Маємо свою далекобійну зброю: інтерв'ю з Подоляком про гарячий тиждень в Криму

Однак для більшої ефективності нам треба більше таких ракет. Про це в інтерв'ю 24 Каналу розповів радник голови Офісу Президента України Михайло Подоляк. Також він розповів, що не так з публікаціями західних ЗМІ про Україну та що стримує партнерів у питанні програшу Росії у війні.

Варте уваги Вбивця "Москви" та ураження "Костянтина Ольшанського": чому український "Нептун" так жахає Росію

Нагадаємо, що в першій частині інтерв'ю ми розповідали про посилення заходів безпеки у Києві, а також – що приховують російські силовики у теракті в "Крокусі". Деталі – за посиланням.

Чого не вистачає для ефективної роботи по Криму

Вихідними була потужна атака на Крим. У нас ще немає F-16, що ми таку потужну атаку влаштовуємо?

Немає. Коли будуть F-16, про це обов'язково треба розказати, що Україна робить з погляду війни та що в нас вже є ті чи інші інструменти. Піар – це головна зброя, як я розумію, сучасного світу. Треба багато говорити про те, що все дуже правильно робиш.

Але це якраз і про далекобійність. Тобто Україна має свої відповідні інструменти. Так, не в тій кількості, як хотілося б, бо є занадто багато логістичних об'єктів, які мають бути знищені. Чому? Тому що це про розірвання забезпечення російської армії, коридорів по яких це забезпечення йде; розірвання ресурсних спроможностей, місць накопичення ресурсу.

Розірвати ці склади чи НПЗ – це сьогодні ключові елементи війни, бо без логістики Росія, яка воює кількістю, нічого зробити не зможе. Потрібно збільшувати кількість цих ресурсів.

Далекобійність, яка сьогодні є в України вже використовується і тому це виглядає так ефектно на півдні країни. Але не вистачає головного – масштабування цього. Тобто кількості ракет, які можна було б використовувати. Багато чого в цій війні можна було б пришвидшити, якби кількість була, наприклад, не 10, а 100 або 1000 ракет.

Відповідно все, що відбувалось би на Півдні України чи, скажімо, в ресурсних місцях Росії, на тимчасово окупованих чи прикордонних територіях країни-агресорки – все це виглядало б зовсім інакше. Це провокувало б істерику в Росії, певні психологічні занепади. Воно б вже почало реалізовуватися на рівні мігрантів, які атакують федеральні центри в Росії.

Важливо! У суботу, 23 березня, українські оборонці вдарили по вузлу зв'язку Чорноморського флоту у Севастополі. Туди влучило щонайменше три ракети. Гаряче було й на нафтобазі біля Гвардійського.

Що не так з публікаціями про Україну у західних ЗМІ

Видання The Economist пише, що наступні 5 – 8 місяців можуть стати вирішальними у війні в Україні. Протягом найближчих кількох місяців російська окупаційна армія може посилити свій наступ. Водночас Україна зіткнулася з проблемами зі зброєю, мобілізацією і будівництвом оборонних споруд. Як ми дивимося на наступні 5 – 8 місяців?

Чому The Economist не ставить питання трошки інакше – чому Україна, яка веде війну з Росією, зіткнулася з дефіцитом снарядів? Чому цей дефіцит впливає на перебіг подій, який вони оцінюють негативно?

Два роки Україна ефективно стримує Росію, яка нікуди не просувається. Це попри дефіцит зброї, який обговорювався з партнерами. Натомість Росія свій дефіцит компенсувала з іншими своїми партнерами, наприклад, Північною Кореєю чи Іраном.

Чому Україна досі має цей дефіцит при тому, що її підтримують найбільші економіки світу? Водночас Росія, яка також має певні дефіцити, не має проблем з амуніцією, коли її підтримують найгірші економіки світу? Чому The Economist не говорить про цю невідповідність ВВП з одного і з іншого боку? Чому вони говорять, що "все, кінець, 5 – 8 місяців"? Я нагадаю, що на початку війни взагалі трошки інший термін називали.

