На війні однієї мотивації не вистачить: щире інтерв'ю з командиром 107 бригади ТрО Денисом Перчем

На початку російського повномасштабного вторгнення Денис Перч відвіз родину в безпечне місце, а сам почав шукати, де може бути найбільш корисним.

Попри пропозиції від спецпризначенців, він свідомо обрав територіальну оборону. За чотири роки боєць із позивним "Кореєць" пройшов шлях від добровольця до командира 107 бригади ТрО.

В інтерв'ю 24 Каналу Денис Перч відверто розповів, чому тероборону досі недооцінюють (і помиляються), як змінилася війна, що думає про дисципліну у війську, новітні технології та заміну головнокомандувача.

ТрО – це не лохи, тому воюємо в ТрО

Як ви приєдналися до українського війська, як ухвалили таке рішення?

Це було 24 лютого 2022 року, коли розпочалось повномасштабне вторгнення. Я перебував з дружиною та дітьми вдома в Києві та побачив, що розпочалась атака на деякі оборонні підприємства. Одразу ухвалив рішення відвезти дружину та дітей у безпечне місце.

Оскільки я родом з Чернівців, де проживала моя мама, то перевіз туди сім'ю. А тоді почав шукати, куди податися у військо.

З товаришами поїхав на полігон у Чернівецькій області. Мені прямо там запропонували приєднатися до територіальної оборони, хоча я вже на той момент розглядав можливість вступити в ССО.

Мені сказали на полігоні, що тут ми буквально два-три тижні на тренуваннях, а тоді виїжджаємо. Я думав, що війна скоро закінчиться, а я так і не встигну повоювати, тому треба вже одразу збиратись та їхати. Так я вступив до тероборони й почав там служити.

Це була 107 бригада одразу. Тобто у вас шлях з 2022-го по 2026-й, кар'єрне зростання в одній бригаді ТРО?

Так. За весь час мені надходили пропозиції від ССО, ГУР, Сил безпілотних систем. Ще якісь бригади кликали. А я ухвалив рішення, що якщо я вже потрапив в ТрО, то я доведу, що це не така вже і погана військова організація.

Хлопці тут нічим не відрізняються від інших військових та іноді можуть навіть краще воювати. І от на всі пропозиції я відмовляв. Усім відповідав: я довожу, що ТрО – це не лохи, тому воюємо в ТрО. 

Комбриги ТрО твердять, що нині є дуже великий розвиток бригад територіальної оборони. Якщо раніше це були просто суміжники, то тепер це бригади, які самостійно органічно розвиваються. А вам би хотілося більше самостійного розвитку? 

Насправді цього вистачає. Зрозуміло, що є щомісячні планові завдання, цілі, основні показники, від яких ми не можемо відходити, тому що це впливає на стан наших сил і засобів, на наші спроможності.

Загалом командир сам обирає шлях, яким буде рухатись бригада, яку він очолює: куди він її буде вести, що саме там буде в основі мікроклімату. У який спосіб бригада буде поповнювати свої ряди, за кошт чого буде отримувати додаткові засоби тощо. Це все менеджмент, який має здійснювати командир.

Сьогодні в нас усі процеси в Збройних Силах відбуваються досить демократично: маркетинговий складник, прояв власних думок, пошук рекрутів, розвиток, підготовка. Звичайно, є певні вимоги. Але командир може ділитися своїм баченням.

Що для вас найважливіше в управлінні?

Швидкість управління сьогодні — це така сама зброя, як танк, артилерія чи дрон.

У сучасній війні перемагає не той, хто має більше ресурсів. Перемагає той, хто швидше бачить поле бою, швидше ухвалює рішення і швидше передає їх виконавцю.

Кожна зайва хвилина між виявленням цілі та її ураженням — це шанс для противника на маневр. Тому швидкість управління перестала бути перевагою – вона стала умовою виживання.

Завдання командира – не лише ухвалювати правильні рішення, а й будувати систему, яка робить це швидше за противника.

Якщо говоримо про рекрутинг: чи є добровольці? Чи все ж таки існує стереотип серед людей, які вирішують приєднуватися до війська, що в ТрО не варто йти? 

Так, стереотипи ще дійсно існують, але їх уже менше. Коли я став командиром бригади, одразу ж поставив завдання, що ми маємо показати людям, як ми працюємо на солдата. І тоді людина має в нас повірити.

Ми ухвалили кілька певних рішень. І от у перший же місяць після відкриття рекрутингового центру в нас досить великий показник добровольців і людей, які самі прийшли та хотіли потрапити саме в нашу бригаду.

У нас працює рекрутинговий центр у місті Чернівці. Там можна поспілкуватися з військовими, попити кави, взяти брошури, подумати. Найбільш бажаними посадами натепер є пілоти.

Ми нині масштабуємося, збільшуємося, тому постійно потребуємо цих професій або пов'язаних із ними. Потрібні всі, дешифрувальники наприклад. Також дизайнери й діловоди.

