Кому вигідна нова зернова угода і чому про неї раптом згадали

Позиції Росії у Чорному морі ослабли

Якщо порівнювати ситуацію з 2022 роком, коли судноплавство у Чорному морі для України було фактично заблоковане, то сьогодні говорити про зернову угоду як про крайню потребу – не доводиться. Про це заявив Ігор Тишкевич, інформує 24 Канал.

Читайте також Як Росія отримує патент від США на агресію проти України

Однак у цих розмовах є своя логіка, яка виходить за межі російсько-української війни. Питання в тому, яка держава отримає або збереже домінантні позиції в Чорноморському регіоні, хто з глобальних гравців у майбутньому отримає доступ до Чорного моря і, відповідно, механізми просування своїх інтересів у регіоні.

Якщо говорити про ситуацію станом на сьогодні, то ми маємо з одного боку судноплавство як з України, так і з Росії. Так, під обстрілами, але в досить великих масштабах. З іншого боку, якщо порівнювати ситуацію з 2022 роком, то позиції Росії істотно ослабли. 

1. Російський Чорноморський флот змушений був евакуюватися із Севастополя та кримських баз і сьогодні перебуває в порту Новоросійська. Ба більше, обговорюється питання як сховати частину кораблів у портах невизнаної Абхазії.

2. Україна суттєво наростила можливості завдання ударів по об'єктах Росії не тільки на морі, а й по прибережній інфраструктурі. Зокрема портових об'єктів.

Ослаблення Росії природно веде до посилення іншої чорноморської держави – Туреччини. Яка за останні три роки:

• закрила питання Нагірного Карабаху, а в майбутньому, після укладання мирного договору між Азербайджаном та Вірменією, різко посилить свій вплив на Південному Кавказі. Зокрема завдяки послабленню позицій Росії у Вірменії;
• привела до влади в Сирії коаліцію, основою якої є протурецькі сили. При цьому суттєво послабила позиції курдів, які поки що користуються підтримкою США;
• підписала з лівійським урядом у Триполі угоду про видобуток вуглеводнів у лівійських середземноморських водах. Тим самим Туреччина випередила росіян та американців;
• реалізує політику виведення держав каспійського басейну на європейський ринок нафти та газу через свою територію;
• спільно з КНР реалізує проєкт південної гілки проєкту Road and Belt, що призведе до суттєвого зростання як турецького, так і китайського впливу в південно-східній Європі;
• активно входить до Африки з питаннями військово-технічного співробітництва. Йдеться про торгівлю зброєю, роботу військових фахівців тощо;
• веде будівництво каналу "Стамбул", який може (за наявності інтересу та політичної доцільності для Анкари) "обнулити" конвенцію Монтре.

Посилення Туреччини не вигідне для США

На перший погляд, такий процес міг би бути вигідним для США. Але ця теза має кілька контраргументів. Уряд Туреччини важко зарахувати до тих, які будуть сліпо йти у фарватері політики США. Швидше навпаки. Анкара може бути тактичним союзником Вашингтона, але лише тактичним.

До теми У США є лише один спосіб уникнути ганьби

Перетворення Туреччини на регіональну супердержаву створює проблеми для реалізації політики США щодо створення регіональних проамериканських коаліцій. Як мінімум у питаннях проєкту "Міжмор'я", до якого за ідеєю мають увійти досить потужні чорноморські країни. Наприклад, Румунія. Але, якщо в регіоні є своя "супердержава", то відкритим залишається питання, наскільки Бухарест буде лояльним до згаданої ідеї. Особливо якщо Анкара запропонує свій формат.

Співпраця Туреччини та КНР, а також реалізація проєктів Iraq Development Road і, в майбутньому, каналу Стамбул дозволяє Китаю створювати та зміцнювати "південно-європейську" вісь своєї присутності у вигляді Румунії – Угорщини – Сербії.

Політика Туреччини щодо виведення Туркменістану та Казахстану на проєкти продажу своїх вуглеводнів через турецьку (або азербайджанську) територію дає Європі можливість купівлі відносно дешевої сировини. Це забирає у Трампа пряник для Путіна у вигляді повернення Росії на європейський ринок газу. Просто якщо буде газ із Центральної Азії, ідея доцільності повернення "Газпрому" на ринок матиме менше прихильників.

Окрім власне "турецьких" вступних, є й питання пов'язані з Україною. Безпека Одеси? Не думаю. Є інший об'єкт – Каспійський трубопровідний консорціум – нафтопровід із Казахстану до чорноморських портів Росії. Який на 24% (як мінімум) належить американським компаніям, 24% у власності "Лукойл" та ще 24% – у російської держави. По інфраструктурі КТК уже прилітало. Менш ніж місяць тому була велика пожежа на КТК НПС "Кропоткінська". Туди ж деякі дрони прилетіли буквально днями.

Що дасть нова "зернова угода"

Тепер поговоримо про те, що дасть нова "зернова угода". Найперше – заборона на удари по кораблях та портовій інфраструктурі. А це означає, що Росія безперешкодно відновлює роботу КТК, Чорноморський флот частково повертається до Севастополя, росіяни вкотре облаштовують бази спостереження на "вежах Бойка".

Тобто Росія суттєво посилюється у регіоні, повертаючи свої позиції кінця 2022 року. Крім того, США не треба буде відповідати на питання, чому російські добрива формально під санкціями, але вільно продаються завдяки General License №6 (яка продовжується з кінця 2022 року кожні 6 місяців).

При цьому Туреччина втрачає можливість використати слабкість Росії для різкого посилення власного впливу у чорноморському регіоні у 2025 році. Як наслідок, питання реалізації китайсько-турецьких ініціатив зіштовхуються з новими умовами та обмеженнями. З одного боку, США не в захваті від посилення Китаю. З іншого – Росія так само не буде рада появі альтернативи для китайського транзиту через її територію.

Ця логіка пояснює, чому для США раптом питання Чорного моря стало пріоритетним. Для Дональда Трампа важливо отримати закріплення деяких домовленостей щодо чорноморського регіону до саміту США – Китай. Адже тоді, користуючись його логікою, "однією сильною карти" у нього стане більше.

Для Росії висування ідеї зернової угоди вигідне ще з однієї причини. Путіну необхідно, щоб у певних формах домовленостей Україна сказала "ні". Відновлення "зернової оборудки" з українського погляду є абсурдним. Але саме українська сторона свого часу витратила багато зусиль на просування тези, що такі угоди є, швидше, гуманітарними. Їх схвалюють на користь слабких держав. Сьогодні "ні" у цій темі битиме по українських позиціях.

Чи є варіанти своєї політики?

• З одного боку, до укладання угоди атакувати портову інфраструктуру Росії. Але питання у тому, чи для цього є достатня ресурсна база.
• З іншого – проводити консультації щодо сценаріїв реагування на подібні виклики. Як мінімум, з Туреччиною та Румунією. В ідеалі ще й з КНР.

Також треба намагатись виставляти додаткові умови. Наприклад, обмеження для Чорноморського флоту, демілітаризація газовидобувних веж і таке інше. Тягти час. Зокрема, пропонуючи ідею "перемир'я в повітрі", яка артикулювалася спочатку. Для цього потрібна певна політична гнучкість та вміння балансувати на користь партнерів. Хочу сподіватися, що таке вміння в української переговорної групи є.