росії, ти можеш залишитися ні з чим. У нас нема такого трансферного ринку, як у футболі. Багато гравців повинні чіплятися за єдину пропозицію, яка в них є. Якщо гравець цього не зробить, він не в бізнесі. Він може спокійно завершувати з волейболом. У гравців нема шансу відмовлятися від хороших пропозицій, тому що вибору нема…

Чи ви думали про реакцію вболівальників, запрошуючи у збірну українців з чемпіонату Росії?

Я не думав, тому що запрошую у збірну українських гравців. Я ж не запрошую якихось заробітчан. Вони ж українці. З федерації мені ніхто не казав, кого треба запрошувати. Я запросив усіх, кого хотів. Я розумію, що є якісь політичні моменти. Але ми ж гравцям зарплату не платимо. Вони грають за Україну, а не за контракт. Якщо б за контракт – це інша справа. Якщо якісь великі зарплати з кишень платників податків… Такого ж нема.

Звідки у вас час, щоб переглядати гравців у збірну?

Знаходжу час (сміється). Зараз знову повинен скласти списки. Мені дико складно, але я найду час. У нас же є 24 години в добі (сміється).

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук