Вимоги ЄС

У звіті Європейської Комісії щодо України від 8 листопада 2023 року вказано: Україна не має прогресу, що стосується деінституціоналізації системи догляду за дитиною. При цьому вплив агресивної війни Росії ще більше актуалізував нагальність реформи чинної системи, оскільки останні спроби, вжиті у 2017 році, не призвели до помітних результатів.

Читайте також "Зірки зійшлися" для Орбана: яку гру затіяв угорський прем'єр

У своїх рекомендаціях Україні Європейський Союз непорушний: така реформа має бути не лише розпочата, але й реалізована, відповідаючи, зокрема, на становище переміщених дітей. Останній термін максимально широкий і охоплює не лише депортованих та примусово переміщених російськими агентами неповнолітніх, однак і евакуйованих – всередині держави чи за кордон.

Неспроможність України впровадити необхідні зміни, тобто здійснити перехід від інституційних форм виховання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей з інвалідністю до сімейних, закриває перед нашою державою двері до інтеграційного об'єднання і вкрай підриває позиції борця за права людини.

На відміну від низки інших вимог, які частково мають політичне забарвлення (наприклад, захист прав національних меншин, зокрема в сфері освіти), скорочення кількості сиротинців та забезпечення права кожної дитини на сім'ю – виключно гуманітарне зобов'язання та вимога часу.

Інституціоналізація як радянська практика

"Амбасадором" фабрик дитячого горя – сиротинців і інших закритих інституцій – був Радянський Союз. Утримування неповнолітніх, які втратили батьків через радянські злочини – вбивства, моріння голодом, депортації, або ж війну, дозволяло виховати слухняних і зручних громадян, втім, переважно, без шансу мати нормальне майбутнє після досягнення повноліття.

До початку повномасштабного вторгнення в Україні в 722 закладах виховувалося близько 105 тисяч дітей. З них переважна більшість мала кровні сім'ї. У зв'язку з новим витком агресії без батьківського піклування залишилося близько 10 тисяч дітей, частина з яких – осиротіла.

Читайте також План "Б" щодо завершення війни в Україні: що з ним не так

Ще у 2017 році Україна розпочала так звану реформу деінституціоналізації – поетапне скорочення за 10 років на 90% кількості дитячих закладів. При цьому мовиться, в першу чергу, про викорінення практики утримування в одній інституції по 300 – 400 дітей, що є абсолютно неприйнятним для держав-членів ЄС.

Як згадувалося у звіті Європейської Комісії, реформа була мало успішною. Однак варто підкреслити, що вже після початку повномасштабного вторгнення держава спростила процедуру встановлення тимчасової опіки над дітьми. Це дало їм шанс отримати сімейний догляд до моменту возз'єднання з родичами, а у випадку підтвердження неможливості це зробити, на передачу в ту ж сім'ю на правах доньки або сина.

Переміщені діти

У ході повномасштабного вторгнення значна кількість закладів, в яких перебували діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти з інвалідністю, опустіла. У зв'язку зі своєрідним феноменом соціального сирітства – наявністю в 90% згаданих неповнолітніх кровних родичів, тисячі дітей були повернуті на виховання у сім'ї.

Ще понад 14 тисяч, за даними ЮНІСЕФ, були евакуйовані по території України або за кордон. Майже 4 тисячі так званих статусних дітей були примусово переміщені або депортовані російськими агентами.

Це політика держави-агресорки, протестована з моменту окупації Кримського півострова та частин Луганської і Донецької областей у 2014 році. Діти з закладів стали заручниками свого вразливого становища, були депортовані та передані на усиновлення в російські родини. Вони роками "пропонувалися" громадянам ворожої держави та фігурували в її базах даних. Реакції міжнародної спільноти на такі міжнародні злочини не було, як і інформації про місця перебування статусних неповнолітніх після першого витка агресії.

Зауважте Велике досягнення чи чергове пиляння бюджету: що треба знати про російський БпЛА "Терміт"

Політика Росії від моменту початку повномасштабного вторгнення не змінилася, однак набула більших обсягів. Свої злочини російські агенти відтепер чинять майже відкрито, що таки призвело до запровадження санкцій і початку розслідування, зокрема, Міжнародним кримінальним судом.

Без реформи неможливо повернути всіх дітей

Міжнародні стандарти передбачають неможливість повернення українських дітей, щонайменше, тих, яких росіяни протиправно передали в родини власних громадян, до закладів інституційного догляду. Водночас найкращі інтереси дитини вимагають забезпечити сімейне виховання також усім тим статусним неповнолітнім, які стали жертвами міжнародних злочинів.

Відтак маємо ситуацію, коли більшості дітей, зокрема й евакуйованим, які на момент початку повномасштабного вторгнення або у зв'язку з ним потрапили до сиротинців, необхідно якнайшвидше знайти українські родини. При цьому дитина повинна мати вибір серед кількох потенційних кандидатів. Не слід забувати, що мовиться переважно про тих неповнолітніх, чий профіль вважається непривабливим для усиновлення – діти-підлітки, діти з інвалідністю, діти з травмою – як фізичною, так і ментальною.

Хиби реформи деінституціалізації в Україні активно використовує ворог: на обмеженій спроможності забезпечити статусним дітям родини будується лінія захисту в контексті вчинення відразу кількох міжнародних злочинів. Мало того, Росія маніпулює організацією системи дитячого виховання в Україні з метою невиправдано затримувати репатріацію українських сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Така аргументація, вочевидь, нікчемна в контексті висунутих обвинувачень у вчиненні воєнного злочину та щодо потенційних обвинувачень у свавільному затриманні репатріації. Однак вона має вплив на громадську думку у світі та на політичну позицію окремих держав і не сприяє впровадженню єдиного юридичного механізму повернення українських дітей.

Важливо Abrams, ATACMS, F-16 та HIMARS: скільки часу Захід зволікав з поставками, і до чого це призвело

У той час, як в Україні зволікають з реформою, у Росії депортовані діти всупереч нормам міжнародного права – в пріоритеті щодо участі в державних програмах передачі в родини.

Відомі не лише 380 випадків влаштування в сім'ї росіян під опіку, однак і десятки випадків усиновлення, окремі з яких точно супроводжувалися зміною персональних даних. Українські діти більш вразливі щодо перевиховання та нав'язування російської ідентичності.

Усі рішення щодо їхнього статусу та навчання ухвалюються директорами закладів, які ж або стали колаборантами, або ж були спеціально призначені росіянами для виконання такої функції. Фактично діти позбавлені будь-якої можливості зберегти українське громадянство, а хлопці після досягнення повноліття – ще й права відмовитися від нав'язаного паспорта Росії і покинути її територію.

У цьому питанні час грає проти України та дітей, щодо яких вона має переважні права та обов'язки. Діяння російських агентів є міжнародними злочинами, які неминуче потягнуть за собою відповідальність. Однак чи залишається в нашої держави шанс повернути усіх таких неповнолітніх і реінтегрувати їх – питання з відкритою відповіддю.