Насправді, цей процес, який почався у понеділок, 6 березня, в гаазькому Палаці миру, має величезний потенціал: він, без перебільшень, може стати одним з найяскравіших та найгучніших судових процесів останнього десятиліття. Перед Міжнародним судом – Росія. Країна, яка звинувачується, для початку, в тероризмі та дискримінації національних меншин на захопленій нею українській території. Протягом чотирьох днів, під час чотирьох окремих засідань, сторона звинувачення (Україна) та сторона захисту (Росія) мають надати найвищій судовій інстанції ООН свої аргументи.

"А які ваші докази?"

Українські юристи та правозахисники, слід віддати їм належне, добряче попрацювали над текстом звинувачення, який займає 45 сторінок. Він наводить приклади систематичного порушення одразу двох ООНівських конвенцій. Перш за все – український уряд має намір продемонструвати, яким чином Росія допомагає незаконним парамілітарним формуванням на Донбасі, порушуючи конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму. Ну, тобто – це Київ визначає як "уряди", так і "армії" "ЛДНР", як незаконні терористичні формування, російська ж точка зору – це, мовляв, новий народ. Чи то "новороси", а чи то "донбасяни". Відповідно, Україна звинувачує Росію у "вирішальній підтримці" цих формувань, Росія ж, як завжди, тримається лінії, що "настамнєт". Щоправда, є деякі інсайдерські дані про те, що на той випадок, якщо сепаратисти будуть визнані нелегальними формуваннями – російські захисники перейдуть до запасного варіанту: почнуть стверджувати, що "настамєсть", але виключно у вигляді "добровольців-інтернаціоналістів" та гуманітарних помічників.

Друга ж частина позову стосується ситуації, яка склалася в окупованому Росією Криму: там, за твердженням звинувачення, російська влада, починаючи з березня 2014 року, проводить утиски та гноблення кримських татар – наприклад, проводить арешти кримсько-татарських активістів та заборонює діяльність органів самоврядування кримських татар – таких, як Меджліс. Це є прямим порушенням так званої "антирасистської конвенції" ООН (CERD).

В якості доказів звинувачення українська сторона наводить численні свідоцтва, запротокольовані спостерігачами ООН, ОБСЄ та міжнародної слідчої групи, яка працює над з'ясуванням подробиць загибелі малазійського авіалайнера. Також наводяться супутникові світлини, зроблені сателітами НАТО. Україна закликає міжнародний трибунал "зафіксувати інтернаціональну відповідальність" Росії за численні військові провини: за збиття малазійського "Боїнга", за обстріли цивільних осіб у Донбасі тощо. Іншими словами – визначити Росію державою-терористом, державою – військовим злочинцем.

Пан чи пропав?

Але ж чи вийде з того бодай щось? Чи має Україна шанси довести свої звинувачення та виграти позов? Питання це – зовсім не теоретичне. Якщо сторона звинувачення виявиться спроможною довести своє та виграє позов – то це будуть не просто балачки. Росія може "не визнати" вирок, відмовитися відшкодовувати збитки та виплатити компенсації – але, чого вона зробити не має сили, так це змусити інші країни, які визнають над собою юрисдикцію Гаазького інтернаціонального суду, також не визнати цей вирок. А це означає: з країною-терористом не можна ні вести торгівлю, ані підтримувати стосунки. І в цьому разі нинішні санкції можуть здатися "дарагім расіянам" дитячими іграшками в порівнянні з тими, які на них можуть накласти через це.

З іншого ж боку – якщо Україна програє ці позови, то непереливки може стати вже Києву. Бо, якщо звинувачення буде відхилене – то жоден інший суд його більше не візьме розглядати. І не тільки його, а й інші можливі подібні позови. Росію буде визнано непричетною до "внутрішнього конфлікту". Це не означає, що "ЛДНР" позбудуться статусу терористичних угрупувань, але звинуватити Росію в тероризмі буде неможливо і вона спокійно постачатиме до Донбасу своїх "настамнєтов".

Україна подала свій позов аж у січні цього року – на думку багатьох, аж надто запізно, майже через три роки після початку "гібридної війни", розв'язаної Росією. І позов цей, як вже зазначалося – перший. Авжеж, Київ забарився зі звинуваченням – далебі, можна сподіватись, підготував його, як слід. Щоправда, подейкують, що є ще одна причина подібної неквапливості: в України, мовляв, мало шансів довести своє в інших судових установах. Не тому, що ці суди відмовлять у розгляді або вирішать справу на користь Росії – а тому, що інші суди Росії легше не визнавати. Той же міжнародний трибунал, який теж розташовано в Гаазі і якого було створено саме для того, аби розглядати військові злочини, Путін вже запобігливо не визнає. Наприкінці 2016 року він проголосив, що Росія не стане визнавати так званий Римський статут, за яким працює цей трибунал. Російська сторона його свого часу підписала, але не ратифікувала – десь так само, як вона вчинила з сумнозвісним Будапештським меморандумом, яким гарантувала, разом з США та Великою Британією, непорушність українських кордонів.

