"Тримаюсь": батько листується з полоненим сином, якого Росія засудила на 17 років

Геннадій Офіцеров розповів про життя в окупації, проукраїнські мітинги під дулами ворожих автоматів та боротьбу за визволення найріднішого. Деталі історії від першої особи збережено на платформі "Свідок".

Дивіться також "У бараці на 60 людей нас було 600": захисник Маріуполя пригадав жахи полону

Нерідко засіки батьківських шаф зберігають перші альбоми із творчістю малюків. У його ж руках – кілька архівних папок, де хронологічно викладені малюнки дорослого сина. Ця історія нагадує серію рукописних збірок поезій Тараса Шевченка, які іменували "захалявними". Бо митець писав їх потайки під час заслання і переховував у халявах своїх чобіт.

Як Геннадій зустрів війну?

Гучний світанок 24 лютого 2022 року розбудив пана Геннадія у Херсоні. Та чоловік не панікував. Він вже давно бачив ознаки неминучої війни.

Але все одно був шок. Я просто не розумів, що робити. Спершу була якась тиша. Ніби все відбувається "десь там", не в Херсоні. А вже за кілька годин почули про те, що росіяни захопили Антонівський міст. Але їхати я нікуди не збирався– розповідає чоловік.

Тремор очікування "а що ж далі" снував мозком наввипередки з надією "ось зараз ЗСУ дадуть відпір і все скінчиться". Аж поки думки не фінішували на офіційних даних: Херсон в оточенні російських військ.

Чоловік каже: "Люди скуповували сірники, крупи. А у мене завжди були запаси. Я жив на Камчатці, там були циклони, а від того – звичка мати страховий запас".

У ті дні багато чого було вперше. Перша інформація про бої поблизу Херсона, перші удари по навчальних закладах, перші фотографії загиблих українських військових.

"Лежать тіла, жахлива ситуація. А влада та поліція майже пропали. Воєнкомати, коли все почалося, були закриті. Спробував долучитися до війська, але все було глухо запечатано", – згадує Геннадій.

В стінах колишньої мерії волонтери облаштували пункт, де збирали для місцевої тероборони їжу, воду та одяг. Геннадій пішов у магазин, купив дещо й приніс у межах громадської допомоги. Але коли зайшли росіяни, каже, почався новий етап.

Яким було життя в окупації?

Щойно на вулицях стала з'являтися обвішана російськими триколорами військова техніка звичайні людські помешкання перетворилися на спостережні пункти. Люди фільмували переміщення БТРів, військових… А згодом вийшли на вулиці і самі.

Він згадав, як громада збиралася у центрі і кричала: "Херсон – це Україна!". За словами Геннадія, так тривало до перших пострілів у натовп, газових гранат і пекучого свербіжу в очах.

Це був жорсткий розгін. Стало зрозуміло, що Херсон вони планували взяти м'яко, поступово, з підготовкою референдуму. Протестуючі стояли навпроти росіян з автоматами. Ти підходиш, щось кричиш – вони дивляться. А потім активістів почали затримувати. При мені дівчину схопили, вона щось знімала, її потягли в машину– розповідає чоловік.

Сміливість витіснив страх. Містяни перестали виходити надвір. З полиць хутко змели залишки хлібу, двері спорожнілих магазинів скували замки. Життя звелося до виживання. Геннадій згадує: "Волонтери пекли хліб поштучно і роздавали. Були черги. Приїжджала фура з яйцями – черги були кілометрові. Бо з продуктами були великі проблеми".

Поступово продовольчі проблеми поступилися ментальним. Геннадій називає це жовтневим страхом.

"Не трясешся, не панікуєш, але двері закриваєш частково, бо якщо будуть ламати – то хоч одна частина залишиться. У навушниках не ходиш, бо боїшся, що прослухають. Дома гучно не включаєш музику, світло економиш. Коли хтось приходить, чуєш стукіт – серце стискається", – розповідає чоловік.

Момент, коли викрали сина

Геннадій – батько трьох дітей. Донька Мар'яна і син Єгор мешкають закордоном. А от син Сергій жив у Криму, а згодом оселився в Херсоні.