Чому не можна написати статтю з початком: "Нам подобається дивитися, як найбільші ВВП світу не можуть надати необхідну кількість (зброї – 24 Канал), тому що це війна не країни проти країни, а війна демократичного альянсу проти авторитарного".

У The Times вийшла стаття, яка називається "Настав час поговорити про падіння Києва". Там пишуть: на дворі липень 2024-го, російська армія стоїть біля воріт Києва. І якби тільки Захід прислухався і зробив більше, коли хоробрі українці благали про допомогу, це могло б кардинально змінити ситуацію.

Це абсолютно правильне і єдине формулювання питання. І з ним треба продовжувати. Перше – закінчуйте з бюрократією, з колективним мисленням, з нерішучістю, зі своїм традиційним "а давайте ще поговоримо". Закінчуйте з піаром, закінчуйте говорити: "Ну це ж Росія, це ж так страшно, Путін сказав, що в нього є "Циркон".

Закінчуйте з прогнозами, що через три роки будемо воювати з Росією. Не будете ви воювати з Росією. Бо немає кому воювати. Це ж фікція. Закінчуйте з тим, щоб казати: "Ну це ж неможливо – 100 тисяч снарядів в місяць. Це Росія, Північна Корея може стільки виготовити, а ми – ні. Ми неспроможні, це дуже тяжко, це ж снаряд, це ж така високотехнологічна зброя".

Треба починати говорити трошки про інше: "Для нас важливо, щоб Росія програвала". Чому? Тому що нам треба повернути глобальне право, розуміння іншими країнами з нестабільними політичними системами, що якщо ти порушуєш глобальне право, ти будеш примусово покараний: юридично чи фізично.

Зверніть увагу Томоко Акане стала головою Міжнародного кримінального суду: вона видала ордер на арешт Путіна

Крім того, обов'язково треба притягнути до відповідальності військових злочинців, посадити їх на лаву підсудних і відповідно провести великі трибунали. Чому? Тому що це матиме суттєві психоемоційні впливи на людство в цілому. Якщо ми цього не зробимо, то війна буде єдиним інструментом зовнішньої політики.

Партнери мають підтримувати Україну, тому що Україна протягом цих двох років демонструє абсолютно фантастичну, психологічну готовність виграти війну в того, кого вони вчора люто боялися. Крім України проти Росії воювати ніхто не зможе так, як це робить українська держава.

І тому висновок – Україна витримає це, але для цього партнери мають зробити три речі:

• швидко побудувати додаткове військове виробництво, проінвестувавши його;
• швидко роззброїти свої склади та надати на поле бою все, що необхідно Україні;
• емоційно підтримати Україну. Говорити, що вони в будь-якому випадку можуть на нас розраховувати, і ми це будемо робити, тому що ми поряд. Ми ніколи не боятимемось, тому що вони не бояться цієї війни.

Що стримує Захід у питанні програшу Росії

Ми всі прагнемо повернення до кордонів 1991 року. А якщо подивитися на ситуацію з боку наших західних партнерів, вони у будь-який момент могли надати таку кількість зброї, щоб ми, наприклад, повернулися до кордону 2014 року. Чому вони цього не зробили – через страх, що ми не зупинимось і підемо далі? Це ж не означатиме поразку Росії чи перемогу Україні, ми відсунемо Росію далі. Водночас ми не маємо тієї зброї та не маємо її в такій кількості, щоб хоча б ці питання самостійно закрити з їхньою допомогою.

Це складніше. Це внутрішній психоемоційний стан. Вони не можуть все ще усвідомити, що країна, яка дійсно вважалась монстром, може програти і її дійсно можна перемогти на полі бою. Навіть попри те, що два роки це демонструється в Україні, вони все одно не вірять в це.

Хоча їхня риторика змінилась, вони говорять, що Росія має програти й таке інше, але підсвідомо себе стримують – це неможливо. Це якийсь психоаналітичний комплекс. Вони не можуть повірити в те, що Росія, яка тривалий час лякала, не є монстром, який не вміє програти. Це є фактором, що стримує.

