Історія росіянина Влада Колесникова, який знайшов для себе лише один вихід із тої атмосфери затравлювання, у якій він жив, сьогодні обговорюється всіма українськими ЗМІ. І це трохи більше, ніж трагічний інформаційний привід, який не залишить аудиторію байдужою. Це ще і нагадування для української влади, що потрібно щось робити, аби таких історій було менше. Принаймні, якщо вона дійсно поважає людське життя більше, ніж влада російська.

Останні півроку я провела, спілкуючись із бійцями-іноземцями, які вирішили, що воювати за Україну для них — це принципово важливо. Переважна більшість таких бійців — росіяни. Найбільше серед них саме юнаків, схожих на 18-річного Влада Колесникова. Вони мають принципи, віру та ідеали, через які не могли залишатися в Росії. Просто Влад із цими ідеалами лишився у Росії та намагався там з ними вижити. Але не зміг. А вони не змогли лишатися. Тому опинилися на війні. На війні не лише за перемогу, а і за власні принципи, за власне майбутнє і за можливість вибору для себе та своїх дітей.

Їхні ідеали трохи наївні, але по-дитячому щирі. Та й вірять вони у них незламно і так сильно, що ця віра народжує у їхніх серцях вогонь, що не дозволяє їм відступати. Такий собі попіл Клааса, який б'є і не дає заспокоїтись. Війна для них стала цілком логічним продовженням пожиттєвої тяги до боротьби за справедливість. Їм всім не набагато більше 20-ти. Для кожного з них дорога у Росію закрита, бо там від них або відмовилися рідні, або вже чекають відкриті кримінальні справи.

Вони всі хочуть лишитись в Україні. І кожен з них періодично опиняється на межі відчуття, схожого на відчай, коли вони усвідомлюють, що українська бюрократія ніколи не дозволить їм цього зробити. Уникнути депортації на батьківщину ці хлопці і дівчата теж намагаються по-різному. Є ті, хто повернувся ховатися на фронт. Є ті, хто оголосив війну Міграційній службі і зараз проходить чергове коло судових оскаржень. Є ті, хто засипає проханнями Адміністрацію Президента. Є ті, хто просто намагається не привертати до себе увагу.

Але вирішення питання перебуває виключно в руках української влади. І якщо вона не почне робити щось для його вирішення, то українським журналістам доведеться дедалі частіше писати про юних росіян, які не витримали тиску та травлі й обрали для себе вихід, який видався їм найпростішим.