Будь-яку професію, якою людина володіла в цивільному житті, можна застосувати у війську. Це моє особисте бачення: я наполягаю на тому, щоб ми людину використовували за призначенням, за її фахом.

А коли чоловік потрапляє до нас із військкомату і вже приписаний до піхоти, ми не можемо цього змінити. Він іде, він навчається і служить у піхоті. Але служить із побратимами, які пройшли чотири роки війни, всі гарячі точки. Одного його нікуди не випустять, він воює з досвідченою командою.

Заміна головкома

Поговорімо про події, які трапилися напередодні нашої розмови. Заміна головкома. Як у вашій бригаді оцінювали те, що відбувалося у суспільстві: мітинги й загалом зміну головнокомандувача ЗСУ?

Я близько не знайомий ні з одним, ні з другим. Обидва – достойні офіцери з бойовим шляхом. Звісно, у нас є за що подякувати генералу Сирському. Він провів досить багато успішних операцій.

За плечима генерала Драпатого теж серйозний бойовий шлях. Це бачення керівництва нашої держави. Ми працюємо на своєму рівні.

Ми готові працювати з будь-яким головнокомандувачем. У нас проблем немає з військовою дисципліною, з бажанням воювати. Ми, навпаки, нарощуємо свідомість людей, змінюємо, намагаємося навчити їх військової історії зараз: чому в нас війна з нашим сусідом, скільки вона ще буде тривати, скільки ми вже воюємо насправді, скільки на нас нападали й чому. І це аспекти, на які ми звертаємо увагу. Ось основне, на що треба звернути увагу.

А головнокомандувач буде вести за собою всі інші бригади та корпуси. У Сирського була успішна стратегія. Ми впевнені, що щось нове додасть генерал Драпатий, вона буде більш успішна. Тому ми позитивно це сприймаємо.

Щодо суспільства загалом, всіх, хто протестував, і все інше.

Тут моя така особиста думка: круто, що в людей є власна думка. Однак ті чоловіки, що стояли з картонками, мають піти в рекрутингові центри та допомогти новому головкому.

Тому що у нас найголовніша проблема – це нестача людей. І який би не був генерал, він чудо не створить. Люди самі не підуть в армію. Тож тепер, напевно, саме час змінити це. 

Наскільки справедлива критика суспільства

Суспільство подекуди дуже багато вимагає від військових. Є критика відпусток, відпочинку, майна. Чи тисне на вас ось цей аспект підтримки та непідтримки суспільства?

Коли я був командиром роти, у 2024 році ми почали їздити за кордон. Усі, хто в мене в роті воював і виявляв таке бажання, отримував дозвіл.

Багато в кого сім'ї проживають за кордоном, бояться приїздити в Україну, діти бояться. Деякі з бійців хочуть просто поїхати на море, і вони це заслужили. Я особисто виїжджав, ще бувши командиром роти, за кордон до родичів у Валенсію. 

Щодо іншого – велика кількість людей прийшли в армію з цивільного життя. Там вони мали та мають досі бізнеси.

Я заповнив декларацію, де було чітко вказано, яке маю майно і з чим прийшов у армію. І ці доходи дають змогу, серед іншого, купити щось для підрозділів.

У мене є багато знайомих командирів, які були до війни підприємцями. Вони продовжують отримувати доходи, належно платять податки та допомагають своїм підрозділам. Якщо людина хоче мати право на закордонну відпустку, то вона може приєднатися до війська, повоювати, а тоді вирушити в інші країни для законного відпочинку. 

Війна та спорт

Ви – людина, яка до війська приєдналася зі спортивної спільноти: були професійним спортсменом і натепер залишаєтеся віцепрезидентом WWFC та Української федерації змішаних бойових мистецтв. Як вам це допомагає в службі?

Досягнення будь-якого результату пов'язане із дисципліною. Неважливо, військова справа, бізнес, інший розвиток, творчість. Перш за все основою є дисципліна. Це певна система щоденних малих, але постійних кроків, незалежно від того, є в тебе мотивація або немає.

Мотивація – це те, що продають бідним і слабким. Тобто її не вистачить на всю тривалу війну, її не вистачить на щоденні монотонні маленькі кроки. Спорт навчив мене цієї дисципліни, терпіння, навчив бачити мету і йти до неї.

Я порівнюю себе деколи з іншими військовослужбовцями: через цю дисципліну мені справді набагато легше. Їм доводиться з цим ще боротися. У них найголовніша битва нині – це битва всередині себе. А я цю битву вже пройшов багато років тому.

Цю дисципліну я упродовж всього свого бойового шляху намагався збудувати у війську, починаючи від командира взводу. І тепер як командир бригади продовжую цю роботу. Це не про військові звитяги, а про дисципліну, виконання завдань, ранні підйоми, системну роботу.