Що є програшем Росії? Це ж не питання кордонів, тому що, зрозуміло, щойно будуть тактичні поразки Росії по лінії фронту, це вже буде не питання територій. У Росії почнеться обвальна ситуація, і це може призвести до абсолютно невійськового звільнення окупованих територій. Треба дивитися, як будуть розгортатися події.

Проте очевидно, що сьогодні не ситуація кордонів 2014 чи 1991 року. Ситуація виглядає зовсім інакше. Росія внутрішньо послаблена, хоча ворог має велику кількість ресурсу на лінії фронту, воює шаленою кількістю мобілізованих тощо.

Однак що ми бачимо з погляду навіть теракту в "Крокус Сіті Хол", в Бєлгородській області, що ми бачили після маршу вагнерівців, – внутрішньої силової вертикалі в Росії немає.

Вони в очікуванні. Щойно щось почнеться на лінії фронту, щойно буде зрозуміло, що треба займатися перерозподілом територій, майна в Росії, ми побачимо внутрішній величезний бунт. Саме це буде поразкою Росії. Але в це не можуть повірити західні партнери.

Напередодні краху Радянського Союзу вони також абсолютно не вірили, що це відбудеться. Коли він розпочався після серпневого путчу у 1991 році, вони все одно не могли усвідомити, що СРСР вмер. Зрозуміло, не до кінця, як ми сьогодні бачимо. Путін намагається реанімувати "труп" СРСР.

Однак Захід тоді не вірив, оскільки не прогнозував це. Так само і сьогодні, вони не можуть повірити, що Росія може втратити свій глобальний ореол країни-монстра. Це єдиний підсвідомий фактор стримування. Західні партнери думають, якщо вони (Росія – 24 Канал) не програють, тоді нам треба зброю на складах тримати, тому що вони розумітимуть, що в нас на складі стоїть три Patriot і не нападуть на нас. Ну розумієте абсурдність цього?

Не пропустіть Ракети можуть полетіти на будь-яку державу, – Зеленський про імперські амбіції Путіна

Це свідчить про те, що коли масштаб особистості не відповідає виклику, який сьогодні є і за який ця особистість має відповідати, тоді цей виклик буде продовжуватись. Тому що масштаб не відповідає, ти не готовий надати відповідь.

На жаль, сучасні політичні еліти в низці країн не готові надати цю відповідь. Вони змінили риторику, розуміючи, що Росія – це вкрай негативний фактор, який суттєво впливатиме на безпеку Європи. Але надати логістичну відповідь все ще не готові.

Що нам для цього треба робити? Продовжувати тиснути, пояснювати, надавати аргументи, які ми зараз обговорюємо, – що немає виходу, немає компромісу, немає "переговорних столів", немає можливості домовитися з Росією. Адже це війна не про територію, а про домінування і про відсутність або присутність тих чи інших правил.

Про візит Шмигаля до Польщі

Прем'єр України Денис Шмигаль прибув до Варшави на міжурядові консультації за участі прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска. Вони намагатимуться розв'язати суперечності у відносинах між країнами. Йдеться кордон і не лише?

Перемовини будуть щодо наших економічних відносин, тому що сьогодні це ключовий чинник, який створює спекулятивні інформаційні хвилі, в яких ми живемо останні пів року. Це непогано, коли уряди консультуються, тому що напевно будуть створені можливості для постійних консультацій щодо економічних негараздів між нашими країнами.

Проте було б бажано все ж таки ухвалювати відповідні рішення трошки швидше, з урахуванням того, що це протести виробників сільськогосподарської продукції по всій Європі. Це переважно торкається не двосторонніх відношень Україна – Польща.

Шмигаль зустрівся з Туском / Телеграм Шмигаля

Ми є заручниками цієї ситуації, тому що для нас це війна, і блокада кордонів створює додатково психоемоційні навантаження. Але в цілому це проблема Європейської комісії щодо дерегуляції ринку, дотації на цьому ринку, "зеленого переходу" тощо.