Він теж жив один, тож приїздив до мене і до повномасштабного вторгнення, і після. Раз на тиждень ми обідали, дивилися фільм, спілкувалися. Ці зустрічі були важливі– згадує батько.

Наступна зустріч відбулася 3 серпня 2022 року о 12:00. Син приїхав на велосипеді. Вони включили фільм, найнесподіванішим звуковим ефектом якого став дзвінок у двері.

"Я відкрив. Троє людей у цивільному, один із пістолетом, увірвалися до квартири. Документів не показували. Була команда «на підлогу». Взяли смартфон сина, він розблокував його перед ними, потім його підняли і вивели. Все це тривало близько 5 хвилин. Сину натягнули мішок на голову й посадили в машину. Я записав марку авто та номер", – з болем розповідає Геннадій.

Про все розповів матері Сергія. У помешканні сина жінка засвідчила обшук: забрали комп’ютер, техніку та телефони.

Протягом наступних місяців чоловік відвідував різні відділки, СІЗО та колонії у Херсоні, намагаючись передати передачі. Мама комунікувала через інтернет-зв'язок, Геннадій передавав особисто. Всі дії були обмежені та суворо контролювалися, але сім'я підтримувала зв'язок, батьки хотіли допомогти сину, наскільки це було можливо.

У Росії Сергія засудили на 17 років позбавлення волі

Жовтень 2022 року. Після зухвалого викрадення минуло 2 місяці. І аж тепер батькам повідомили, що їхній син живий.

Геннадій каже, що тоді мати отримала дзвінок від хлопця, який бачив Сергія. Згодом зателефонував адвокат з Лефортова (СІЗО у Москві – ред.). Так батьки й дізналися, що син уже там. Спершу його катували в обласному відділку поліції під час допиту, потім вивезли до Криму, де він перебував у СІЗО та проходив судові процеси за статтями Кримінального кодексу Росії, пов'язаними з тероризмом. Пізніше його перевезли до Лефортова, де проходило слідство, а на початку 2024 року – до ростова, у "Южный окружной военный суд".

43 засідання обернулися для Сергія 17-ма роками в'язниці. 10 з них – у колонії суворого режиму. Вирок оскаржуватимуть через апеляцію та касацію.

Як нині батьки підтримують зв'язок із сином?

Син з дитинства малював. Щоб якось себе зайняти, почав малювати і в СІЗО. Через добрих людей малюнки доходили до мене. Замальовки внутрішніх приміщень, портрети, спогади на Дніпрі, "Тризуб-челендж".

Перший малюнок з Лефортова став символічним: "Тримайся! Тримаюсь!". Його використовують у медійних проєктах в Україні та за її межами.

Малюнки, які створює Сергій у полоні / Фото з особистого архіву Геннадія Офіцерова

З папером Сергій ділиться тим, про що вголос там говорити не можна.

"Я завжди пишу сину у листах фразу: "Буде так, як треба". Коли він повернеться, я більше слухав би його ініціативу – чого він хоче. Він хотів машину, мріє про неї і я хочу, щоб його мрія здійснилася. Я йому в листах написав про ціни, надіслав розгорнуту інформацію завдяки штучному інтелекту та різним каталогам. На двох листах передав інформацію. Син був у захваті. Вони обговорювали це у камері", – ділиться чоловік.

Усі малюнки сина Геннадій зберігає у папках. Кожен аркуш має своє місце серед чітко впорядкованої хронології й підписів. Бракує лише одного.

Я хочу зробити одну важливу річ для нього – щоб художниця намалювала його портрет– сказав батько полоненого Сергія.

Які плани у сім'ї після повернення Сергія додому?

"Цивільні полонені", Координаційний штаб, державні служби та правозахисні організації, конференції та заходи – немає такого місця, групи чи структури, куди би не звертався пан Геннадій. Усе, аби підтримати сина і забезпечити йому законний захист.

"Коли він повернеться – буду спілкуватися з ним обережно, додивимося фільм, обміняємося враженнями. Це важливо, бо в колоніях та СІЗО людей ламають і фізично, і морально. Я мрію зустрітися усією родиною. Згадати минуле, поговорити про майбутнє і випити кави десь у хорошому місці. Всі разом. Я в це вірю", – мріє батько Сергія.

Автор: Крістіна Хведорко