Багато людей, які раніше не мали стосунку до спорту, займаються тепер зі мною разом. Багато людей кинули курити, переставили вживати алкогольні напої. Багато хто навіть цукру в каву тепер не додають! І ця дисципліна проявляється в усьому. Це ті спортивні риси, які у війську натепер потрібні. 

Бойовий шлях 107 бригади ТрО та адаптація до нової війни

Розкажіть, будь ласка, трохи про бригаду: на яких гарячих напрямках була, якими були головні напрямки і як тепер, якщо можна про це говорити, які напрямки, яка робота?

Бригада насправді досить унікальна. Це єдина бригада, яка була майже у всіх гарячих точках цієї війни. Це контрнаступ на Харківщині, визволення Ізюма, також Бахмут, Авдіївка, Торецьк перед Бахмутом і Торецьк після Бахмуту; Курщина, Оріхівський, Гуляйпільський, Покровський, Добропільський Краматорсько-Словʼянський напрямки. Тобто це ті ділянки, де працювала або навіть нині працює бригада.

Найважчим залишається, звісно, Донецький напрямок. І тут наша бригада також працює.

Поговорімо про бойову роботу бригади. Війна у 2026 році стала набагато технологічнішою від лінії бойового зіткнення до діпстрайків. Як такі інновації впроваджуєте ви у своїй бригаді?

Коли я був командиром взводу розвідки, то нас використовували майже як піхоту. Тобто ми виконували хіба що трохи складніші завдання, ніж піхотинці.

Потім я став командиром розвідувальної роти, і там у нас уже були дрони, які ми застосовували лише для розвідки. Тоді було досить багато бойових сутичок, близькі контакти; позиції, які ми тримали, постійно були перевантажені артобстрілом, ворожими дронами й атаками ворога.

Ми втратили декілька близьких наших побратимів, які з нами були з першого дня. І ми зрозуміли, що так ми багато не зможемо знищити, не помстимось, нам треба щось кардинально змінювати. І прямо там, під Бахмутом, ми замовляли певну кількість комплектовання для дронів окремо. Самі їх зібрали. І, продовжуючи тримати піхотні позиції, паралельно почали розвивати та застосовувати FPV-дрони. Почали уражати обʼєкти ворога й побачили, що це дійсно дає результат.

Я запропонував тодішньому командиру бригади створити роту безпілотних комплексів. Зараз все йде до цього. 

Я став командиром бригади. Я маю досвід і розуміння потреби в безпілотному складнику. Саме тому ми кардинально змінили розвиток бригади. Перше, за що ми взялися, – це нарощування екіпажів БпЛА у всіх батальйонах без винятку.

Також нам важливі різноманітність засобів застосування, навченість пілотів, безпека пілотів, забезпеченість конкретно тими засобами, які потрібні. 

Сьогодні ми в сім разів збільшили кількість уражень. Наразі наша бригада займає 62-ге місце серед усіх підрозділів сил оборони по ураженнях: у цьому списку є й такі підрозділи, як, наприклад, "А" СБУ.

Серед сил ТрО ми на другому чи третьому місці. Ми будемо на першому, але потребуємо ще трохи часу. 

Хочу з вами також поговорити про підготовку бійців. Коли людина потрапляє до вас у бригаду, перед тим, як вона вийде на лінію бойового зіткнення чи запустить свій перший безпілотник на ворога, якою є її підготовка?

Ми вперше провели нещодавно свій власний курс базової підготовки. До цього ми  направляли людей у навчальні центри. Тепер ми ці тренування проводимо самостійно.

Перший курс пройшов вдало. Бійці вже проходять адаптацію, а деякі навіть працюють на полі бою. Ми звернули увагу на ті моменти, яких дійсно потребує сучасна війна.

Ми багато чого взяли від топових бригад. Наприклад, ми консультуємося з "Азовом". І в певних моментах ідемо по вже протоптаному шляху, який напрацювали топпідрозділи. Ми шукаємо різні підходи, але важливою також є ідейна складова: пояснюємо бійцеві, що він українець, хто він, яка його роль і місце в Україні, в державності. 

І, звісно, ми підвищуємо цінність бригадного шеврона. Ми його вручаємо, і людина розуміє, що вона його заслужила. У кожного є шанс заслужити шеврон. Його неможливо купити, тільки отримати. 

Про справедливе майбутнє 

На завершення – трохи філософське питання. Що треба у майбутньому зробити Україні, суспільству, армії і не тільки для того, аби вистояти під тиском ворога?

Перше, на чому я продовжую наполягати, – це достатня увага ідеології та нашій державності, приналежності до нашої загальної та окремо військової історії.

Усі мають бути зацікавлені, щоб Україна залишалася Україною. 

Друге – це покращення рівня освіти. Як показала війна, дуже багато людей без освіти. Вони не змогли вирости в армії через брак навичок, елементарних знань та освіти.

А третє – це однакові умови для всіх.

Має бути розуміння: воюють всі. Оце було б чесно.

Усі фото – з персонального архіву Дениса Перча та 107 бригади ТрО.