Як українка стала водійкою автобуса, якою насправді є ця робота та з якими викликами стикаються жінки за кермом, розповідає для 24 Каналу Анастасія Бабенко.
Читайте також Чому світ досі не їздить однаково: історія руху почалася ще від римлян
Як Анастасія Бабенко стала водійкою автобуса?
Жінка потрапила у професію вже у свідомому віці і не через дитячу мрію. Все трапилося через збіг обставин та трохи віри в знаки.
У якийсь момент мого життя мені подзвонив мій студентський друг і каже: "Настя, я знаю, що ти дуже любиш подорожувати, що ти їздиш на авто. В мене бізнес, в мене автобуси, але вони стоять, бо нема водіїв. Я готовий оплатити тобі навчання, щоб лише ти прийшла до мене працювати",
– згадує Анастасія Бабенко.
Спершу реакція була скептичною, каже Анастасія, бо автобуси здавалися чимось несумісним із її життям, хоч загалом жінка є водієм зі стажем в 11 років. Невдовзі після цієї розмови жінка натрапляє на рекламу безплатного навчання для жінок в Instagram. Тоді вона вирішила, що це знак й заповнила анкету.
Там навчали не лише водійок автобусів, а й інших технічних професій, наприклад, автомеханікинь. Я заповнила анкету, пройшла відбір, успішно пройшла навчання та з першого разу склала всі іспити,
– розповідає вона.
Відтак минулої весни Анастасія отримала категорію D, а вже в червні розпочала роботу – спершу на туристичних маршрутах.
Від романтизації до суворої реальності
За словами Анастасії, перші рейси були майже ідеальними: мало туристів, неважкі валізи, екскурсії по Європі. Втім у жовтні минулого року жінка перейшла з туристичних турів на регулярні перевезення, де специфіка роботи виявилася дещо іншою.
Пасажирів багато, валізи важкі, люди постійно поспішають, нервують через затримки на кордоні. Романтика швидко замінилася на розуміння, наскільки це відповідальна та фізично складна праця,
– ділиться Бабенко.
Але з часом прийшло звикання і навіть повернулося особливе "відчуття дороги". Анастасія зізнається, що коли бачить за вікном автобуса ліси, озера, то дивується, як раніше не помічала цієї краси. Зараз її основні маршрути пролягають до Польщі, а найулюбленіший напрямок – Відень.
Напрямок Відень мій улюблений. Ми проїжджаємо через Польщу, Чехію, Словаччину та заїжджаємо в Австрію,
– каже жінка.
Крім того, жінку вже навіть впізнають на трасах та блокпостах. Прикордонники та поліцейські часто вітаються, хоча досі інколи перепитують: "Ви точно водійка, не стюардеса?".
Що відбувається за лаштунками рейсу?
Зараз Анастасія працює в екіпажі разом із 1 або ж 2 напарниками. Загалом технічні питання здебільшого не на ній, хоч такі дрібниці, як-от долити омивач, вона спокійно робить сама. Якщо трапляються серйозні технічні несправності, то цим займаються вже механіки.
Річ у тім, що в компанії, де працює Анастасія, є чітка система підстрахування: тобто якщо трапляється поломка, то на заміну виїжджає інший автобус або пасажирів пересаджують на попутні рейси фірми.
Анастасія з колегами по роботі / фото Анастасії Бабенко
Цікава особливість її роботи також полягає у тому, що на кожен рейс відбувається заміна колег. Відповідно до політики компанії, дівчата-водійки постійно змінюють екіпажі.
Якщо ж говорити про графік роботи, то в рейсі Анастасія від 3 до 5 днів. Натомість після повернення – стільки ж днів вона вдома. Але це ще не все, бо саму роботу за кермом жінки контролює тахограф, який фіксує час.
Річ у тім, що їхати ми можемо лише до 9 годин за умови, що між цими годинами у нас буде перерва у 45 хвилин. Тобто я 4,5 години їду, 45 хвилин відпочиваю. Часто саме через це в автобусах буває така довго перерва,
– пояснює пані Анастасія.
Натомість сам побут в дорозі облаштований максимально функціонально, адже в автобусі є холодильник, мікрохвильова, чайник. А на кінцевих зупинках водії відпочивають у службових квартирах, де можна повноцінно виспати та привести себе до ладу.
Коли я повертаюся додому з рейсу, то я – чистий лист. Мені не треба, як раніше в школі, думати про заповнення журналів чи перевірку домашнього завдання. Відпрацював зміну – і все, додому,
– резюмує водійка.
Чи перетворюється професія водійки на тренд?
Попри те, що професія водійки автобуса все ще залишається нетиповою для України, кількість жінок в цій сфері зростає. Відтак у компанії, де працює Анастасія, працює вже 15 водійок, а ще 2 стажуються. До речі, сама команда жінок доволі різна, адже у кожної різний вік та досвід. А серед планів керівництва є збільшення штату працівників до щонайменше 40 водійок.
Мені 31 рік, а всі інші водійки старші за мене. Є дівчата, які працюють зі мною, і вони віку моєї мами,
– каже водійка.
Цікаво, що у професії водіїв автобусів є традиція вітатися за кермом в дорозі. Це стандартний жест піднятою долонею, але коли Анастасія бачить за кермом іншу жінку, стриманий жест часто змінюється емоційним маханням рукою.
Які ще "нежіночі" професії опановують українки?
Історія 24-річної українки Ілони Мельник також ламає стереотип щодо "нежіночих" професій. У свої 21 дівчина з Прикарпаття вирішила змінити професію і стати далекобійницею. На сьогодні вона керує багатотонною фурою та ділиться буднями дороги у соцмережах.
Як розповіла 24 Каналу Ілона, вона насправді пробувала себе у різних сферах: від перукарства до фотографії, але усе це було не її. І переломним моментом обрати саме роботу на фурі став переїзд за кордон, де вона зрозуміла чого хоче.
Мені завжди подобалося їздити, я кайфувала від цього,
– зізнається дівчина.
Особливу роль у виборі професії відіграв майбутній чоловік дівчини, який підтримував її намір сісти за кермо фури. Зараз пара, до речі, працює у форматі подвійного екіпажу й кабіна вантажівки стала для них фактично і домом, і робочим місцем.
Попри всю романтику в роботі, Ілона відверто каже і про складнощі, як-от несправності, аварії, затори. Але серед плюсів залишається те, що постійно подорожуєш та отримуєш стабільний заробіток.
Ми вважаємо, що немає ідеальної роботи, де тільки одні плюси. Просто потрібно проаналізувати всі плюси та мінуси і зрозуміти, згоден ти на таке чи ні,
– додає Ілона.
Відтак співрозмовниця каже, що не шкодує про свій вибір. А її історія вчергове доводить, що будь-які стереотипи можна зламати.