Щоправда, Україна цей статут теж досі не ратифікувала, але надала суду лімітовану довіреність на проведення слідчих дій щодо подій кінця 2013 року. Таким чином, слідчі трибунали змогли розпочати попереднє слідство.

А от до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) Україна з початку 2014 року встигла подати аж п'ять позовів проти Росії, шостий готується просто зараз. Проте, й в цьому випадку Конституційний суд Російської Федерації просто визначив, що Росія може ті вироки визнавати, а може й наплювати – мовляв, це залишиться на розсуд російської Феміди, яка, як відомо, не лише сліпа, а й паралізована.

Український Почекун

Щодо Міжнародного суду в Гаазі, то тут ситуація виглядає зовсім не так. Ця судова установа була запроваджена в 1945 році та визнана Росією без жодних обмежень. В якості постійного члена Ради Безпеки ООН, Росія має також право тримати свого, російського, суддю в числі тих 15-ти, які там засідають. Україні ж доведеться призначити так званого суддю ad hoc – тобто, такого, який засідатиме в цьому суді лише протягом розгляду цієї конкретної справи.

Німецька інформаційна агенція Deutsche Welle посилається на слова професора юриспруденції Мюнхенського університету Бруно Сімми, який був суддею в цій установі протягом дев'яти років – з 2003 по 2012 роки. Він брав участь у розгляді позову Грузії проти Росії, якого було подано після "П'ятиденної війни" 2008 року, коли російські війська напали на Грузію та захопили Південну Осетію та Абхазію. Тоді Грузія, як зараз Україна, звинуватила Росію в порушенні "антирасистської" конвенції.

"Це було дуже суперечливо" – згадує професор Сімма дебати в суді. За його словами, тоді колегія суддів перевагою лише в один голос ухвалила так зване "тимчасове розпорядження", яке закликало обидві сторони конфлікту припинити порушення. Після цього російські офіційні діячі в численних виступах піддали сумніву необхідність визнання вироку Міжнародного суду й дістали-таки свого: в 2011 році суд офіційно проголосив, що він не має повноважень вирішувати цю справу. На тому все й полишилося.

На думку Бруно Сімми, й цього разу може все вийти так само, як і з Грузією. Міжнародний суд може просто "вмити руки" та заявити, що це не його компетенція. Тому що, з одного боку, для нього "стає все важче розбиратися зі справами, в яких фігурує військова активність "великих держав", з іншого ж – є в "антирасистської конвенції" одна особливість, а саме: вона передбачає, що перед тим, як подати позов до Міжнародного суду, зацікавлені сторони мають "провести серйозні переговори". Росія та Україна давно вже знаходяться в стадії переговорів – у Мінському форматі. Але, по-перше, в цих переговорах Росія не визнана де-юре стороною конфлікту, а лише посередником – таким самим, як Німеччина та Франція – по друге ж, вони стосуються лише Донбасу, а от про Крим ніяких переговорів не було й, скоріш за все, не буде, бо Росія офіційно проголосила кримське питання "закритим".

Тому, за оцінкою мюнхенського юриста, який знає "судову кухню" цієї установи зсередини, цей процес буде, як мінімум, дуже тривалим – до трьох років.

В квітні може бути вирішене питання про тимчасове розпорядження, – вважає він, – за рік буде вирішене питання про повноваження, а ще за півтора роки з'явиться остаточне рішення.

Проте, профессор Сімма вважає, що шанси на перемогу в України є:

Навіть тимчасове розпорядження можна вважати успіхом.

Насправді ж, в практиці саме цієї судової установи є принаймні один прецедент, який дає Україні неабиякий шанс розраховувати на перемогу. Більш, ніж 30 років тому, в 1986 році, Міжнародний суд в Гаазі визнав позов Нікарагуа проти США. Мова йшла тоді про військове втручання Сполучених Штатів на стороні нікарагуанських повстанців-контрас проти комуністичного уряду цієї країни. Суд визнав, що США порушили міжнародне законодавство. Америка ще й по сьогодні так і не сплатила ніякого штрафу, але для Нікарагуа це був просто величезний пропагандистський успіх. Тож на схожий може сподіватися й Україна – щонайменше.

Читайте також: Україна закликає Міжнародний суд змусити Росію відмовитися від фінансування бойовиків