Треба швидше ухвалювати відповідальні рішення. Якщо це провокує наслідки, які ми бачимо по всій Європі, то треба пояснювати й не робити так, що у двосторонніх відносинах маємо сьогодні проблеми, які є у нас з Польщею.

Водночас будемо свідомі того, що в будь-якому випадку економіка – це про конкуренцію, про доходи, про гроші. Якщо ми хочемо зайти у єдиний економічний простір Європи, то маємо бути готові до цих конкурентних, важких економічних війн, зокрема з нашими сусідами.

Маємо бути свідомі, що вони будуть протекціоністські блокувати можливості України, тому це підвищуватиме конкуренцію на відповідних галузевих ринках. Однак всі ці питання можна буде владнати.

Єдине, мені б хотілося, щоб Польща поводила в себе жорстокіше щодо Росії. Якщо посол (Росії в Польщі – 24 Канал) Сєргєй Андрєєв заявляє, що не хоче навіть приходити у польський МЗС, мовляв, хто ви такі, коли його викликають щодо прольоту російської ракети в повітряному просторі Польщі, на це треба жорсткіше реагувати. Тоді це говоритиме про репутацію країни, про її готовність до жорстких рішень.

Якщо після протестів проти українського зерна, з'ясовано, що Росія спокійно через кордон з Білоруссю відправляє великі обсяги свого зерна в Європу, то треба вже і з цим працювати.

Чи дійсно Макрон розізлив США заявою про війська в Україні

Західні ЗМІ повідомляли, що президент Франції Еммануель Макрон нібито розізлив Сполучені Штати своїми заявами щодо відправлення французьких військ до України. Потім представник Держдепу заявив, що Макрон, звісно, союзник США, але американських військ в Україні не буде. Чи відповідають ці слова дійсності?

Не думаю, що Макрон розізлив США. Він якраз витягнув в публічний простір дискусію, необхідну на сьогоднішньому етапі війни, – про готовність Європи до більш відповідальних дій.

Президент України чітко фіксує, що дискусія щодо національних контингентів – тривала, але вона принаймні може прискорити постачання відповідної техніки в Україну. Якщо ви вже готові говорити про введення національних контингентів, то певно на цьому етапі війни потрібно, щоб швидше та в більшому обсязі до нас йшла зброя, тому що користуватися нею ми вміємо самостійно.

Проте заяви, що Макрон когось розізлив, є спекулятивними. Мені подобається позиція президента Франції. Він акцентує на веденні об'єктивнішої дискусії. Це означає говорити про ті ризики, які ця війна дедалі більше і більше генерує для Європейського Союзу в цілому чи для країн демократії. Це непогана дискусія.

До теми Голуб миру став яструбом європейської політики: що західні ЗМІ пишуть про останні заяви Макрона

Чи може це дратувати партнерів? Так союзники і партнери для того і є, щоб можна було проводити з ними будь-яку дискусію, навіть достатньо жорстку. Інакше це виглядає дивно. Мовляв, ми союзники, але ви нічого не будете говорити. Це трохи дивно виглядає.

Тоді ми маємо те, що пишуть вже у Великобританії: британські військові змогли б воювати з Росією не довше двох місяців.

Але ж вони пишуть справедливо: "без підтримки союзників". Жодна країна Європи не могла б воювати сам на сам з Росією. Тому що Росія – це мілітарна країна, вона ще з часів Радянського Союзу накопичувала велику кількість зброї або вивозила її з колишніх радянських республік до себе. Також Росія абсолютно не гуманістично ставиться до свого населення.

Жодна країна, яка живе за іншими принципами та за іншими правилами не могла б сам на сам воювати з Росією. Але альянсом точно можна воювати. Ба більше, альянс, який, з огляду на ВВП, набагато більший, потужніший і високотехнологічніший, ніж Росія, має виграти у Росії без проблем.

Треба припинити себе накручувати, що ми так боїмося Росію. Це проблема психологічного стану відповідних лідерів. Треба ухвалити рішення: з огляду на технології, ми набагато потужніші, то виграймо цю війну. А потім будемо говорити про те, кого і навіщо будемо боятись.